– А то що за люди з тобою, що голови їм позакривано міхами?
– То подарунки, але їх я вручу тобі пізніше.
– Чого ж хоче Менгу-хан?
– Мунке-каан прислав сказати, що він не хоче проливати ні вашої, ні нашої крові, а тому наказує тобі відчинити ворота Киюва і визнати над собою владу Бату-каана, онука великого Чінгісхана.
Михайло Всеволодович почав бліднути. Під оком у нього затіпалася жилка – вірна ознака страшного збудження. Але він стримався від вибуху гніву і знову запитав:
– Що ще велів тобі сказати Менгу-хан?
Жокте розплився в улесливій усмішці.
– Він сказав, що коназ Микаїло – розумний чоловік і не захоче, щоб столиця орусутів, така велика і гарна, була взята приступом, як Переяслав чи Чернігів, зруйнована, пограбована і спалена, а її мешканці щоб своїми тілами угноїли киювську землю. Тому він сподівається, що завтра вранці кияни відчинять ворота і вийдуть з міста, щоб нукери32 каана могли без перешкод перелічити їх для визначення податків, які вони сплачуватимуть щороку нашим баскакам. Каан запевняє, що у тих, хто проявить покірність, жодна волосина не впаде з голови. Навпаки, він їм обіцяє життя і свободу!
– Чого ж хоче Менгу-хан?
– Мунке-каан прислав сказати, що він не хоче проливати ні вашої, ні нашої крові, а тому наказує тобі відчинити ворота Киюва і визнати над собою владу Бату-каана, онука великого Чінгісхана.
Князь завмер, ніби йому відібрало мову. Стояв непорушно і, здавалося, не дихав. Лише було видно, як розширювалися зіниці його очей та з лиця поволі стікали залишки рум’янців і воно ставало жовто-восковим.
Завмерли і бояри у нього за спиною. І гридні, і городяни, що темною стіною товпилися довкола, теж притихли. Що відповість князь?
А Михайло Всеволодович все мовчав.
Вагався? Чи був такий приголомшений, що втратив дар мови? Чи роздумував, як відповісти?
Мовчанка затягувалася. Добрині навіть здалося, що князь схитнувся і ось-ось упаде. Як йому допомогти – підхопити, підтримати?
Та тут із князівського почту виступив і став поруч з князем високий худий чоловік. Одягнутий він був скромно – в баранячий кожух та кудлату баранячу шапку. З-під шапки виступав гострий посинілий ніс. На тонкій зморшкуватій шиї висів на шнурку, вибившись із-під рідкої цапиної бороди, срібний хрест.
– Княже, не погоджуйся! – вигукнув він. – Це обман! Не відчиняй воріт клятим моавитянам!
Князь від того вигуку аж здригнувся, ніби пробудився від сну.
– Радиш, Федоре, не піддаватися? А що ж тоді? Чи не буде нам гірше?
Боярин Федір з молодих літ був найближчим другом і порадником князя і мав на нього великий вплив. Глибоко віруючий фанатик-аскет, він разом з княжим духівником отцем Іваном заронив у душу неміцного тілом і податливого духом князя безмежну віру в триєдиного Бога, любов і прив’язаність до православних обрядів, а разом з тим став порадником і в мирських ділах.
– Хай і гірше буде, але ми повинні оборонятись!
– Але ж їх багато! Чи ж зуміємо відбитись?
Федір задумався. І тоді в розмову вступив тисяцький Дмитро.
– Їх не так багато, княже. Втікачі з Чернігова кажуть, що їх тут не більше одного тумена. А киян – п’ятдесят тисяч! – він швидко глянув на Добриню і кинув: – Про це, хлопче, послам – ні слова!
Добриня на знак того, що зрозумів, опустив повіки, а князь здивувався.
– Так це ж усіх – з жінками, дітьми та старими!
Але Дмитро стояв на своєму:
– Воями стануть усі чоловіки, княже! Допомагатимуть жінки й отроки! Киян буде не менше, ніж татар! Окрім того, нас захищатимуть могутні київські вали та заборола – ви-стоїмо, княже!
– Та й Бог нам допоможе! – вигукнув Федір, і його великі очі, звернуті до неба, блиснули дивним сяйвом.
Князь оживився, щоки його зарожевіли.
– Справді, Бог нам допоможе. Не може він допустити, щоб поганий Батий узяв гору над християнами! – Голос його зміцнів, плечі розпросталися, і він уперше прямо глянув на Добриню, що мовчки слухав цю розмову. – Як тебе звати, парубче? Ти, бачу, наш чоловік? Перекажи послам…
– Його звати Добринею, княже, – підказав тисяцький Дмитро. – Мені здається, йому можна вірити…
– Добриня? Гарне ім’я… Перекажи послам, Добрине, хай вертаються з Богом назад. Воріт ми не відчинимо!
Не встиг Добриня розкрити рота, як із натовпу вискочив невідомий і кинувся перед князем на коліна.
– Княже! Княже! Дозволь слово мовити!
Він здер з голови заячу шапку і труснув чорною чуприною. Все його вузьке обличчя заросло густою бородою, теж чорною, як і чуб, і на ньому видно було лише хрящуватий прямий ніс та маленькі, вузько посаджені чорні, як вуглинки, очиці, що знизу вгору свердлили князя, мов буравчики.
Князь від несподіванки оторопів.
– Ти хто?
– Хіба не впізнаєш, княже? – незнайомець підвівся. – Я ж колишній твій тіун з Путивля… Доман.
Князь пильніше заглянув у його обличчя.
– Доман?.. А й справді Доман… Пригадую. Як ти опинився тут?
Доман скривився, сплеснув руками.
– Княже, батечку наш, коли б ти тільки бачив, що зробили погані з Путивлем! Ми вирішили було, як оце і ви зараз, оборонятися. Думали – вистоїмо! Заборола міцні, високі, люду збіглося з околиць немало… Та де там! Хіба проти сили вистоїш? Татари-мунгали полізли на нас зі всіх боків, як сарана! Закидали із пращ камінням, розтрощили ворота пороками, будівлі підпалили – і ввірвалися в город, мов стадо лютих зубрів! Що вони робили! Вбивали, різали, в’язали, знущалися з жінок та дівчат! Не знаю, що з моїми – загинули чи в неволі. А мені вночі пощастило втекти – і ось я тут уже другий день. І прошу тебе, княже, благаю – врятуй Київ і всіх нас! Не допусти, щоб з Києвом зробили те ж, що з Черніговом та Путивлем! Погодься на вимогу Менгу-хана, бо іншого шляху до порятунку немає! Або підкоритися – і жити, або загинути! Я знаю – ті села і городища на Сіверщині, які не чинили опору, Менгу пощадив, а ті, що виступили проти нього збройно, висік упень! Невже ти хочеш і собі такої долі, своїм ближнім і всім киянам?
– Що ж нам робити? – знову засумнівався-завагався князь.
– Піти на угоду з Менгу-ханом! – гаряче почав переконувати його Доман. – Дати відкупного! Погодитися виплачувати данину. Тільки так ми врятуємося!
– Відкупного? – про данину князь ніби недочув, а ухопився за думку про відкуп. – Коли б же погодився, можна було б назбирати щось і відкупитися. Чи як ти гадаєш, Федоре?
Було ясно, що Михайло Всеволодович хоче миром уладнати діло з Менгу-ханом. Надія була хистка, непевна, та вона вже полонила його.
І боярин Федір, і боярин Дмитро мовчали. Мабуть, не могли ще до кінця збагнути всього того, що наговорив тут Доман. А той витягнув до князя своє вузьке обличчя і ще гарячковитіше зашепотів:
– Княже, невже ти хочеш, щоб тебе на старості літ тягнули на аркані, як упослідженого раба, а дочок та невісток твоїх, онук твоїх поганин узяв собі на потіху? Подумай! Я даю тобі добру пораду. Ти врятуєш себе, сім’ю свою, Київ і всіх киян! Княже!
Добриня відчув, як у серці закипає гнів. На що підбиває князя цей чоловік? На самогубство! На добровільну смерть князівської родини, на загибель Києва! А сам на що сподівається? Що виживе? Але ж він нещодавно втратив усю родину – чого ж тоді так дбає про себе?
– Княже! – несподівано голосно вигукнув Добриня. – Не вір цьому чоловікові! Не знаю чому, але він підмовляє тебе на лихе діло! Я цілий рік провів серед мунгалів і на власні очі бачив, як вони ставляться і до тих, кого завоювали силою, і до тих, кого підманули улесливими обіцянками здатися їм добровільно. Однаково! Передусім вони вбивають ліпших людей – князів, бояр, книжників, а також малих та старих, що нездужають працювати на них. А всіх інших обертають на рабів! То невже ж кияни погодяться самі підставити шию під ніж кочовика? Невже власними руками відчинять ворогові ворота до свого міста? Так знай же, княже: доля киян буде однакова – чи стануть вони на вал зі зброєю в руках, чи здадуть Київ Менгу-ханові. Як тільки Менгу в’їде в місто, усім тут буде смерть або неволя! То вже ж ліпше загинути вільними людьми, як переяславці та чернігівці, ніж самим всунути голову в пащу кривавому звірові!
