– Ну, домівка – не вовк, не втече! – відповів тисяцький. – Заїдеш по дорозі й додому, бо твій шлях спочатку лежатиме на Звенигород, Чорногород65, Юр’їв… Ну, а на службу до мене хочеш не хочеш доведеться поступати: така воля князя. Правда, він хотів би взяти тебе з собою в Галич, але я подумав, що ти пригодишся і тут, у Києві. Чи як? Вибирай!

Добриня розвів руками.

– Та вже якщо дозволяється вибирати, то хай буде Київ. До Галича мені їхати не з руки, – сказав твердо.

І з якимось – хай і невеликим – почуттям злорадства, що раптом ворухнулося в серці, глянув на боярчуків. Вони теж дивилися на нього, але здивовано й розгублено. Ще б пак! В одну мить їхні потуги пішли шкереберть! Добриня знову залишається тут і після прибуття з Росі буде вхожий до їхньої оселі!

Другого дня, надвечір, Добриня прибув до Калинового Кута. Вдома провів лише одну ніч, а вранці, порадивши рідним і сусідам не ждати нападу, а влаштовувати в навколишніх лісах тайники, вирушив далі в путь.

Перша його зупинка була зовсім близько, на тому боці Ірпеня, в Лисівському монастирі66. Розташований на узвишші, на крутому березі річки, монастир являв собою добре укріплену фортецю з дерев’яними стінами, вузькими вікнами-бійницями та печерами, прокопаними в твердому лесовому підґрунті, що виводили вниз, до води, та в ліс.

Добриню провели до ігумена Якова. Це був ще не старий, дебелий чолов’яга з густою чорною гривою на голові і такою ж чорною, подекуди покрапленою сивинками бородою. Він знав Добриню з давніх літ, тому й привітав, як давнього знайомого.

– Заходь, сину, заходь!

Келія ігумена нічим не відрізнялася від келій інших ченців – невелика, напівтемна, бо вузьке віконце пропускало мало світла. В одному кутку – просте дерев’яне ліжко, в другому – стіл та два стільці, на стінах – потемнілі від часу ікони, на столі – книги, біля дверей – липове цеберце з водою та ковшик.

Ігумен показав на стілець.

– Сідай! Кажи, чого прийшов!

Добриня витягнув з-за пазухи листа боярина Дмитра до воєвод, ігуменів, священиків та тіунів з проханням вислухати його і зробити все, що він скаже, бо то наказ самого князя Данила. Мовчки простягнув.

Ігумен прочитав і, не приховуючи подиву, запитав:

– Що ж ти маєш мені сказати, отроче?

Добриня розповів про зміну князів на великокнязівському київському столі та про чутки, що доходили з Поля, про готування Батия до великої війни.

Ігумен перехрестився.

– Спаси і помилуй нас, Господи! Кара небесна гряде на наші голови! Коли ж її чекати?

– Хто теє знає? – розвів руками Добриня. – Але коли вже Батий підняв чорне знамено війни, то не для того, щоб лише погрозити комусь. Це знак, що буде великий похід! А коли? Може, через місяць, а може, й завтра…

– Кажуть, Батий не чіпає ченців, черниць і священиків?

– Це не так, отче. Я був мунгальським полонеником, коли тумени Батия ввірвалися в Переяслав, і на власні очі бачив, як горіли церкви, собори й монастирі, як ченців убивали, а молодих черниць безчестили, як дубовим соїлом розтрощили голову преподобному єпископові Симеону, а решту кліру потопили в Трубежі… Справді, буває й таке, що окремим священикам Батий залишає життя, але тільки таким, хто разом з городянами не чинить спротиву і молиться за здоров’я хана та проголошує йому осанну67.

– Ми за поганих молитися не будемо!

– Тоді повинні оборонятися! Закличте до себе чоловіків з Калинового Кута, готуйте зброю, припаси – і стійте на смерть!

– А жінки, діти?

– Хай ідуть у ліси… Когось, звичайно, знайдуть, схоплять, уб’ють, заберуть у полон, але хтось, можливо, й зостанеться…

– Про страшні діла розповідаєш ти, отроче.

– Про страшні. Та іншого виходу немає. Ворог сильний, лютий і безжальний. Його ані впросити, ані вмолити! Залишається одно – битися до загину!

– Будемо битися, сину! – сказав тихо ігумен і поклав перед собою на коліна важкі кулаки, ніби хотів цим переконати молодого співбесідника, що наміри його тверді.

– І ще одно, отче. Боярин Дмитро просив оповістити люд по селах про небезпеку – хай кожен шукає собі захисту, хай ідуть у Київ, у Василів, у Звенигород, Чорногород, Ясногород, Білгород. Хай там разом з городянами обороняються!.. І дай знати, отче, воєводам у Василеві та Ясногороді, а в Звенигород та Чорногород я заїду сьогодні сам… Благослови, отче, в дорогу!

– Може, потрапезуємо? – спитав ігумен, осіняючи його хрестом.

– Ні, отче, я ситий – снідав дома. А дорога далека – мушу їхати!

Келійник вивів його у двір, відчинив ворота. Добриня спритно скочив у сідло і повернув праворуч, до лісу, на биту дорогу, що пролягла понад Ірпенем від Білгорода до Звенигорода та Чорногорода, а там далі через Змієві вали – до Юр’єва та до Галича.

Майже два тижні їхав Добриня від міста до міста, від городища до городища, від селища до селища – спочатку понад Ірпенем на захід, а потім понад Россю на схід, сповіщаючи воєвод, тіунів, духовенство, чорний люд та чорних клобуків про небезпеку. Нарешті на початку вересня прибув до Княжої Гори, старовинного городища, розташованого на високому шпилі, якраз там, де Рось впадає в Дніпро. Воно було добре укріплене самою природою. З трьох боків його оточували стрімкі урвища та яри, порослі непролазними хащами. З четвертого, від поля, вузький перешийок материка був перекопаний глибоким ровом. Високий вал та міцний дубовий частокіл по ньому доповнювали ці природні оборонні укріплення і робили городище майже неприступним.

Стояв у розпалі сонячний передосінній ранок, коли Добриня під’їхав до Княжої Гори. Тут, видно, як і всюди, не ждали біди. Ворота розчинені навстіж, на луках понад Россю косарі косили буйну отаву. Одягнуті ще по-літньому в білі сорочки жінки й дівчата йшли за ними слідом і граблями та дерев’яними вилами-дворіжками розтрушували її тонким шаром, щоб швидше сохла.

Добриня торкнув коня і рушив до воріт, але тут з них виїхало кілька вершників. Усі були при зброї: мечі, луки, списи, у тулах повно стріл. Попереду на гнідому огиреві басував немолодий уже, але ще міцний, широкоплечий чолов’яга. Його чорна кострубата борода закривала півгрудей, над нею червонів спечений на сонці кирпатий ніс, а з-під крутого лоба зорило одне-єдине око – друге чоловік десь загубив.

Помітивши незнайомця, він зупинився, по-буйволячому нагнув голову.

– Ти хто, хлопче? Звідки і до кого?

Добриня вклонився.

– Я посланець великого князя київського Данила та тисяцького Дмитра. Їду до воєводи Всеслава. А звати мене Добринею.

– Я воєвода Всеслав, – сповістив одноокий і, не приховуючи подиву, запитав: – От тільки не розумію, чому ти назвався посланцем князя Данила та тисяцького Дмитра? Хіба… Ти хочеш сказати, що в Києві…

– Так, зараз у Києві новий князь і новий тисяцький, – закінчив його думку Добриня. – Вони й послали мене на Поросся, щоб я попередив усіх про можливий напад хана Батия.

– Батия? – Звістка, видно, приголомшила воєводу, бо він, розкривши рота, так і забув його стулити і довго кліпав єдиним оком: – Ти хочеш сказати, що на нас ідуть татарове? Коли ж їх ждати тут?

– От цього я не знаю. Дмитро просив, щоб ви слідкували за Полем і, як тільки помітите ворога, сповістили Київ і всі навколишні городи.

– Гм, от так притичина! – воєвода розгублено оглянувся на своїх супутників. – А ми тут саме зібралися на лови…

Його подив був такий непідробний, страх видимий, а розчарування і розгубленість такі безпосередні, що Добриня не зміг стримати усмішки.

– Ло́ви, воєводо, доведеться відкласти. Князь наказав готуватися до оборони і в разі нападу – стояти на смерть! Передусім треба вислати дозори до бродів через Дніпро – один на південь, за Рось, а другий на північ, до Зарубинецького броду. Потім – завезти в городище припаси, зброю, зібрати людей… Ло́ви таки доведеться відкласти!