На серці ставало важко. Як і чим зустріне його Калиновий Кут?

Ще здалеку, їдучи полем, почув, як у Білгороді дзвонили до обідні, побачив золоті хрести церков, високі земляні вали і потемнілі дубові заборола по ньому. Ворота були зачинені. Нажахані несподіваним нападом монголів, білгородці стояли на надбрамній вежі і мовчки дивилися на одинокого вершника.

– Хто такий? Звідки і куди їдеш? – запитали його, коли він наблизився. – Що чути про монголів? Ворота відчиняти?

Заїздити в Білгород Добриня наміру не мав: хотів якомога швидше добратися додому. Повідомивши білгородців, що у Києві тихо, що Менгу-хан відійшов зі своїми туменами за Дніпро, запитав:

– Куди досягли мунгали? Калиновий Кут спалили чи ні?

Білгородці не знали цього.

– Полонеників з того краю вели, та хтозна, з яких сіл, бо їх же там багато – і Некраші, і Мутижир, і Ясногород, і Музичі, і Княжичі, і Жорнівка, і Калиновий Кут, і Личанка, і Звенигород45… Побачиш сам!

Білгород – на половині путі від Києва до Калинового Кута, але друга половина здалася Добрині значно довшою, хоча він тепер і підганяв притомленого коня.

Ще не доїжджаючи до Жорнівки і Княжичів, побачив, що вони спалені. Вітер порозносив попіл, і довкола лежали чорні сніги. Пахло гаром. Над згарищами кружляло вороння.

Добриня аж сп’янів від того смороду-чаду і їхав сам не свій. Чим ближче було додому, тим важчий тягар налягав йому на серце. Коли б не присипаний снігом бір, він давно уже побачив би Калиновий Кут, бо ж від нього до Жорнівки лише дві чи три верстви. Та ліс стояв довкола, мов стіна, – не проглянути.

Ще з лісової дороги йому в вічі сяйнули позолочені хрести Лисівського монастиря. Серце забилося частіше. Швидше, конику, швидше! А коли виїхав з лісу на широку поляну, що високим пагорбом обривалася над Ірпенем, з грудей вирвався радісний стогін-клекіт: на тому боці, за широкою, приметеною снігом ірпінською заплавою, темніли знайомі хатини, з димарів піднімалися в небо сизо-бурі передвечірні дими. Калиновий Кут стояв цілий-цілісінький і варив вечерю!

Добриня зупинив коня. Перед ним як на долоні лежало рідне село! Скільки разів у безсонні зимові ночі уявлялося воно йому, як рвалася до нього його душа! І тепер він – вдома! Вдома! Швидше ж туди! Швидше!

В монастир не заїхав – поминув. Поспішав. Накатана санна дорога через Ірпінь та луг вивела його на Широкий Берег, а звідти – до Рокитного озера, де на льоду, біля ополонки, якась жінка прала хустя. Біля неї вешталося невеличке хлоп’я у кудлатій овечій шапці, насунутій на самі очі.

Жінка підвела на мить закутану вовняною хусткою голову, глянула на вершника, що наближався до неї, і знову схилилася над ополонкою.

– Добрий вечір, – привітався Добриня, спинивши коня. – Чия будеш, молодице? Як тебе звати?

Почувши його голос, жінка враз стрепенулася, випросталася. Мокра сорочка вислизнула з її рук.

– Ой! – вихопився у неї з грудей дивний вигук – чи то зачудування, чи радощів, чи болю.

– Ну, чого злякалася? Я Добриня із роду Сичів. Чула? А ти чия?

Жінка схопилася за серце, ще раз зойкнула і поволі почала осідати на темний, залитий водою лід. З її зблідних уст раптом зірвався болісний зойк:

– Добрине! Добрику!

Той голос змусив Добриню птахом злетіти з коня і підхопити майже знепритомнілу жінку.

– Милано, ти?

Він підняв її, повернув обличчям до світла. Дивився на неї, страшенно вражений.

– Я, Добрику! Я! – жіночий голос здригнувся і затих, з очей бризнули сльози.

Він притиснув її до грудей.

– Милано, сама доля звела нас сьогодні! Хіба це не добре знамення?

– Ой Добрику, не на добро ся зустріч!

– Як? Ти не рада, що я живий?

Милана раптом заридала, забилася у нього на грудях.

– Добрику! Добрику! Де ж ти пропадав стільки літ? Адже ж ти нічого не знаєш! – вигукнула вона з відчаєм у голосі.

– А що ж трапилося? Що?

Милана заридала ще голосніше.

– Добрику! Любий мій! Де ж ти подівся? Ми всі гадали, що тебе вже і на світі немає!

Добринин погляд раптом упав на хлоп’я, що злякано зирило на нього, і страшний здогад пронизав його мозок.

– І ти…

– І я вийшла заміж, Добрику! – зойкнула знову Милана. – Вийшла заміж…

– За кого? Милано! – Йому здалося, що він гукнув на весь Калиновий Кут, але помертвілі уста ледве вимовили ті слова.

– За Василя.

– Якого Василя?

Милана провела рукою по лицю, мовби хотіла пересвідчитися, що вона не спить, і тихо, ніби сама до себе, промовила:

– Боже! Він таки нічого не знає! – І похилила голову. – За твого брата Василя, Добрику. За твого брата…

– За мого брата! – Ця звістка ще дужче вразила і приголомшила Добриню. Він довго не міг вимовити жодного слова і оніміло, безтямно дивився у зелені Миланині очі. Потім тихо запитав: – Як же це сталося? Ти покохала його? І він тебе?

Милана схлипнула, губи її скривилися.

– Яке там кохання!.. Я ждала тебе, Добрику, ждала! А ти не вернувся. І ніхто не знав, де ти подівся. Усі були впевнені, що ти загинув, бо саме тоді по нашому краї шастали половці… Твої батьки навіть заупокійну службу відправили за твою загиблу душу… Я скніла душею цілий рік. А потім Василь заслав до мене сватів…

– Васильку! Брате! – з болем вигукнув Добриня. – Хто б міг подумати! Ми ж були з ним не тільки братами, а й друзями!

Милана вивільнилася з його рук, витерла хусткою сльози.

– Ти, здається, звинувачуєш його? Даремно! Він тебе любив – і досі згадує, і досі сумує за тобою… Він хороший, Василь…

У Миланиному голосі забринів осуд.

Добриня зніяковів. Справді, чому він повинен щось мати супроти брата? Хіба Василь винен, що так сталося? І хіба було б легше на серці, коли б Милану взяв хтось чужий?

Він глянув на хлоп’я.

– Це твій синок?

– Мій і Василів, – відповіла Милана.

Добриня підійшов до хлоп’яти.

– Як тебе звати, малий?

– Я Доблиня, Доблик, – і хлоп’я шморгнуло посинілим носиком.

Вражений Добриня підняв його перед собою, оглянувся на Милану.

– Ти назвала його Добринею?

– І я, і Василь… А як би інакше ми мали його назвати після того, що сталося в нашому житті?

Сум’яття, викликане в душі несподіваною зустріччю з Миланою і ще більше тим, що Милана стала жоною брата Василя, поволі почало пригасати, улягатися на дні серця. Добриня відчув, що знову починає мислити тверезо.

Що, власне, сталося? Життя не стоїть на місці – воно невпинно пливе, рухається, змінюється щодня, щогодини, і було б дивно, коли б за минулі п’ять років, що він не був дома, тут нічого не змінилося. Тим більше, що він для всіх зник, загинув, пропав безвісти. Хіба завинили в чомусь Милана, чи брат Василь, чи оце маля, його племінник і тезка? Винні половці, винен він сам, що не зумів утекти, врятуватися, а більше звинувачувати нікого!

Він поцілував племінника в бліду щічку, опустив на лід і підійшов до Милани.

– Як дома? Усі живі-здорові?

– Слава Богу, усі живі й здорові.

– Я так боявся, що мунгали і до Калинового Кута дійшли і всіх тут перебили…

– Бог милував: до нас не дійшли.

– Це велике щастя! Ходімо ж тоді швидше додому! Хочу всіх бачити!

– Іди сам. А я доперу – і незабаром теж прийду.

Милана дивилася на нього якось винувато, благально, і Добриня зрозумів, що їй не хотілося повертатися додому разом з ним.

– Гаразд. Мабуть, справді буде краще, коли я сам заявлюся, але скажу, що бачив тебе на озері і розмовляв з тобою.

Він скочив у сідло і торкнув коня ногами.

Калиновий Кут дрімав серед білих снігів тихо і мирно. Над приземкуватими хатинами звивалися в небо сизі дими – то господині топили печі, варили вечерю.

Низьке зимове сонце, що заходило за ліс, забарвлювало все довкола в синьо-червонясті кольори, а морозний вітерець, що подував зі сходу, з Києва, доносив запах диму з коминів та смаженої цибулі з олією.