– Ось – матінка прислала тобі вечерю… Їж!.. І поправляйся!.. Ти захистив мене, врятував від поранення або й смерті… Я вдячна тобі, а особливо – тато та мама… Аж страшно подумати, що б з ними було, коли б мене не стало… А я тебе справді спочатку не впізнала – аж сторопіла, побачивши зовсім чужого чоловіка. А тепер бачу: ніс і очі – ті ж…

– Добре, що хоч по носу впізнала.

– Ледве впізнала – так ти змінився! То був старий смерд, а тепер – ніби молодий боярин або й князь!

– Ото! – усміхнувся Добриня. – Які в тебе крайнощі! То був старий – тепер став молодим. Був раб, смерд – тепер боярин або й князь… Так, чого доброго, я ще й справді високо носа задеру!

– Ну, не дуже задирай! – фиркнула Янка. – Смерд завжди залишиться смердом, хоч би його нарядити і в князівський чи боярський одяг!

Вона навіть вередливо притупнула ногою.

– А я й не ряджусь в їхній одяг, – серйозно відповів на те Добриня, зачеплений за живе. – Куди мені! Аби лиш трохи загоїлася рана, так і полечу в свій Калиновий Кут! Якщо мунгали не дійшли туди, то я буду найщасливішою людиною на світі! І нехай тоді князь чи боярин зрівняється щастям зі мною!

– Я бачу, ти сердишся, – примирливо сказала юна бояришня. – Не сердься! Я ж прийшла не для того, щоб дратувати тебе, а принесла вечерю своєму рятівникові… Їж – і поправляйся, бо без цього не доїдеш ти до свого Калинового Кута! – І вона, крутнувшись на одній нозі, вибігла прудко з хоромини.

Страшна тривога, що охопила було киян при появі Менгу-хана, поволі улягалася. Татари так же хутко зникли, як і з’явилися, і це несподіване зникнення одні приписували висоті і неприступності київських справді могутніх, може, наймогутніших на Русі, валів, а інші – заступництву Господа Бога. Але і ті, й інші поволі почали вірити в те, що небезпека минула, вогняним смерчем опаливши лише навколишні села. Знову відчинилися ворота міста, завирували міські торговища, запрацювали і на Горі, і на Подолі ремісники, весело забелемкали дзвони церков, скликаючи прихожан до утрені, обідні та вечерні. А коли Дмитро послав гінців аж до Переяслава та до Росі і ті, повернувшись, сповістили, що ворога ніде не зустріли, кияни і зовсім полегшено зітхнули:

– Слава Богу, пронесло!

В один із таких днів за обіднім столом зібралася вся боярська родина. Вийшли і обидва поранені – боярин Микола Дмитрович та Добриня. У боярина ще боліла рука, і вона лежала у нього на грудях, підв’язана через плече рушником, а Добриня почував себе вже зовсім дужим. Неглибока рана швидко затягнулася і нагадувала про себе лиш зрідка ледь помітною сверблячкою. Він надумав завтра вирушити до Калинового Кута і хотів після обіду сказати про це бояринові Дмитру, але той випередив його. Закінчивши обід і витерши рушником рота, він поклав свою правицю на плече Добрині.

– Ну, парубче, знудьгувався, бачу, ти тут? Рвешся додому?

– Рвуся, боярине.

– Завтра поїдеш… Для тебе вже все приготовлено в дорогу. І кінь стоїть під сідлом – це тобі подарунок від мене і нас усіх.

– Дякую, боярине, – вклонився Добриня. – Вік пам’ятатиму всіх вас!

– Не поспішай дякувати… Я сказав не все…

– Я слухаю, боярине.

– Бачиш, Київ залишився сиротою: князь наш утік, забравши з собою військо. А я не думаю, що Батий обмежиться однією розвідкою. Раз була розвідка, то рано чи пізно і вся орда прийде сюди. А у нас – обмаль зброї. Потрібна криця, щоб кувати мечі, наконечники для стріл та списів, пластини для лат, дріт для кольчуг. А де її взяти? Криці потрібно, багато криці! Отож я й подумав, що ти з батьком та братами, якщо живі, витопиш її і привезеш до Києва, прямо мені, бо думати про все місто, поки немає князя, мушу я. А я вже тут подбаю, щоб зброярі зробили з неї те, що нам потрібно… Зрозумів?

– Зрозумів, боярине. Якщо батько та брати живі, я скажу їм, і ми вже постараємося!

– Друже мій, якщо, не дай Боже, нікого з твоїх немає в живих, бо ж минуло аж п’ять років, як ти розстався з ними, то збирай сільських умільців, копай руду і витоплюй крицю сам. Без неї Києву – як без рук!

– Розумію, боярине, і зроблю все, що зможу, – запевнив Добриня.

Другого дня після сніданку він вийшов з гостинного боярського дому. Ще тільки-тільки піднімався на сході край неба, розганяючи імлисті ранкові сутінки, а на дворі вже поралися боярські челядники, біля стайні бив копитом осідланий кінь, а поряд з ним бовваніла невеличка жіноча постать.

– Янка? Ти що тут робиш? – здивувався Добриня, підійшовши ближче і впізнавши бояришню.

Дівчина зніяковіла. Пальці її змерзли, і вона ніяк не могла прив’язати невеличку торбинку до саквів, приторочених до сідла.

– Та… – і замовкла в нерішучості. – Подарунок…

– Що там?

– Приїдеш додому – побачиш… Не питай, а допоможи мені! Пальці покоцюбли – нічого не можу вдіяти…

– То давай сюди, – і Добриня запхнув торбинку собі за пазуху, думаючи, що там сніданок, яким він поласує, коли доїде до Білгорода. – Дякую, що принесла, бояришне, і будь щаслива та долі мила!

Не відповівши, Янка потупотіла до ґанку і зникла в хоромах, грюкнувши дверима.

Добриня вивів коня за ворота, скочив у сідло і помчав до Білгородських воріт – на виїзд. Поминувши їх і не дуже поспішаючи, поїхав униз, до Либідської долини.

Тим часом зійшло сонце – і над засніженою землею зарожевів ясний морозний світанок. З-за київських гір блиснули червонясті промені і освітили все довкола. І тоді, не так з голоду, як з цікавості Добриня вийняв з-за пазухи торбинку і, розв’язавши, витягнув з неї якийсь тугий білий сувій. Розгорнув – і остовпів. Гаряча хвиля раптово вдарила в серце: у руках він тримав гарно вишиту шовковою заполоччю лляну сорочку. Подарунок юної бояришні!.. Так ось воно що! Янка! Напевне ж, сама вишивала й шила? І кому? Смердові, упослідженому рабові! Невже, невже це тільки дяка за порятунок?

Лице його спаленіло. Серце забилося частіше. Він не знав, що думати. Невже Янка, оте вередливе дівчисько, що тільки-но стає дорослою дівчиною, невже вона знайшла в ньому щось таке, що зворухнуло її ще напівдитячу душу? Та ні, не може такого бути, відгонив він від себе подібні думки. Щоб дочка воєводи, боярина, тисяцького, другої після князя особи в місті, раптом проявила якісь почуття до смерда, колишнього полоненика? Ні, ні, кинь про це думати, хлопче! Адже вона відверто і не раз говорила, що ти – раб, смерд!.. Правда, в її очах іноді спалахували якісь вогники зацікавленості, щось у них жило таке, що не раз змушувало його задумуватись і хвилюватись. Особливо це було помітно в останні дні, коли вона, замість челядниці, приносила сніданок, обід та вечерю, ставила на стіл і, зашарівшись, поспішно виходила з хоромини. Та разом з тим він добре пам’ятав її слова «смерд», «раб», що не раз зривалися з її уст і болюче, мов батогом, стьобали по серцю.

Він обережно згорнув сорочку, засунув у торбинку і заховав за пазуху. Відчувши неувагу вершника, кінь з рисі перейшов на помірну ходу, та Добриня не помітив цього. Перед очима все стояла Янка. То він уявляв, якою вона була, коли вони вперше зустрілися за боярським столом, – жвавою, пустотливою отроковицею, у якої часто проривалася якась наївна, мила дитинність, то пригадав вираз подиву і страху на її обличчі, коли він, захищаючи на валу від стріл, зненацька схопив її за плечі і притиснув до грудей, то, нарешті, спливло перед очима її розгублене личко, коли вона в поспіху прив’язувала до саквів свою торбинку.

Коли б хто-небудь міг у цю мить побачити його збоку, то помітив би на його обличчі задумливу усмішку, яка то з’являлася і ясніла, то поволі вкривалася холодною тінню, але не зникала зовсім. Янка стояла перед ним, мов жива, і він бачив її темні, з іскринками, очі, пушисті коси, чув її дзвінкий голос, що саме, як і у хлопців, ламався і іноді ставав грудним, мелодійним.

Врешті він струснув головою, мов хотів відігнати від себе набридливе марево, і вдарив коня ногами.

– Но-о!

Від Києва до Білгорода двадцять верстов, і цей шлях Добриня подолав якось непомітно і швидко, бо був він добре вторований монгольською кіннотою та ногами полонеників. Подекуди край дороги лежали трупи тих, хто пристав і кого нападники добили своїми дерев’яними довбешками-шокпарами. Коли він наближався, від трупів нехотя піднімалося в небо вороння.