Менгу закам’янів. Довго мовчав. Потім повернувся до молодшого брата, сказав коротко:

– Бучеку, зітни йому голову!

Той думав недовго: вихопив з піхов шаблю і одним махом зняв голову вільнолюбному половецькому ханові Бачману.

– Нукери, – звернувся до воїнів Менгу, – ми виконали повеління Бату-каана – знищили зграю розбійників, що підняли руку на владу йєка-монголів! І так буде з кожним, хто не підкориться нам!.. Гляньте – чи не залишився хто живий, чи не сховався в потаємному місці?

– Ніхто не сховався, каане! Всі знищені! Ми понишпорили по лісу і по узбережжю – жоден собака не врятувався! – відповіли нукери.

– А на горі, на скелі? – показав на шпиль камчею хан Бучек.

Менгу оглянувся, очима провів по бронзових обличчях воїнів. Погляд упав на важку постать Жадігера.

– Ти! Поглянь – що там?

Жадігер вклонився і поспішно метнувся виконувати ханський наказ: швидко подерся на гору.

…Упізнавши Жадігера, Добриня здригнувся. Ось він – кінець! Для нього, для Янки, для маленького нещасного Дмитрика. І від чиєї руки? Від руки Жадігера!

Судьба? Він стис кулаки, а ще міцніше – зуби. Хоч би що-небудь було – шабля, чи спис, чи лук! Так нічого ж! Навіть замашної ломаки немає. А що зробиш голими руками?

Тим часом Жадігер, дарма що неповороткий, мов ведмідь, уже здерся на півгори, ось-ось буде тут.

В цю мить запручався, запхикав Дмитрик.

– Погодуй його! – шепнув Добриня. – І відступи назад!

Дмитрик замовк, припав до маминих грудей, смачне зацмокав.

А Добриня поглядом занишпорив довкола. Що б його знайти – камінь, замашну палицю, гілляку, щоб приголомшити ворога, коли вилазитиме на шпиль.

Ніде – нічого!

Підняв очі вгору, на дерева, і побачив на одному з них надламаний сук. Підскочив, ухопився – відламав.

І тут же гірко посміхнувся: сук дійсно важкий, замашний, та чого він вартий супроти тисячного загону хана Менгу? От уже справді – потопаючий хапається за соломину!

Він поспішив на край обриву, але щойно порівнявся з Янкою, як із-за бур’яну виткнулася Жадігерова голова. Потім Жадігер висунувся вище, в руках тримав лука з накладеною стрілою.

Їх розділяло якихось десять кроків, їхні погляди зустрілися.

З несподіванки Добриня зупинився, мимовільно лівою рукою обняв Янку, а правою щосили стиснув свій недолугий сук. Що він проти лука?

Мовчанка тривала довго. Так довго, що Добриня встиг пригадати все своє життя – і Калиновий Кут, і половецьку неволю, і Київ, і монгольську неволю. Все це промайнуло в голові, пропливло перед очима, як сон, як видіння. І весь цей час він не спускав очей з Жадігера, плоске, вилицювате обличчя якого було застиглим і холодним. Тільки в розкосих чорних очах щось ворушилося: мов загоралося і тут же пригасало. Жадігер поперемінно зиркав то на Добриню, то на Янку, то на немовля, що, випинаючись, ссало грудь. Що він думав при цьому? Якими вони йому виділися? Наляканими? Зацькованими? Приреченими? Чи пригадалося, як Добриня вирятував його з холодної ополонки, коли донська вода затягувала його під лід?

Мовчанка затягнулася.

Нарешті знизу долинув нетерплячий голос Менгу:

– Ну, що там? Є хто?

Жадігер розширив очі, мов попереджував Добриню, щоб мовчав, а потім кинув ханові коротко і твердо:

– Тут нікого немає, каане! Зовсім нікого немає!

Менгу сердито гримнув:

– То чого ж там стовбичиш? Злазь! Поки вітер не нагнав води у протоку, будемо переправлятися на материк!

Жадігерова голова зникла.

Добриня з Янкою перезирнулись. Смертельний жах скував їхні вуста.

– Хто то був? Чому він не стріляв? – нарешті прошепотіла Янка.

Тамуючи дрібний дріж у всьому тілі, що бив, мов пропасниця, Добриня так же тихо відповів:

– Ти не впізнала? То був Жадігер. В його душі прокинулась совість! Щось людське засвітилося в його погляді.

Лише надвечір, коли все військо хана Менгу переправилося з острова на материк і пішло по берегу Ітилю на південь, вони спустилися зі шпиля. Тут, унизу, повсюди лежали заюшені кров’ю баримтачі. Постріляні, порубані, з розтрощеними головами.

– Боже, який жах! – простогнала Янка. – Який жах! Усі загинули!

Добриня вивів її на берег, подалі від страшного видовища, помостив кожуха.

– Посидь тут. А я скоро вернуся.

Він сподівався, що нукери, поспішаючи, не все підібрали на полі бою. І не помилився. У заростях знайшов лука і кілька десятків стріл, під одним з убитих – шаблю, яку той, падаючи, прикрив своїм тілом. Та найбільшою радістю була несподівана зустріч на протилежному боці острова з трійцею коней. Вони мирно паслися на зеленій бережині.

– Кось-кось-кось! – простягнув до них руки. – Кось-кось!

Коні попіднімали голови, нашорошили вуха, довірливо рушили на той поклик. Всі вони були осідлані, з саквами на крупах.

– Дорогі мої! – гладив їхні гриви Добриня. – Соколики мої! Як же ви не потрапили на очі тим супостатам? Як вас не знайшли? Тепер ви так станете нам у пригоді! Рятівники наші!

Він вивів коней на берег, посадив Янку з Дмитриком у сідло, сам скочив на коня і, тримаючи в руках три поводи, вступив у воду.

– Ну, з Богом! Тепер – додому!

Два місяці мандрували вони від Волги до Дніпра. Їхали манівцями, обминали биті шляхи, на яких можна було зустрітися з монгольськими військовими загонами, уникали зустрічі з пастухами.

Лише тоді, коли переконувалися, що отару чи табун коней пасе одинокий старий чабан, під’їздили до нього і просили їсти. І жоден з них не відмовив їм.

На Дону Добриня за коня виміняв кобилицю, що ожеребилася навесні, і відтоді Дмитрик щодня був з молоком.

Харчувалися переважно дичиною і рибою, якою аж кишіли довколишні степи, гаї, байраки, ріки та озера. Незаймані, нелякані качки, гуси, лебеді підпускали до себе на відстань десяти кроків, особливо на воді, і ставали легкою здобиччю для Добрині. А рибу ловив він вершею, яку сплів з лози, за ніч у неї набивалося карасів, линів та сомів стільки, що частину їх доводилося викидати назад у річку чи в озеро.

Лише на броді через Дніпро, біля Зарубинець, смерть несподівано знову війнула на них чорним крилом. Не встигли вони вийти з води, як на березі виросло кілька вершників.

– Стійте! Хто такі! Звідки і куди прямуєте?

Це був караул, що сторожував переправу, – десяток молодих бистрооких джигітів. Вони стягнули Добриню з коня, відібрали шаблю та лука.

– Чому зі зброєю?

Добриня напружив усі свої сили, щоб не проявити хвилювання. Розумів, що відповіді його повинні бути правдоподібні. Невпопад мовлене слово могло занапастити їх. Думки набігали одна на одну.

– Ми їдемо з Бату-сарая в Білгород, – Добриня не захотів назвати справжньої мети їхньої подорожі. – А зброя в такій далекій дорозі вкрай необхідна – відбиватися від злих людей, полювати.

– З Бату-сарая! З Орди! – загукали здивовані джигіти. – Ой-бой! З самого Бату-сарая!

Але старший, немолодий дебелий чолов’яга, шикнув на молодиків, і ті замовкли.

– Хто ж тебе відпустив з Бату-сарая? З чийого дозволу виїхав ти звідти?

Не моргнувши й оком, Добриня випалив:

– З дозволу Менгу-каана. Він нас відпустив з полону.

Монголи були вражені.

– Самого Менгу-каана? Чим же ти заслужив у нього такої честі?

– Я врятував його на полюванні. Забив кабана-сікача, що накинувся на нього.

Монголи збентежилися.

– І ханська пайцза у тебе є? – спитав старший, недовірливо оглядаючи загадкового бородатого незнайомця, що знає самого хана Менгу.

– Є, – Добриня пошклубався в кишенях, витягнув срібну пластинку. – Ось!

Старший підніс її до очей, заглянув на другий бік.

– Си-ло-ю Віч-но-го Не-ба… – з натугою прочитав початок напису, але далі, не осиливши його, повернув пайцзу навіть з якимось острахом. – На, орусуте!

Добриня відчув, як страшний тягар скочується з його пліч. Щира дяка Бачманові, що з того світу простягнув братню руку допомоги!

– А шаблю і лука? – запитав тихо, але твердо глянув у вічі монголові.