– Куди втекли ті розбійники, стара? – спитав він Тайдоллу-хатун.

– Не знаю, каане.

– Як не знаєш? Ти ж бачила!

– Я була в лісі – збирала зілля.

– Та бреше вона, – хльоснув нагайкою Бучек. – Нукери, припечіть їй ноги жаром – це відразу розв’яже їй язик!

Вони схопили жінку попід руки – поставили на купу жару.

Пронизливий зойк розлігся на галявині.

– Куди вони поїхали? Кажи!

– Туди, туди! – затанцювала на жару Тайдолла-хатун.

Її підняли, витягли з вогнища.

– Куди – туди?

– На острів, – прошепотіла вона, падаючи на землю. – На острів!

Менгу не повірив.

– На острів? Уплав?

– Ні, там мілко.

Менгу не повірив.

– Не може бути! Ану, перевірте!

Кілька вершників кинулись у воду – направилися в бік острова. Під кінськими ногами було твердо.

– Є! Є! – радісно загукали вони. – Коса! Тут коса!

– Тоді – туди! Вперед! – гукнув Менгу. – А цю стару – стережіть!

Болісно-протяжний крик Тайдолли-хатун долинув до острова. Баримтачі кинулись на берег, розгорнули кущі – і завмерли: прямо на них по косі переправлявся великий загін монгольської кінноти.

– Прокляття! – вигукнув Качир-укуле. – Це я підвів вас усіх, браття!

Він у відчаї вдарив себе кулаком по голові, рвонув за чуба. Всі промовчали. А Добриня сказав:

– Хан Менгу! Це його тумен, його знамена! Та ген він і сам – позаду! Що робитимемо, Бачмане?

Потемнівши на лиці, Бачман довго мовчав. Біль зсудомив йому рота.

– А що тут зробиш? – зітхнув важко. – Будемо битися! До останнього! Іншого виходу у нас немає! Приготуйте луки!

Монголи швидко наближалися. Вже видно оскал кінських пик, вузенький прищур вершників. Сто кроків, п’ятдесят… – Стріляйте! – крикнув Бачман і перший випустив стрілу.

Кілька десятків ворогів упало в воду, інші враз пригнулися, закрилися круглими щитами, ударили коней. Здалеку пролунав голос Менгу:

– Вперед, баатури! Вперед! Порубайте мерзенних псів! Схопіть розбійника Бачмана!

Не звертаючи уваги на втрати, монголи ринули до берега, прорвалися крізь верболіз і вихопили шаблі. Баримтачі зчепилися з ними в рукопашну, але монголів прибувало все більше і більше, аж поки стало десять проти одного, сто проти десяти, тисяча проти ста!

Баримтачі поволі відступали в середину острова, на галявину, де паслися їхні коні.

Розстрілявши всі стріли, Добриня кинув непотрібного тепер лука і витягнув шаблю – зчепився з дебелим довгоруким нукером, що, хижо вишкіривши зуби і відбиваючи випад супротивника, хрипко верещав:

– Гар-гар! Назад, назад!

Добриня таки дістав його, коли, повіривши в близьку перемогу, він безоглядно кинувся вперед і заніс шаблю над головою. Тут же він наткнувся на гостре вістря, що прохромило йому горло, захарчав і впав під ноги переможцеві.

Та збоку налетів ще один. Шабля його уже занесена високо над головою. Ще мить – і…

Під цей невідворотний удар Добриня встиг підставити свою шаблю. Дві шаблі заскреготали, викресали іскри – і обидві переломилися навпіл.

Монгол ошкірився і потягнувся до шокпара, що теліпався при боці. Очі його зловісно блиснули – він наперед смакував близьку перемогу.

Добриня кинув оком – де взяти зброю? У поверженого ворога? Так той упав незручно на свою шаблю – і ніколи нагинатися, щоб витягти її з-під мертвого тіла. А ворог поспішає – піднімає свою дубову довбешку, утикану залізними гостряками, ступає крок наперед…

Кінець, думає Добриня і, як вві сні, бачить Качира-укуле, що набігає ззаду на нападника і одним махом шаблі зносить йому голову. Кричить:

– Тікай! Рятуй Янку і сина, якщо зможеш! Бо ми всі загинемо… Тікай! І – прощай! – і знову кинувся в гущу бою.

Добриня відступив у кущі. Ніхто його не помітив і ніхто не погнався. Тут він зупинився, передихнув. Де ж шукати Янку? Перед боєм він залишив її з дитиною на руках у заростях біля шпиля. Добре, якщо там, а якщо десь заховалася?

Прогортаючи високий бур’ян і кущі, обминаючи коряві стовбури старезних верб, він рушив обережно. Ніде нікого.

– Янко! – окрикнув упівголоса. – Янко!

Десь почувся шурхіт, пролунав неясний голос, але все покривав гамір бою.

Добриня пройшов до самого шпиля. Ось і ті дерева, в тіні яких залишив Янку, ось і місце, де вона сиділа на кожусі, годуючи дитину. Але знову – ніде нікого!

По серцю прокотився холодок.

– Янко! – скрикнув дужче, стривожено.

І тут із гущавини, прогортаючи туге гілля калини, переплетене хмелем та ожиною, визирнула Янка.

– Добрику? Ти? Ми тут! – Вона тримала Дмитрика, що заснув у неї на руках. – Боже! Ми вже й не думали, що побачимо тебе живим! Що там робиться – жах!

Добриня схопив дитину.

– Тікаймо звідси! Швидше!

– Куди?

– Я й сам не знаю. Десь треба заховатися. Бій уже затихає, і мунгали шукатимуть тих, хто залишився живий. – Він оглянувся довкола. – Поліземо на скелю! Може, там знайдемо криївку, бо тут нас відразу знайдуть!

Він рушив довкола шпиля. Тверді вапняково-глинисті стіни майже прямовисні – не вилізеш. Їх обступили дерева, кущі, затіняючи від сонця і допитливих очей.

А це що? Здається, стежечка? Ні, не стежечка, а крутий схил, по якому можна здертися майже до вершини. Він подерся по ньому угору, чіпляючись вільною рукою за кущі. Янка лізла за ним.

Останні кілька кроків були найважчі – по майже прямовисній стіні. Але тут їм пощастило: стіна була поснована цупким корінням, що звисало то нижче, то вище, як мотузяна драбина. Ступаючи з кореня на корінь, бони вилізли на вершину і оглянулись.

Шпиль був невеликий, майже круглий в обводі, порослий травою, бур’яном та кількома вузлуватими деревами. Заховатися тут ніде, вся надія на те, що монголи не захочуть здиратися сюди.

Вони прилягли над краєм обриву і з-за густих заростей бур’яну почали стежити за тим, що робиться внизу.

Бій поволі ущух. Посередині острова, на галявині, лежали мертві, стояв гурт полонених баримтачів, оточених переможцями, з кущів доносилося болісне іржання пораненого коня.

На галявину виїхали Менгу і Бучек.

– Полонених – сюди! – гукнув Менгу.

Нукери підвели полонених, поставили перед ханами. Було їх всього тринадцять чоловік, і всі поранені. «Тринадцять живих із ста тринадцяти! – подумалося Добрині. – І всі поранені, ледве тримаються на ногах. У Бачмана розсічена щока, із руки теж юшить кров».

– Хто з вас Бачман? – голосно спитав Менгу. – Чи він загинув?

Усі мовчали.

– Виходить, він загинув? Знайдіть його мертвого!

– Ні, я живий! Я Бачман! – гордо підняв голову ватаг баримтачів.

– О! – радісно вигукнув Менгу. – Отже, ти живий! Тебе ж мені і треба! – І кинув нукерам: – Решту відведіть убік і відрубайте голови всім! А цього тримайте міцніше! З цим буде окрема розмова!

Нукери потягли полонеників під ліс, і вони зникли з поля зору за деревами, що росли довкруг шпиля, через що Добриня не побачив, як страчують нещасних, тільки почув їхні крики, що раптово обривалися.

Тривало це зовсім недовго. Хіба багато треба, щоб зітнути дванадцять голів?

Коли крик останнього страчуваного обірвався і настала тиша, Менгу сказав:

– А тепер приступимо до найголовнішого… Нукери, ось перед вами ватаг мерзенних баримтачів, що вкоротили віку багатьом вашим товаришам, Бачман! Він грабував наші улуси, вбивав подорожніх купців, захоплював табуни та отари, хотів спалити Бату-сарай! Йому мало зняти голову! Його треба скарати лютою смертю! Ведіть коней – розірвемо його на чотири частини!

Кілька нукерів кинулись виконувати його наказ.

А Бачман випростався, безстрашно глянув на невисокого плосколицього супротивника і сказав:

– Менгу, ти – хан, і я – хан! Так, я був ханом багатолюдного і гордого кипчацького племені ольбурлик, яке ти не просто підкорив, а знищив, зігнав з землі, розсіяв по світу! Я мстив тобі за це! Я не розбійник, не злодій, я – месник! Я боровся за справедливе діло! А ти хочеш розірвати мене кіньми, як останнього злодія! Ти зараз на коні, але пам’ятай, що доля – річ примхлива: сьогодні ти розірвеш мене, а завтра хтось, посланий Небом, розірве тебе! Подумай про це!