На світанку в Марлін Вілідж панувала тиша. Жовте світло ще горіло в кількох крамницях, але автоматичний патефон, який грав сто годин без перерви, нарешті зіпсувався, і тиша стала цілковитою. Сонце гріло вулиці й холодне порожнє небо.
Уолтер звернув на головну вулицю і, все ще світячи фарами, засигналив — шість разів на одному розі, шість разів на другому. Він придивлявся до вивісок крамниць. Його обличчя було бліде і втомлене, а руки ковзали по мокрому від поту керму.
— Женев’єво! — гукнув він у порожню вулицю.
Двері салону краси відчинилися.
— Женев’єво! — крикнув він, зупиняючи машину.
Він кинувся через вулицю до Женев’єви Селсор, яка стояла у відчинених дверях салону. В руках вона тримала відкриту коробку шоколадних цукерок з кремом. Пальці, що стискали коробку, були опецькуваті й бліді. Коли вона вийшла на світло, виявилося, що обличчя в неї округле й м’ясисте, а очі — наче двоє величезних яєць, втиснутих у біле пухке тісто. Ноги її були товсті, як колоди, і вона ходила, незграбно човгаючи ними. Волосся її мало якийсь дивний брунатний відтінок. Вона, очевидно, пробувала робити різні зачіски, і на голові було щось схоже на пташине гніздо. Губ у неї не було зовсім, і замість них вона намалювала собі помадою великі червоні уста, які то розкривалися, то закривалися. Вона вищипала собі брови, залишивши над очима дві тоненькі лінії — наче дві антени.
Уолтер спинився. Усмішка зійшла з його обличчя. Він стояв і дивився на неї.
Вона впустила коробку на тротуар.
— Ви… Женев’єва Селсор?
В нього дзвеніло у вухах.
— Ви Уолтер Гріф? — запитала вона.
— Гріп.
— Гріп, — виправилася вона.
— Здрастуйте, — стримано мовив він.
— Здрастуйте, — вона простягла йому руку. Пальці її були липкі від шоколаду.
— Ну, — сказав Уолтер Гріп.
— Що? — спитала Женев’єва Селсор.
— Я просто сказав: “Ну”, — відповів Уолтер.
— Ага.
Була дев’ята вечора. День вони провели, наче на пікніку, а на вечерю він приготував філе міньйон, яке їй не сподобалося, бо було недосмажене. Отож він його підсмажив ще, і воно вийшло пересмажене, чи перепряжене, чи бозна-яке.
Він засміявся і сказав:
— Ми подивимося картину!
Вона погодилась і вчепилася своїми шоколадними пальцями за його лікоть. Але дивитися вона хотіла тільки п’ятдесятирічної давності фільм з Кларком Гейблом.
— Ну й сміхота, правда? — хихотіла вона. — А зараз, гляньте-но, от кумедія! — Фільм скінчився. — Пустіть йо-його знову, — скомандувала вона.
— Знову? — перепитав він.
— Знову.
А коли він повернувся, вона притиснулася до нього, оповила своїми лапами.
— Ви не зовсім такий, як я сподівалася, проте ви милий, — призналася вона.
— Дякую, — відповів він, ковтаючи образу.
— Ох, цей Гейбл, — сказала вона і вщипнула його за ногу.
— Ой! — скрикнув він.
Після фільму вони вийшли на мовчазну вулицю. Вона зайшла в магазин, розбила вітрину, нап’яла на себе якесь строкате ганчір’я. Потім вилила собі на голову пляшку парфумів і стала схожа на вівчарку, що скупалася в річці.
— Скільки вам років? — запитав він.
— Угадайте. — Спливаючи парфумами, вона вела його вулицею.
— Тридцять, — сказав він.
— Не вгадали, — вона вимушено засміялася. — Мені всього двадцять сім!..
— Ось іще одна кондитерська, — зауважила вона. — Слово честі, відколи все це сталося, я просто купаюся в розкошах. Моя рідня мені ніколи не подобалася. Всі вони були дурні. Вони полетіли на Землю два місяці тому. Було домовлено, що я вирушу останньою ракетою, але я лишилася. Знаєте чому?
— Чому?
— Тому що всі вони чіплялися до мене. Отож я й залишилася. Тут я можу обливатися парфумами, пити хоч десять тисяч кухлів пива і їсти досхочу цукерки, не слухаючи їхнього бурчання. Тому я тут!
— Так, ви тут, — мовив Уолтер, заплющуючи очі.
— Вже пізно, — сказала вона, кидаючи на нього погляд.
— Еге ж.
— Я втомилася, — сказала вона.
— Дивно. А мені зовсім не хочеться спати.
— Он як, — сказала вона.
— Я б не лягав цілу ніч, — мовив він. — Знаєте що, у Майка є хороша платівка. Ходімте, я вам її програю.
— Я втомилася. — Вона лукаво позирнула на нього блискучими очима.
— А я почуваю себе бадьоро, як ніколи. — Він помовчав. — Мені аж чудно.
— Вернімося до салону краси, — сказала вона. — Я хочу вам щось показати.
Вона потягла його в скляні двері й підвела до великої білої коробки.
— Я взяла це з собою, коли їхала з Техас-Сіті, — пояснила вона, розв’язуючи рожеву стьожку. — Я подумала: що ж, я єдина жінка на Марсі, а він — єдиний чоловік, і ось… — Вона підняла кришку, відгорнула шурхітливий рожевий цигарковий папір і ляпнула по ньому рукою. — Ось воно.
Уолтер Гріп витріщив очі.
— Що це? — спитав він, починаючи тремтіти.
— А ти й не знаєш, дурнику? Воно все в мереживах, усе біле, усе ніжне й таке інше.
— Ні, я не знаю, що це таке.
— Це весільне вбрання, дурнику.
— Справді? — Голос у нього зірвався.
Він заплющив очі. її голос був такий самий м’який, свіжий і милий, як і по телефону. Але коли він розплющив очі й подивився на неї…
Він позадкував.
— Яка краса, — сказав він.
— Правда?
— Женев’єво, — сказав він, позираючи на двері.
— Що?
— Женев’єво, я маю тобі щось сказати.
— Що саме?
Вона попливла до нього, і він відчув густий запах парфумів.
— Я хотів тобі сказати ось що…
— Я слухаю…
— До побачення!
І перш ніж вона встигла скрикнути, він вискочив за двері і стрибнув у свою машину.
Коли вона вибігла на вулицю й спинилася на краю тротуару, він уже рушив.
— Уолтере Гріф, верніться! — заволала вона, простягаючи руки.
— Гріп! — гукнув він їй.
— Гріп! — закричала вона.
Машина майнула мовчазною вулицею.
Гази з вихлопної труби колихнули жмут білого вбрання, яке вона стискала своїми пухкими руками.
Він їхав три дні і три ночі. Одного разу йому здалося, що його переслідує машина. Він затремтів і вкрився холодним потом. Звернувши на іншу дорогу, помчав повз мертві містечка мертвого марсіанського світу. Він їхав і їхав — тиждень і ще один день, аж поки між ним і Мартін Вілідж пролягли десять тисяч миль. Тоді він звернув у невелике місто Готвіл Спрінгз, де були крамнички, які він міг увечері освітити електрикою, і ресторани, в яких міг посидіти, замовляючи різні страви. І з того часу він жив там з двома холодильниками, заповненими харчами, яких йому вистачить на сто років, із запасом сигар на десять тисяч днів і гарним ліжком з м’яким матрацом.
А коли раз на кілька років, буває, задзвонить телефон — він не знімає трубки.
КВІТЕНЬ 2026. ДОВГІ РОКИ
Коли в небесах знімався вітер, він зі своєю невеликою сім’єю сидів у кам’яній хатині і грів руки над вогнем. Вітер хвилював у каналах воду і мало не здував з неба зорі, але містер Гетевей сидів собі спокійнісінько, розмовляючи з дружиною, двома дочками й сином про давні дні на Землі, і всі вони залюбки відповідали йому.
Минав двадцятий рік після Великої війни. Марс був велетенською гробницею. Питання, чи Земля теж мертва, було предметом частих мовчазних роздумів для Гетевея та його родини протягом довгих марсіанських вечорів.
Цього вечора люта марсіанська піщана буря промчала над низенькими марсіанськими цвинтарями, над стародавніми містами. Вітер відривав тоненькі стіни пластмасових будинків у спорудженому американцями місті, яке повільно щезало в пісках.
Буря вщухла. Гетевей вийшов, щоб подивитися на Землю, яка зеленим вогником палала у вітряному небі. Він звів над головою руки, немовби тягнувся до лампи, що висіла під стелею темної кімнати. Обвів поглядом дно мертвого моря. “Жодної живої істоти на цілій планеті, — подумав він. — Тільки я. І вони”. Він обернувся й зазирнув у кам’яну хатину.