— Он який він, Марс, — зауважив, роздягаючись, капітан.

— Так, оце він такий, — озвався Едвард. Він роздягався спроквола, не поспішаючи скинув сорочку і оголив засмаглі плечі та гарну м’язисту шию.

Світло погасло. Вони лежали поруч, як колись давно, хтозна-скільки десятків років тому. Капітан розкинувся на ліжку і на повні груди вдихав напоєне пахощами повітря. Тихо коливалися мереживні завіски на розчинених вікнах. На моріжку між дерев хтось завів грамофон, і він тихенько награвав “Завжди”.

І раптом капітан згадав Мерілін.

— А Мерілін тут? — запитав він. Брат лежав у місячному світлі, що падало з вікна. Він якусь мить мовчав, а потім сказав:

— Так, тут. Але її саме немає в місті. Вона буде завтра вранці.

Капітан заплющив очі:

— Я дуже хочу побачити Мерілін. В кімнаті панувала тиша. Чути було лише їхнє дихання.

— На добраніч, Еде. Пауза.

— На добраніч, Джоне.

Капітан мирно лежав, давши волю своїм думкам. Нарешті спало напруження, яке цілий день стискало його мозок, і він міг мислити логічно. Удень була музика, знайомі обличчя. Але зараз…

“Як? — чудувався він. — Яким чином? І навіщо? З якою метою? Чи мало тут місце божественне втручання? В такому разі, бог, може, й справді милостивий до своїх дітей? Як, і чому, і навіщо?”

Він роздумував над різноманітними гіпотезами, висунутими зопалу Гінкстоном і Ластігом. Ліниво перебирав усілякі нові теорії, і вони, ніби камінці, падали, тьмяно виблискуючи, в печери його пам’яті. Матуся. Батько. Едвард. Марс. Земля. Марс. Марсіани.

Хто жив тут, на Марсі, тисячу років тому? Марсіани? Чи, може, завжди було так, як сьогодні?

Марсіани. Він повторював і повторював собі це слово.

Раптом Джон Блек мало не засміявся вголос, йому враз спала на думку вкрай сміховинна теорія. Капітанові навіть стало трохи моторошно. Звичайно, сприймати серйозно її не варто. Вона зовсім неправдоподібна. І дурна до того ж. Забути її, та й годі. Навіть смішно!..

“Але припустімо… — думав він. — Припустімо на хвилину, що Марс заселений марсіанами, які заздалегідь помітили наш корабель, помітили всередині людей і пройнялися до них ненавистю. Припустімо навіть, хай йому біс, що вони хотіли знищити нас як загарбників, як непроханих гостей і вирішили зробити це без зайвого галасу, застукати нас зненацька. То яку зброю в такому разі міг би застосувати марсіанин проти людей, що мають атомну зброю?”

Відповідь виявилася цікавою: телепатію, гіпноз, пам’ять і уяву.

“А що, коли ці будинки не справжні, це ліжко не справжнє, і все це лише результат моєї уяви, матеріалізований марсіанами за допомогою телепатії та гіпнозу? Що, коли ці будинки насправді мають інший вигляд, властивий усім марсіанським будівлям, але, прочитавши мої думки, марсіани зробили так, що місто видається мені рідним містом, будинок — старим батьківським домом? Що, коли вони таким чином приспали мої підозри? Хіба ж не найлегше обдурити людину, використавши як принаду її власних батька та матір?

Цікаво, що це місто живе в 1926 році, отже, до народження будь-кого з моїх людей. В той час мені минуло шість років, і саме тоді були в моді пластинки Гаррі Лодера, картини Мексфілда Періша та бісерні завіси, всі співали “Прекрасну Огайо” і процвітала архітектура початку XX століття. Що, коли марсіани створили місто за зразками, взятими виключно з моєї пам’яті? Адже недарма кажуть, що найчіткіші спогади — це спогади дитинства. І, збудувавши місто за моїми спогадами, вони заселили його найдорожчими для екіпажу ракети людьми, що жили в пам’яті кожного з нас.

Що, коли оті двоє у сусідній кімнаті зовсім не батько й мати, а марсіани, які весь час тримають мене під гіпнозом?

А отой духовий оркестр? Якщо це справді підступний план, то його задумано і здійснено блискуче. Спочатку заморочили голови цьому дурневі Ластігу, потім Гінкстону, далі зібрали натовп, і весь екіпаж ракети, уздрівши матерів, тіток, дядьків, коханих, які померли років десять — двадцять тому, цілком природно, забув усі накази і вискочив надвір, залишивши ракету напризволяще. Що може бути природніше? Що може бути невинніше? Що може бути простіше? Тобі не до запитань, коли раптом бачиш живою свою небіжчицю-матір: ти надто щасливий у цю хвилину. Отак нас сьогодні розрізнили, і ми опинилися в різних будинках, у чужих ліжках, беззбройні, а ракета тим часом лежить порожня під місячним сяйвом. Який був би жах, коли б виявилося, що мій здогад щодо хитрого плану марсіан: розрізнивши, полонити нас і вбити — справедливий! Можливо, десь серед ночі мій брат, який лежить поряд у ліжку, змінить свій вигляд і стане зовсім іншою, страшною істотою, марсіанином. Що може бути для нього простіше — обернутися і встромити ножа мені в серце? І в усіх інших будинках на цій вулиці десяток-другий інших братів чи батьків раптом змінять свою подобу, візьмуться за ножі та й спровадять на той світ земних гостей, які, нічого не підозрюючи, спокійно сплять…”

У капітана затремтіли під ковдрою руки. Він увесь похолов. Раптом усе це перестало бути теорією. Раптом його охопив справжній жах.

Він сів у ліжку й почав прислухатися. Кругом панувала нічна тиша. Музика затихла. Вітер ущух. Брат спав поряд з ним.

Він обережно підняв ковдру. В цю мить пролунав братів голос:

— Ти куди?

— Що?

— Я питаю, куди це ти зібрався йти? — холодно промовив брат.

— Вип’ю води.

— Але ж ти не хочеш пити.

— Та ні, хочу.

— Ні, ти не хочеш.

Нерви капітана Джона Блека не витримали, і він кинувся бігти. Він скрикнув. Він скрикнув двічі. До дверей він так і не добіг.

Зранку духовий оркестр почав грати жалобні мелодії. З кожного будинку виходили невеликі процесії, на чолі яких люди несли довгі ящики. Залитою сонцем вулицею йшли, ридаючи, бабусі й матері, сестри й брати, дядьки й батьки. Вони прямували до цвинтаря, де вже чекали щойно викопані ями й нові кам’яні надгробки. Всього шістнадцять ям і шістнадцять надгробків.

Мер виголосив коротеньку жалобну промову. Його лице якось дивно змінювалося: часом це було лице мера, а часом — невідомо чиє.

Мати й батько Блека теж були на цвинтарі разом із братом Едвардом. Вони плакали, їхні обличчя теж часом втрачали знайомі риси й набували зовсім інших.

Дідусь та бабуся Ластіги теж були тут, і риси їхніх облич плавилися, наче віск, і мерехтіли, як у гарячий день мерехтить усе навкруги.

Трупи опустили в могили. Один із присутніх промимрив кілька слів про “несподівану раптову смерть, яка у розквіті сил спіткала шістнадцять чоловік протягом ночі”…

Духовий оркестр, граючи “Колумбія, перлина океану”, помарширував до міста, і всі взяли на один день відпустку.

Тієї ночі було так холодно, що, коли вони вперше вийшли з ракети, Спендер назбирав сухого хмизу і запалив багаття. Він не сказав ні слова про те, що треба якось відзначити щасливе прибуття на Марс, просто назбирав хмизу, запалив його і втупився у вогонь.

Потім він озирнувся назад і у відблисках багаття, що слабенько палахкотіло в рідкому повітрі на дні висохлого марсіанського моря, побачив ракету, яка перенесла їх усіх — і капітана Уайльдера, і Черока, і Гетевея, і Сема Паркхіла, і його самого, і всіх інших-через мовчазний чорний зоряний простір у цей мертвий мрійливий світ.

Джеф Спендер чекав галасу. Він стежив за іншими, гадаючи, що вони от-от почнуть стрибати й кричати. Це станеться відразу, як тільки мине шок від думки, що вони — перші люди на Марсі. Жоден з них нічого не говорив, але багато хто сподівався, що інші експедиції не досягли мети і що їхня, четверта, буде першою. Вони не бажали лихого своїм попередникам, а проте думали про це. Вони стояли й думали про почесті та славу, поки їхні легені звикали до розрідженої атмосфери, від якої людина майже п’яніла, якщо рухалася надто швидко.