— Повірте, я з Землі! Мене звуть Джонатан Вільямс, а це…

— Так, я знаю, — заспокійливо мовив Ккк і вистрілив з пістолета.

— Капітан упав з кулею в серці. Троє землян закричали від жаху.

— Не стріляйте!

Ккк широко розплющив очі.

— Ви й досі існуєте? Надзвичайне явище! Слухові галюцинації, які тривають навіть після смерті пацієнта, — зауважив Ккк і тричі натиснув гашетку.

Трупи на піску не рухались, але й не зникали. Ккк почав бити їх ногою, потім затарабанив кулаком по ракеті.

— Вона не зникає! І вони теж! — кричав він, пускаючи кулю за кулею в мертві тіла. — Та за хвилину Ккк спинився. Усміхнена маска спала з його обличчя, і воно скривилося від жаху. Нижня щелепа одвисла, очі оскліли. Пістолет випав у нього з пальців. Психіатр підняв руки догори й закрутився між трупами. Потім кинувся їх обмацувати.

— Галюцинація триває, — бурмотів він. — Смак, зір, нюх, слух, дотик — усе сприймає їх.

Ккк замахав руками. Очі в нього застигли, ва губах виступила піна.

— Геть! — закричав він до трупів. — Геть! — загорлав на ракету.

Враз йому сяйнула нова думка. Він почав оглядати свої тремтячі руки.

— Я заразився, — в нестямі шепотів психіатр. — Божевілля перейшло до мене. Телепатія. Гіпноз. Тепер збожеволів я. У мене галюцинація в усіх чуттєвих формах. Тепер мені ніщо не допоможе. Залишається тільки один спосіб розвіяти ці примари. — І Ккк почав мацати навколо себе онімілими руками, розшукуючи пістолет.

Пролунав постріл. Психіатр упав на пісок.

Четверо трупів лежали разом, п’ятий — окремо. Ракета стояла на осонні й не збиралася зникати.

Місцеві жителі знайшли її надвечір. Вони довго сушили голову, міркуючи, звідкіля взялася ця дивна річ. Оскільки ніхто нічого не знав, її продали на брухт.

Тієї ночі дощ ішов безперестану, але наступного дця знову засяяло сонце.

Він хотів летіти на Марс. Ще на світанку прийшов на космодром і почав кричати крізь дротяну огорожу, що хоче на Марс. Він, Прічард, такий самий платник податків, як і інші, і має право летіти на ракеті. Хіба він не уродженець Огайо? Хіба він поганий громадянин? То чому ж його не пускають на Марс? Він вимахував кулаками й горлав, що хоче втекти з Землі. Кожен, у кого лишилася хоч краплина здорового глузду, повинен тікати з цієї планети. Років за два на Землі розпочнеться атомна війна, і йому тут робити нічого. Разом з ним на Марс полетять тисячі інших людей, які ще не втратили здатності тверезо оцінювати становище. Вони таки полетять! От побачите, полетять! Досить з них воєн, цензури, військової повинності, урядового контролю над усім і кожним, навіть над мистецтвом і наукою! Хай його вороги лишаються на Землі! А він готовий віддати свою праву руку, своє серце й голову, аби його тільки пустили на Марс. Що треба робити, що треба підписати, з ким треба поговорити, щоб йому дозволили сісти в ракету?

Люди у формі по той бік дротяної огорожі сміялися з нього. Кому хочеться летіти на Марс? Хіба він не знає, що перша й друга експедиції були невдалі! Вони зникли безслідно, і люди, очевидно, загинули.

— А хто може це довести? — кричав він, чіпляючись за дріт. — Хто знає напевно, що з ними сталося? Може, на Марсі течуть молочні та медові ріки, і капітан Йорк з капітаном Вільямсом просто вирішили не вертатися на Землю. То чи збираються вони відчинити ворота і пустити його в ракету третьої експедиції? Коли ні, він розтрощить ворота!

У відповідь йому порадили заткнути пельку. І враз він побачив, що екіпаж простує полем до ракети.

— Пождіть трохи! — загукав він. — Не кидайте мене на цій страшній планеті! Тут незабаром буде атомна війна! Візьміть мене з собою!

З’явилася поліція і потягла його до машини. Грюкнули дверцята, завила сирена, і поліцейська машина помчала до міста. В’язень стояв, притулившись обличчям до заднього віконця. І коли вони з’їхали на пагорб, він побачив рожевий спалах. Земля затремтіла від страшенного вибуху, і срібляста ракета зникла в небі.

Був звичайний ранок звичайного понеділка, і він залишився на звичайній планеті Земля.

До Марса наближався корабель. Він виринув з космічних глибин, з царства чорних швидкостей, сяючих рухів і мовчазних прірв. Могутній корабель, вивергаючи вогонь, у гордовитій мовчанці мчав крізь простір, несучи в металевих відсіках людей, їх було сімнадцять, разом з капітаном.

Давно лишився позаду той сонячний ранок, коли натовп на Огайському космодромі вибухнув криками, замахав руками, коли під ракетою розквітли рожеві пелюстки полум’я і розпочалася третя подорож на Марс.

Слухняно виконуючи волю капітана, потужний корабель зменшив швидкість у верхніх шарах атмосфери Марса. Як могутній левіафан, мчав він у нічному просторі. Ось лишився позаду марсіанський місяць, а корабель усе падав і падав. Страшна сила інерції плющила людей, кидала на стіни, мов м’ячики. Поступово вони поверталися до свідомості. Один з них помер, а решта — шістнадцятеро — відбулися страхом. Притулившись обличчям до товстого скла ілюмінатора, вони блискучими від збудження очима дивилися на поверхню Марса, що колихалася під ними.

— Ось він, Марс! — вигукнув штурман Ластіг.

— Добрий старий Марс! — озвався Семюел Гінкстон, археолог.

— Так-так, — промовив капітан Джон Блек.

Ракета приземлилася на зеленому моріжку. Перше, що вони побачили, була залізна фігура оленя. Далі стояв залитий сонцем високий рудий будинок у вікторіанському стилі. Фасад його прикрашали ліплені закрутки й мушлі, вікна виблискували синім, рожевим, жовтим і зеленим кольоровим склом. На ґанку стояли вазони з волохатою геранню і висіла стара гойдалка, прив’язана до гаків у стелі. Вітрець легенько погойдував її туди-сюди. Будинок завершувався гостроверхою банею із дзеркальними освинцьованими вікнами. Крізь одне вікно видно було ноти на підставці якогось музичного інструмента. В телескоп можна було навіть прочитати назву — “Прекрасна Огайо”.

Навколо ракети під марсіанським весняним сонцем лежало містечко, зелене й непорушне. Білі будиночки чергувалися з червоними, цегляними. Вітер ворушив листя на високих в’язах, кленах і каштанах. З-за дерев витикалися шпилі церкви з мовчазними позолоченими дзвонами. Люди все охопили поглядом крізь ілюмінатори ракети і все помітили. Вони мовчки перезирнулися й знову припали до ілюмінаторів, раз у раз хапаючи один одного за лікті, їхні обличчя зблідли. Здавалося, їм раптом забракло повітря.

— Хай мене поб’є лиха година, — прошепотів Ластіг, ізтираючи затерплими пальцями обличчя. — Хай мене б’є лиха година, коли я що-небудь розумію.

— Це просто неможливо, — мови Семюел Гінкстон.

— О боже! — сказав капітан Джон Блек.

В цю мить почувся голос хіміка:

— Сер, тутешня атмосфера розріджена, але кисню в ній досить. Дихати можна.

— Тоді давайте вийдемо! — вигукнув Ластіг.

— Стривайте, — сказав капітан Джон Блек. — Ще не відомо, куди ми потрапили.

— В містечко з розрідженим, але придатним для дихання повітрям, сер.

— І це містечко як дві краплі води схоже на земне, — зауважив археолог Гінкстон. — Неймовірно, але факт.

Капітан Джон Блек глянув на нього.

— Ви, Гінкстоне, гадаєте, що цивілізація на обох планетах може розвиватися в одному напрямі та ще й однаковими темпами?

— Досі я дотримувався іншої думки, сер.

— Подивіться на ґанок, — сказав капітан, підступаючи до ілюмінатора, — Там стоїть герань, специфічна хатня рослина. Оця різновидність герані з’явилася на землі років п’ятдесят тому. Згадайте, що еволюція рослини триває тисячі років. А тепер скажіть мені, чи можна науково пояснити той факт, що у марсіан є: по-перше, освинцьовані вікна, по-друге, будинки з куполами, по-третє, гойдалки на ґанках, по-четверте, інструмент, що являє собою точну копію піаніно — це, напевно, і є піаніно, — по-п’яте, якщо ви подивитеся в мій телескоп, то побачите назву нот. Чи не дивує вас те, що марсіанський композитор назвав свій твір “Прекрасна Огайо”? З цього ми повинні зробити висновок, що на Марсі є своя річка Огайо!