Що воно діється зараз на Землі? Він не помічав ніяких видимих змін на поверхні Землі, коли дивився в свій тридцятидюймовий телескоп. “Що ж, — думав він, — я можу прожити ще двадцять років, якщо буду обережний. За цей час хтось може нагодитися. Або прибуде з-за мертвого моря, або прилетить ракетою з космосу на маленькій ниточці червоного полум’я”.

Він крикнув до хати:

— Я трохи пройдуся.

— Гаразд, — відповіла дружина.

Гетевей поволі йшов між руїнами.

“Made in New York”,[16] — прочитав він дорогою на уламку металу. “І всі ці речі з Землі щезнуть набагато раніше за старі марсіанські міста”. Він кинув погляд на селище, що лежало між синіх гір і було збудоване п’ятдесят сторіч тому.

Підійшов до самотнього марсіанського кладовища — рівних рядів шестикутних невеликих надгробків на схилі, відкритому всім вітрам.

Він стояв, дивлячись на чотири могили з грубо витесаними дерев’яними хрестами, вимовляючи в думці імена, написані на хрестах. Очі його були сухі. Вони вже давно висохли.

— Чи пробачите мені те, що я вчинив? — спитав від хрести. — Я був дуже самотній. Ви ж розумієте мене, адже розумієте?

Він повернувся до кам’яної хатини і, перш ніж зайти ще раз притулив до лоба долоню, оглядаючи чорне небо.

— Чекай, і чекай, і виглядай, — сказав сам собі, — і, може, одного вечора…

На небі засвітився малесенький червоний вогник. Він одступив від світла, що падало з вікна.

— …А ти подивися ще раз, — прошепотів він.

Маленький вогник був на тому ж місці.

— Минулого вечора його не було, — прошепотів він. Гетевей спіткнувся і впав, схопився, побіг за хату, повернув телескоп і спрямував його в небо. За хвилину, після довгого, напруженого вивчення вогника, він став у низьких дверях хатини. Дружина, дві дочки й син обернулися до нього. Нарешті він спромігся заговорити.

— Я маю добру звістку, — сказав він. — Я дивився на небо. Наближається ракета, яка забере нас усіх додому. Вранці вона буде тут.

Він поклав руки на стіл, сховав обличчя в долоні й тихо заплакав.

Тієї ночі о третій годині Гетевей спалив усе, що лишилося від Нового Нью-Йорка.

Він узяв смолоскип, пішов у пластмасове місто й торкнувся полум’ям однієї стіни, потім другої, третьої… Місто розцвіло величезними вогненними квітами. Цю ілюмінацію, безперечно, помітять з неба. Ракета забере містера Гетевея та його сім’ю.

Коли він вертався до хати, його серце шалено калатало.

— Бачите? — він підніс до світла вкриту шаром пилу пляшку. — Вино! Я зберіг його саме для цієї ночі. Я знав, що хтось колись нас таки знайде! Тож відсвяткуймо цю подію!

Він налив п’ять склянок по самі вінця.

— Це було давно, — сказав він, зосереджено розглядаючи свою склянку. — Пригадуєш той день, коли почалася війна? Двадцять років і сім місяців тому. І всі ракети були відкликані з Марса додому. А ти, і я, і діти перебували в горах, провадячи археологічні дослідження, вивчаючи стародавні хірургічні методи марсіан. Ми гнали щодуху наші коні, мало не загнали їх на смерть, пам’ятаєш? Та все одно ми запізнилися на цілий тиждень. Усі вони вже вилетіли. На Марсі не лишилося жодної ракети. Ти пам’ятаєш, пам’ятаєш? Ми самі на цілій планеті. Боже, боже, як минають роки! Я б не витримав, якби тут не було тебе, всіх вас. Без вас я укоротив би собі віку. Лише з вами чекати було варто. Тож вип’ємо за нас, — він підняв склянку. — І за наше довге пильне чекання.

Він випив.

Дружина, дві дочки й син піднесли до уст свої склянки.

Вино побігло всім чотирьом по підборіддю.

На ранок від міста лишилася купа попелу. Вітер ганяв по дну мертвого моря великі чорні пластівці. Вогонь згас, але він зробив своє діло: червона плямка на небі зросла.

З кам’яної хатини запахло імбирними пряниками. Коли Гетевей зайшов до кімнати, дружина стояла біля столу — вона щойно вийняла з печі лист з гарячими пряниками. Дочки підмітали тугими віниками голу кам’яну підлогу, а син чистив столове срібло.

— Ми їм приготуємо розкішний сніданок, — засміявся Гетевей. — Одягніть своє найкраще вбрання!

Він вийшов надвір і попростував до великої металевої споруди. Всередині були холодильник і електростанція. Їх він протягом років одремонтував і налагодив своїми вправними тонкими пальцями, так само як у вільний час відремонтував годинники, телефони й магнітофони. Тут було повно речей, зроблених ним самим, і всіляких пристроїв та механізмів, призначення яких було загадкою навіть для нього.

З глибин холодильника він витяг вкриті памороззю картонні коробки з квасолею й суницями, які простояли тут двадцять років. “Вийди, Лазарю”, — в думці сказав він і витяг заморожене курча.

Коли ракета приземлилася, домівка Гетевея пахла всіма ароматами кухні.

Гетевей помчав з горба, як хлопчик. Раз він спинився: гострий біль раптом прошив йому груди. Він сів на камінь, трохи перепочив, потім знову побіг.

Гаряче повітря струменіло від огнистої ракети. Відчинився люк. З нього визирнув чоловік.

Гетевей прикрив долонею очі, придивився й вигукнув:

— Капітан Уайльдер!

— Хто це? — капітан Уайльдер стрибнув на землю й спинився вражений. За мить він простягнув руку. — Великий боже, та це ж Гетевей.

— Атож.

Вони дивились один на одного.

— Гетевей, з моєї старої команди, з Четвертої експедиції!

— Багато часу збігло, капітане.

— Багато… Мені приємно знову бачити вас.

— Я старий, — просто сказав Гетевей.

— Та я й сам уже немолодий. Двадцять років у польоті: Юпітер, Сатурн і Нептун.

— Я чув, що вони вас випровадили в небеса, щоб ви не заважали їм здійснювати колоніальну політику тут, на Марсі. — Старий озирнувся навколо. — Ви мандрували так довго, що навіть не знаєте, що тут було.

— Не важко догадатися, — відказав Уайльдер. — Ми двічі облетіли Марс. І знайшли тільки одного чоловіка на ймення Уолтер Гріп, тисяч за десять миль звідси. Ми хотіли взяти його з собою, але він сказав: “Ні”. Коли ми востаннє бачили його, він сидів посеред шосе у кріслі-гойдалці, курив люльку й махав нам рукою. Марс мертвий, не лишилося навіть жодного живого марсіанина. А як Земля?

— Ви знаєте стільки ж, скільки я. Вряди-годи я ловлю передачі радіо з Землі. Його ледве чути. Але воно завжди говорить іншою мовою. А я, на жаль, крім англійської, знаю тільки латину. Часом я розбираю кілька слів. Очевидно, на більшій частині Землі все знищено, але війна триває. Ви вертаєтесь додому, сер?

— Так. Ми мусимо про все довідатися. Ми не мали радіозв’язку з Землею. Надто велика відстань. Тепер будь-що хочемо побачити Землю.

— А нас візьмете з собою? Капітан здригнувся.

— Авжеж, ваша дружина, я її пригадую. Це було двадцять п’ять років тому, правда? Коли збудували Перше місто, ви залишили службу і привезли її. У вас були й діти…

— Син і дві дочки.

— Авжеж, я пригадую. Вони тут?

— Отам, у нашій хаті. Вас чекає добрий сніданок. Завітаєте до нас?

— Ви робите нам честь, містере Гетевей. — І капітан Уайльдер обернувся до ракети. — Вийти з корабля!

Вони виходили на пагорб — Гетевей, капітан Уайльдер і двадцять членів команди. Вони йшли, глибоко вдихаючи рідке прохолодне повітря. Сходило сонце.

— Ви пригадуєте Спендера, капітане?

— Я його ніколи не забував.

— Іноді я проходжу повз його могилу. Здається, кінець кінцем вийшло-таки на його. Він не хотів, щоб ми приводили сюди, і я гадаю, він щасливий зараз, коли тут нікого нема.

— А що з тим… як його?.. Паркхілом, із Семом Паркхілом?

— Він одкрив був сосисочну.

— Схоже на нього.

— А наступного тижня полетів на Землю воювати. — Гетевей притулив до грудей руку і враз сів на камінь. — Пробачте. Це від хвилювання… Адже стільки років… Трохи спочину.

Він намацав у себе пульс. Полічив удари. Серце працювало погано.

— У нас є лікар, — сказав Уайльдер. — Даруйте мені, Гетевею, я знаю, що ви самі лікар, але краще хай вас огляне наш…