— Вона вже сюди не подзвонить, — сказав він. — Вона ніколи не подзвонить по номеру, який не відповідає. Може, вона саме зараз дзвонить в інші будинки міста? А я сиджу тут… Стривай! — засміявся він. — Чому я кажу “вона”?
Він заморгав очима.
— Адже це може бути “він”, хіба ні?
Серце його завмерло. Він увесь похолов. Йому дуже хотілося, щоб це була “вона”.
Гріп вийшов з дому і став посеред вулиці. Прислухався. Жодного звуку. Жодної пташки. Жодної автомашини. Тільки калатає серце. Удар, пауза і знов удар. Від напруження заболіло обличчя.
Тихесенько повівав вітер.
— Ш-ш-ш, — прошепотів він. — Слухай.
Він поволі ступав по колу, повертаючи голову від одного мовчазного будинку до іншого.
“Вона набиратиме нові й нові номери, — думав він. — Це повинна бути жінка. Чому? Тільки жінка дзвонитиме й дзвонитиме. Чоловік — той ні. Чоловік самостійний. Хіба я кому-небудь дзвонив? Ні! Навіть не подумав про це. Це має бути жінка, присягаюся богом”.
Десь далеко під зорями задзвонив телефон. Він побіг. Потім спинився й послухав. Дзвонить. Пробіг ще кілька кроків. Чути краще. Він побіг провулком. Ще голосніше! Проминув шість будинків, ще шість. Значно голосніше! Він знайшов будинок, але двері були замкнені.
Телефон дзвонив. — Щоб тебе чорт забрав! — крикнув він, сіпаючи за ручку.
Телефон дзвонив щосили. Він шпурнув у вікно вітальні стілець, що стояв на ґанку, і стрибнув сам слідом.
Не встиг торкнутися трубки, як телефон замовк.
Тоді він обійшов будинок, побив дзеркала, позривав портьєри і засунув їх жужмом у піч на кухні.
Нарешті, знесилившись, узяв тоненьку телефонну книгу, де були номери всіх телефонів на Марсі. П’ятдесят тисяч прізвищ.
Він почав з першого.
Емілія Еймс. Вона мешкала в Новому Чікаго, за сто миль звідси, на тім боці мертвого моря. Він набрав номер її телефону.
Немає відповіді.
Номер другий мешкав Новому Нью-Йорку, за п’ять тисяч миль, аж за блакитними горами.
Нема відповіді.
Він набрав третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий номер: пальці в нього судорожно здригалися, і він не міг стиснути трубки.
І тут жіночий голос відповів.
— Алло?
— Алло, о господи, алло! — закричав у відповідь Уолтер.
— Це запис на плівці, — декламував жіночий голос. — Міс Гелен Аразумян немає дома. Чи не бажаєте записати на плівку те, що ви хотіли б передати їй, щоб вона могла подзвонити вам, коли прийде додому? Алло! Це запис на плівці. Міс Гелен Аразумян немає дома. Чи не бажаєте записати…
Він поклав трубку. Якийсь час сидів нерухомо, лише губи часто-часто сіпалися.
Поміркувавши, знову набрав той самий номер.
— Коли міс Гелен Аразумян прийде додому, — сказав він, — передайте їй, хай забирається під три чорти.
Він подзвонив на телефонні станції Марс-Джанкшна, Нового Бостона, Аркадії та Рузвельт-Сіті, міркуючи, що люди дзвонитимуть саме звідти; потім він зв’язався з ратушами та іншими громадськими установами кожного міста. Обдзвонив найкращі готелі. Хто-хто, а жінка влаштується там, де є розкіш.
Раптом він перестав дзвонити, сплеснув руками й зареготав. Звичайно! Він подивився в телефонну книгу і подзвонив по міжміському телефону в найбільший салон краси в Нове Техас-Сіті. Якщо є якесь місце, де жінка залюбки вештатиметься цілими днями, прикладаючи до обличчя грязеві маски, сидячи під сушильним апаратом, то це буде драпірований м’яким оксамитом, прикрашений діамантами салон краси!
Телефон задзвонив. Хтось на другому кінці проводу зняв трубку. Жіночий голос промовив:
— Алло!
— Якщо це запис, — проголосив Уолтер Гріп, — я приїду і висаджу в повітря будинок.
— Це не запис, — озвався, — озвався жіночий голос. — Алло! Алло, тут є хтось живий? Де ви? — І жінка радісно зойкнула.
Уолтер мало не зомлів.
— Ви? — скрикнув він і рвучко схопився на ноги. Очі в нього засвітилися дикою радістю. — Боже милий, яке щастя, як вас звати?
— Женев’єва Селсор! — відповіла вона, плачучи в трубку. — О, яка я рада, що вас чую, байдуже, хто ви!
— Уолтер Гріп!
— Уолтере, привіт вам, Уолтере!
— Привіт, Женев’єво!
— Уолтер. Таке гарне ім’я. Уолтер, Уолтер!
— Дякую.
— Уолтере, де ви є?
Її голос був такий ласкавий, милий і гарний. Уолтер щільно притулив до вуха трубку. Він відчув, що підлога пливе у нього під ногами. Щоки його палали.
— Я в Марлін Вілідж, — сказав він. — Я…
Ту-у-у…
— Алло? — гукнув він.
Ту-у-у. Він посіпав штепсельну вилку. Нічого.
Десь вітер звалив стовпа. Женев’єва Селсор зникла так само раптово, як і з’явилася.
Він знову набрав номер, але лінія мовчала.
— В усякому разі, я знаю, де вона.
Він вибіг з будинку. Сходило сонце, коли він вивів заднім ходом з чужого гаража схожу на жука машину, навантажив на заднє сидіння харчі з будинку і помчав з швидкістю вісімдесят миль на годину по шосе, що вело в Нове Техас-Сіті.
“Тисяча миль, — думав він. — Женев’єво Селсор, потерпи, ти ще побачиш мене”.
За містом він сигналив на кожному повороті. Після неймовірного дня напруженої їзди, коли сонце вже заходило, спинився край дороги, скинув тісні черевики, простягся на сидінні й насунув на втомлені очі сірого капелюха. Дихання його стало повільним і рівним. Дув легенький вітер, і в сутінках ніжно сяяли над ним зорі. Навколо височіли марсіанські гори. їм було мільйони років. Сяйво зір мерехтіло на шпилях марсіанського містечка — воно нагадувало шахову дошку з фігурами, що примостилася серед блакитних пагорбів.
Він спав і не спав. “О Женев’єво, мила Женев’єво, — тихо шепотів-наспівував він, — хай проходять роки, хай минають роки. Але, Женев’єво, мила Женев’єво…” — Він був налитий теплом. Він чув зітхання її тихого милого свіжого голосу: “Алло, алло, Уолтере! Це не запис. Де ти, Уолтере, де ти є?”
Він зітхнув, простягаючи руки, щоб торкнутися її, осяяної мсячним світлом. Довгі темні коси колихалися на вітрі, це було чудесно. А її губи, наче червоні м’ятні крижинки-цукерки. А її щоки, наче щойно зрізані вологі троянди. А її тіло, наче чистий прозорий туман… І її лагідий, свіжий, милий голос знову наспівував йому слова давньої сумної пісні: “О Женев’єво, мила Женев’єво, хай проходять роки, хай минають роки…”
Гріп заснув.
До Нового Техас-Сіті він приїхав опівночі.
Спинився перед салоном краси “Де-люкс” і щосили загукав.
Він сподівався, що вона вибіжить надвір, вся — парфуми, вся — сміх.
Але ніхто не вибігав.
— Вона спить, — пояснив він собі, прямуючи до дверей. — Ось я! — гукнув він. — Привіт, Женев’єво!
Місто лежало в мовчазному сяйві подвійного місяця. Вітер десь лопотів парусиновим тентом.
Він розчинив навстіж скляні двері й зайшов усередину.
— Гей! — гукнув він і невпевнено засміявся. — Не ховайся! Я знаю, ти тут!
Він обшукав кожну кабіну.
На підлозі знайшов маленьку хусточку. Вона так гарно пахла, що він аж захитався.
— Женев’єво! — покликав Гріп.
Він поїхав машиною порожніми вулицями, але нічого не побачив.
— Якщо це жарт… — почав він і враз сповільнив хід. — Стривай-но. Нас щось роз’єднало. Може, вона поїхала до Марлін Вілідж, поки я їхав сюди! Вона, напевно, вибрала стародавню Морську дорогу. Ми розминулися. Звідки вона знає, що я поїду до неї? Я цього не сказав. А вона так перелякалася, коли телефон замовк, що кинулася розшукувати мене в Марлін Вілідж! А я тут, і, присягаюся богом, який же я дурень!
І вдаривши по кнопці сигналу, він стрілою помчав із міста.
Їхав цілу ніч і все думав: “А що, коли я не застану її в Марлін Вілідж?”
Але він гнав цю думку геть. Вона повинна бути там. І він підбіжить, схопить її і, може, навіть поцілує раз у губи.
“Женев’єво, мила Женев’єво”, — насвистував він доводячи швидкість до ста миль на годину.
