Щоб змінити розмову, Панова витягла з сумочки два квитки.

— Костянтине Аркадійовичу, їдьмо у філармонію. Там сьогодні Чайковський — моя улюблена “Берізка”. Ви її теж любите. А Сергій Семенович нас підвезе, він зараз їде. Оце й прибігла по вас… — вона дружньо всміхнулась.

О дев’ятій вони були у філармонії. Скрипки співали про безмежну російську природу, про спокійний плин широких рік, обрамлених темними лісами, під низько навислим похмурим небом, про трепетання свіжої, як радісна обіцянка, зелені струнких беріз… І Кондрашев, упокорений в своєму нетерпінні, думав про всемогутню невтримність знань, які все далі й далі поширювалися по безмежних рівнинах невідомого, захоплюючи щораз більші маси людей…

— Я завжди йду слухати музику, коли важко на душі, — прошепотіла Панова.

Професор посміхнувся і вже задоволено глянув на неї. Під час антракту, коли вони йшли коридором, від зустрічного потоку людей відокремилася загоріла людина в морській формі. Кондрашев помітив незвичайний загар на енергійному обличчі і веселі, блискучі очі. Моряк, — точніше, морський льотчик, судячи з того, що на рукаві у нього були нашиті крила, — помітивши Панову, миттю опинився перед ними, вигукуючи:

— Женю! Женю!

Дівчина зашарілась і рвонулася до нього, але враз стрималася, подала йому обидві руки:

— Борисе! Звідки ти взявся?

Професор відчув себе зайвим і попрямував у кімнату для курців. Він встиг докурити цигарку, перш ніж Панова з льотчиком знайшли його.

— Знайомтеся, це Борис Андрійович, мій великий-великий друг. І знаєте, Костянтине Аркадійовичу, він літав дуже далеко — щойно повернувся — бачив щось незвичайне. Коли б оте чудо, яке ви сьогодні заперечували, справді не сталося… Але це прекрасно — розшукати мене тут! Всього три години, як приїхав… — поспішно і трохи безладно говорила дівчина.

Професор залюбки потиснув руку морякові, приємний вигляд якого… так, він безумовно справляє приємне враження.

Вони обмінялися звичайними при першому знайомстві незначними словами, але дівчина нетерпляче перебила…

— Борисе, ви не розумієте… коли в нас є хоча б одна людина, спроможна пояснити ваше незвичайне відкриття, так це тільки Костянтин Аркадійович!

Усі троє опинились у професора на квартирі, і льотчик докладно і ґрунтовно розповів про свою подорож. Уже початок розповіді змусив професора радісно насторожитись.

Усього два з половиною місяці тому молодий (проте він уже посідав значний командний пост) морський льотчик Борис Андрійович Сергієвський дістав дуже важливе завдання. Пізніше, коли можна буде розповісти те, що тепер ми повинні зберігати в таємниці, такі заходи увійдуть в історію як приклад самовідданої мужності виконавців і мудрої прозорливості керівників.

Бориса Андрійовича було призначено у дальній безпересадочний політ для перевезення коштовного вантажу, від швидкості доставки якого багато чого залежало в складних перипетіях війни з фашистами.

Хмарний день був такий же похмурий, як усе навколо. Низенькі будиночки селища губилися серед великих темних ялин. Скрізь стирчали свіжі пеньки. Безпросвітні хмари застилали все навкруги і, осідаючи, розпливалися над самісінькими верхівками дерев прозорими безформними клаптями. Сильно пахло лісовою пріллю, а під ногами хлюпав розкислий болотистий ґрунт і безшумно, з якоюсь неприємною податливістю осідав товстий шар моху. Хода ставала чітка тільки на брудно-сірій стрічці бетонної доріжки, вкритої подекуди райдужними масними плямами.

Сергієвський радісним поглядом окинув машину, що вже вирулила на старт. Літак був висотний, пасажирського типу, з обох боків його товстого фюзеляжу виднілися невеликі вікна. Спереду фюзеляж кінчався суцільним металевим конусом, верхня частина якого була перерізана заскленою смугою. Довгі, трохи підняті крила мали кожне по два мотори, захищені широкими кільцями полірованого дюралю. Їхні трилопатеві гвинти повільно оберталися. Позаду чітко вирізнявся дуже високий руль. Сяючи своєю сріблястою голизною, літак був визивно красивий, скидався на зухвалого альбатроса.

Проводжати приїхало командування аеродрому. Сергієвський озирнувся на врочисті і серйозні обличчя проводжаючих і, посміхнувшись, глянув на годинник. Усе було готове. Останні жадібні затяжки — і цигарка полетіла в калюжу, Сергієвський рішуче підійшов до літака.

Тривожне напруження довгої й старанної підготовки зникло, настав час діяти. Полегшено зітхнувши, льотчик подивився на похмуре небо. Там, за хмарами, на величезній висоті, на якій він поведе свого “альбатроса”, сяє яскраве літнє сонце…

Кілька чітких команд, герметичні двері зачинилися, почулося м’яке шипіння — це радист перевіряв кран зрівню-вача повітряного тиску, — потім усе потонуло в оглушливому ревінні тисячосильних моторів.

Двадцятитонний срібний “альбатрос” легко відірвався од землі, підкоряючись ледве помітному рухові руки пілота, і майже вмить щез у непроглядній, похмурій млі. Гірогоризонт у сірій панелі автопілота показав крутий нахил; стрілки альтиметрів неухильно повзли вгору. Туман, що застилав вікна, почав раптом рожевіти, перетворився на жовтогарячий серпанок, і нарешті яскраве світло ринуло через похилі стекла. Літак пробив товщу хмар, лишивши їх унизу. Верхівки хаотичного нагромадження хмар сяяли, наче гірський сніг, глибокі западини і “провали” тьмяно сіріли. На висоті сім тисяч метрів Сергієвський ліг на курс, перевів мотори на крейсерські оберти і ввімкнув автопілот.

Другий льотчик, Ємельянов, що займав праве сидіння, зняв навушники і, хмурячи високе з залисинами чоло, пробував послабити занадто тугу пружину. Позаду Ємельянова тихо шелестів сторінками довідника штурман.

Сергієвський зручніше сів у м’якому кріслі, час од часу поглядаючи на прилади. Літак повинен пролетіти тисячі миль над океаном, перш ніж знову ляже під його крилами чужа, але гостинна земля. Годинник, що містився над просвітом центрального скла, показував восьму. Ще півгодини, і почнеться небезпечний район. Там, у спокійній небесній блакиті, нишпорять німецькі повітряні хижаки. Хоч висотний “альбатрос” і оснащено чотирма кулеметами, зустріч з меткими “мессерами” була дуже небезпечна.

Сергієвський думав не про себе, а про дорогоцінний вантаж, що лежав позаду нього в кабіні. Тим часом товариші Сергієвського спокійно робили кожен своє діло, не розмовляючи і навіть не обмінюючись жестами. Всі ніби мовчки домовилися, що розмовляти, власне, нема про що, поки небезпечний район не лишиться позаду. Найзаклопотаніший вигляд мав механік, який стежив за численними стрілками приладів.

Срібний “альбатрос” летів з величезною швидкістю. Заспокійливо і рівно гули мотори. Товстий шар хмар, як і раніше, висів між землею і літаком. Зрідка серед хмар темніли глибокі провали з нерівними краями. Там мелькала далека і байдужа до людей у літаку земля, що з такої висоти здавалася рівним темним полем без будь-яких подробиць.

Так минула година, за нею друга. Літак заглибився вже далеко в небезпечний район, розміри якого були, на жаль, занадто великі. Стрільці до болю в очах вдивлялися в чисту синяву неба, у білі хмари. О десятій годині сорок хвилин Сергієвський випрямився в кріслі, міцно стиснувши штурвал.

— Увага! Три ворожі літаки!

Далеко попереду, перед закучерявленим клубком білих хмаринок, з’явилися три невеликі чорні рисочки. Воля до боротьби об’єднала в одне ціле маленьку групу людей, наглухо замкнених у просторій кабіні. Ємельянов, що дивився в бінокль, раптом голосно і презирливо промовив:

— Ці нам не страшні, Борисе!

Знову тисячі сил і тисячі обертів сколихнули літак. Метнулася праворуч стрілка покажчика швидкості підйому. Спідометр хитнувся ліворуч. Ворожі літаки підлетіли, розходячись в сторони. Сергієвський нарешті припинив підйом, і машина помчала з попередньою швидкістю, лишивши внизу похмурих переслідувачів, які марно намагалися досягти такої ж висоти.

Біла рівнина хмар далеко внизу розірвалася на велетенські пухнасті клапті. Під ними тьмяним олов’яним листом лежало море, а ліворуч було видно таку саму, тільки трохи темнішого відтінку смугу землі з примхливими вирізами.