Але на низьких платформах височіли потужніші поршневі двигуни, електричні мотори, реактивні, турбінні, ядерні. У скляних вітринах, під товстим шаром вапнякових напливів, стояли вертикальними рядами прилади — можливо, телеприймачі, фотокамери, лічильні машини чи інші апарати подібного призначення. Цей музей маниш, які частково розсипалися на іржавий порох, а частково добре збереглися, був великою історичною цінністю, оскільки проливав світло на рівень техніки давніх часів, більша частина історичних документів якого зникла у воєнних і політичних пертурбаціях.
Віддана помічниця Міїко Ейгоро, яка знову проміняла улюблене море на вогкість і темряву підземелля, помітила в кінці залу, за товстим вапняковим стовпом, чорний отвір проходу. Стовп був кістяком машини, а біля його підніжжя лежала купа пластмасового пороху — залишки щита, який колись замикав прохід. Просуваючись крок за кроком уздовж червоних кабелів розвідувальних повзунів-візків, археологи проникли в другу печеру, майже на одному рівні з цією, наповнену рядами герметичних шаф із скла й металу. Довгий напис англійською мовою великими буквами оперізував стрімкі, подекуди осипані стіни. Веда не могла утриматись, щоб нашвидку не розшифрувати цей напис.
З типовою для стародавнього індивідуалізму похвальбою будівники сховища заявляли потомкам, що вони досягли вершини знання і зберігають тут для майбутнього свої гігантські досягнення.
Міїко презирливо знизала плечима:
— З одного напису можна визначити, що печера “Притулок культури” належить до кінця ЕРС, останніх років існування старої форми суспільства. Настільки характерна для них нерозумна впевненість у вічному і незмінному існуванні своєї західної цивілізації, своєї мови, звичаїв, моралі і величності так званої білої людини. Я ненавиджу цю цивілізацію!
— Ви уявляєте минуле яскраво, але однобічно, Міїко. Мені ввижаються крізь похмурі риси кістяка омертвілого капіталізму ті, хто боровся за майбутнє. Їхнє майбутнє — наше сучасне. Я бачу силу-силенну жінок і чоловіків, які шукали світла у вузькому, небагатому житті, добрих настільки, щоб допомагати іншим, і сильних настільки, щоб не озлобитися в моральній задусі навколишнього світу. І хоробрих, до нестями хоробрих!..
— Ті, хто ховав тут свою культуру, не були такі, — заперечила Міїко. — Дивіться, тут зібрано тільки предмети техніки. Ті люди чванилися технікою, не звертаючи уваги на зростаючу моральну і емоційну здичавілість. Вони з презирством ставилися до минулого і не бачили майбутнього!
Веда подумала, що Міїко має рацію. Життя творців сховища було б легшим, якби вони вміли узгоджувати досягнуте з тим, що ще зоставалося зробити для справжньої перебудови світу й суспільства. Тоді їхня засмічена, закурена планета з вирубаними лісами, закидана папером і битим склом, цеглою та іржавим залізом, була б перед нами як на долоні. Вони, предки, краще зрозуміли б, що ще робити, і перестали б засліплювати себе самовихвалянням.
У третій зал вів вузький колодязь, що спускався прямовисно на тридцять два метри. Вирядивши Міїко з двома помічниками по гамма-апарат для просвічування шаф, Веда заходилась оглядати третю печеру, без напливів вапняку та намивів глини. Низькі, прямокутні вітрини з литого скла тільки запотіли від вологи, що проникла всередину. Припавши до шибок, археологи розглядали вигадливі вироби з золота й платини, оздоблені коштовним камінням.
Судячи з виробів, ці старовинні реліквії збирали в епоху, коли люди ще не позбулися первісної звички вважати старе ціннішим, ніж нове. Веда, як і тоді, коли читала напис, відчула прикрість від безглуздої самовпевненості людей, які вважали, що їхнє розуміння цінності і їхні смаки пройдуть незмінними через десятки століть і далекі нащадки вважатимуть їх за канон.
Далекий кінець печери переходив у високий і прямий коридор, що похило спускався на невідому глибину. Лічильники розвідувальних повзунів-роботів показували на початку коридора триста чотири метри від поверхні. Широкі тріщини розсікали низькі склепіння на окремі гігантські плити вапняку вагою, мабуть, по кілька тисяч тонн. Веда відчула тривогу. Досвід вивчення багатьох підземель підказував молодій жінці, що громаддя порід біля підніжжя гірського хребта перебуває в нестійкій рівновазі. Можливо, там сталися зсуви від землетрусів або від того, що хребти взагалі піднялися; протягом століть, які минули з часу утворення сховища, вони виросли метрів на п’ятдесят. Закріпити це страшенне громаддя звичайна археологічна експедиція не могла. Тільки важлива для економіки планети мета виправдала б такі великі зусилля.
Разом з тим історичні таємниці, заховані в глибокій печері, могли мати і технічну цінність, наприклад, забуті, але корисні для сучасності винаходи.
Відмовитись од дальшого дослідження було б мудрою обережністю. Але чому вчений повинен так обережно ставитись до власної особи, коли мільйони людей виконують рисковані роботи і досліди, коли Дар Вітер з товаришами працює на висоті п’ятдесяти семи тисяч кілометрів над Землею, а Ерг Ноор готується до подорожі, не сподіваючись повернутися! Обидва ці чоловіки, яких так поважає Веда, не відступили б… Що ж, не відступить і вона…
Запасні батареї, електронний знімальний апарат, два кисневі прилади… Вони підуть удвох з безстрашною Міїко, лишивши товаришів вивчати третій зал.
Веда Конг порадила своїм співробітникам трохи попоїсти.
Вийняли плитки їжі мандрівників, спресовані з шзидко засвоюваних білків, цукру та препаратів, що знищують токсини втоми, змішаних з вітамінами, гормонами і нервовими стимуляторами. Веда, перебуваючи у тривожній нетерплячці, не хотіла їсти. Міїко прийшла тільки через сорок хвилин. Виявляється, вона не втрималась, просвітила кілька шаф і нашвидку з’ясувала їх вміст.
Нащадок японських жінок-водолазів подякувала своїй керівниці поглядом і швиденько зібралася.
Тонкі червоні кабелі простяглися по середині проходу. Блідо-лілове світло самосвітних газових корон на головах жінок не могло пробити тисячолітнього мороку попереду, де спуск ставав дедалі стрімкішим. Глухо і розмірено падали з склепіння великі холодні краплі. З боків і знизу долинало дзюрчапня води, що збігала по тріщинах. Пронизливо вологе повітря лишалося мертвотно нерухомим у замкнутому темному підземеллі. Тільки в печерах буває така тиша — на сторожі її стоїть сама мертва і косна матерія земної кори. Угорі, яким глибоким не було б мовчання, в природі завжди вгадується приховане, затамоване життя, рух води, повітря чи світла.
Міїко і Веда мимохіть піддалися гіпнозу глибокої печери, яка заховала їх обох у чорних надрах, ніби в глибинах мертвого минулого, що вже стерте часом і оживає тільки в примарній уяві.
Спускалися швидко, хоч товстий шар липкої глини лежав на долівці проходу. Брили, вивалені з стін, подекуди захаращували шлях, і доводилось видиратися на них, проповзати в щілини між стелею та обвалом. За півгодини Міїко і Веда спустилися на сто дев’яносто метрів і добралися до гладенької стіни; уткнувшись у неї, мирно лежали обидва розвідувальні роботи-повзуни. Досить було одного бліку світла, щоб розпізнати в стіні масивні, герметично замкнуті двері з нержавіючої сталі; два опуклі кола з якимись позначками, вроблені в центр дверей, позолочені стрілки і ручки. Замок відмикався за допомогою підібраного умовного сигналу. Обидва археологи знали типи таких пристроїв, характерних для більш ранньої епохи. Порадившись, Міїко і Веда оглянули замок. Він був дуже схожий на ті побудовані з хитрою злобою споруди, якими люди минулого думали захистити свої скарби від “чужих” — в еру Роз’єднаного Світу існував такий поділ людей на “своїх” і “чужих”. Не раз такі двері, коли їх намагалися відімкнути, вивергали вибухові снаряди, отруйні гази, осліплююче випромінювання, і дослідники, які нічого не підозрювали, гинули.
Механізми із стійких металів чи особливих пластмас не руйнувались тисячоліттями і погубили багато життів, поки археологи навчились знешкоджувати ці стальні двері.
Стало очевидно, що двері доведеться відчиняти особливими приладами. Доводилося повертатись од самого порога головної таємниці печери. Хто міг сумніватися, що за наглухо замкнутими дверима має зберігатися найважливіше і найцінніше для людей давноминулих часів? Погасивши ліхтарі і задовольняючись світлом корон, Веда і Міїко сіли відпочити й поїсти.
