— Ми хочемо працювати вночі, — несподівано зазвучав у його шоломі голос молодого інженера Кад Лайта. — Світло обіцяв датрі командир “Алтаю”!
Дар Вітер глянув ліворуч і вниз, де, як сонні риби, висіло кілька зчеплених разом вантажних ракет. Вище, під плоским зонтом — захистом від метеоритів і Сонця, — ширяла зібрана з листів внутрішньої обшивки тимчасова платформа, де розкладали і складали частини, що прибували в ракетах. Там, мов темні бджоли, скупчилися працівники, спалахуючи світлячками, коли відбивна поверхня скафандра виглядала з тіні захисної парасольки. Павутиння тросів розходилося від зяючих чорнотою отворів у боках ракет, звідки крізь зняту обшивку вивантажували великі деталі. Ще вище, прямо над зібраним каркасом, група людей у дивних, часом кумедних позах поралася біля громіздкої машини. Одне кільце берилієвої бронзи з боразонним покриттям важило б на землі добру сотню тонн. Тут це громаддя слухняно висіло біля металевого скелета супутника на тонкому тросі, призначенням якого було зрівняти інтегральні швидкості обертання навколо Землі всіх оцих ще не зібраних частин.
Ті, що працювали тут, стали спритними і впевненими, коли звикли до відсутності — точніше, до мізерності — сили тяжіння. Але цих вправних працівників скоро доведеться замінити новими. Тривала фізична праця без ваги спричинялася до порушення кровообігу, який міг стати стійким і при поверненні на Землю перетворив би людину на інваліда. Тому кожен працював на супутнику не більше як сто п’ятдесят робочих годин і повертався на Землю, пройшовши реакліматизацію на станції “Проміжна”, що оберталася на висоті дев’ятисот кілометрів над планетою.
Дар Вітер, що керував складанням, намагався не брати на себе фізичного навантаження, хоч як хотілося йому іноді прискорити ту чи іншу справу. Йому треба було протриматись тут, на висоті п’ятдесяти семи тисяч кілометрів, кілька місяців.
Дати згоду на нічну працю означало ще більше прискорити термін повернення своїх молодих друзів униз на планету і раніше строку викликати зміну. Другий планетоліт, переданий будівництву, — “Баріон”, — перебував в Арізонській рівнині, де біля екранів телевізорів і пультів реєстраційних машин сидів Гром Орм.
Працювали без перерви на час крижаної космічної ночі, і це надзвичайно прискорювало складання. Дар Вітер не міг відмовитись од такої можливості. Заручившись згодою, люди з складальної платформи розбіглися на всі боки і взялися протягувати ще складніше павутиння тросів. Планетоліт “Алтай”, який правив за гуртожиток для будівельників і нерухомо висів біля кінця опорної балки, раптом відчепив канати з роликами, що зв’язували його вхідний люк і каркас супутника. Довгі струмини сліпучого полум’я вихопилися з його двигунів. Величезний корпус корабля повернувся беззвучно і швидко. Ні найменшого шуму не долинуло крізь порожнечу міжпланетного простору. Вправному командирові “Алтаю” досить було кількох ударів двигунів, щоб піднятися на висоту сорока метрів над місцем будівництва і повернутися своїми посадочними прожекторами в бік розбірної платформи. Між кораблем і каркасом знову провели провідні троси, і всі різноманітні предмети, що повисли в просторі, стали відносно нерухомими, продовжуючи обертатись навколо Землі з швидкістю близько десяти тисяч кілометрів на годину.
Розподіл хмарних мас показав Дар Вітру, що будівництво відбувається над антарктичним поясом планети і, таким чином, скоро увійде в тінь Землі. Вдосконалені обігрівачі скафандрів не можуть повністю стримати крижаного дихання космічного простору, і горе тому мандрівникові, який необачно витратить енергію своїх батарей! Так загинув місяць тому архітектор-складальник, який сховався від несподіваного метеоритного дощу в холодному корпусі розкритої ракети і не дочекався повернення на сонячний бік… Ще одного інженера убив метеорит— не можна ні передбачити цих випадків, ні запобігти їм. Будівництво супутників завжди забирає свої жертви — і хто буде наступний?.. Закони стоха-стики, хоч їх і мало, можна пристосувати до поодиноких піщинок, на зразок окремих людей; кажуть, що найбільша можливість бути наступним у нього, Дар Вітра… Адже він найдовше перебуває тут, на цій висоті, відкритій для всіх випадковостей космосу… Але зухвалий внутрішній голос підказував Дар Вітру, що з його чудовою персоною нічого не може трапитись. Якою безглуздою не була ця впевненість для математично мислячої людини, вона не покидала Дар Вітра і допомагала його спокійному балансуванню на балках і решітках незахищеного каркаса в безодні чорного неба.
На Землі конструкції складали особливі машини, які називалися ембріотектами тому, що вони працювали за принципом росту живого організму. Звичайно, молекулярна побудова живого, що здійснювалася спадковим кібернетичним механізмом, була незрівнянно складніша, підпорядкована не тільки фізико-хімічній вибірності, а й ще не розгаданій хвильовій ритміці. Проте живі організми росли тільки в умовах теплих розчинів іонізованих молекул, а ембріотекти працювали звичайно в поляризованих струмах, у світлі або магнітному полі. Помітки і ключі, викарбувані на поданих для складання частинах радіоактивним талієм, правильно орієнтували з’єднувані машинами деталі, і складання відбувалося з надзвичайною для стороннього ока точністю і швидкістю. Тут, на висоті, цих машин не було та й не могло бути. Складання супутника являло собою будівництво ручним способом, про який уже забули. Незважаючи на всі небезпеки, робота здавалася такою цікавою, що привернула тисячі добровольців. Дослідні психологічні станції ледве встигали переглядати всіх бажаючих заявити Раді про свою готовність вирушити в міжпланетний простір.
Дар Вітер дістався фундаментів сонячних машин, які розкинулися віялом навколо величезної втулки з апаратом штучного тяжіння, і підключив свою спинну батарею до вхідної клеми перевірної мережі. В телефоні його шолома зазвучала нескладна мелодія. Тоді він паралельно приєднав скляну пластинку з нанесеною на ній тонкими золотими лініями схемою. Почулася та сама мелодія. Обертаючи два верньєри, Дар Вітер досяг збігу тимчасових точок і переконався, що розходжень немає не тільки у мелодії, але і в тональності настройки. Важливу частину майбутньої машини склали бездоганно. Можна було починати встановлювати радіаційні електродвигуни. Дар Вітер розправив стомлені від тривалого перебування в скафандрі плечі і похитав головою. Рух віддався хрускотом у шийних хребцях, які закостеніли від непорушності в шоломі. Добре, що Дар Вітер був стійким до психозів, поширених серед тих, хто працював поза земною атмосферою, — ультрафіолетової сонної хвороби та інфрачервоного сказу, інакше йому не вдалося б довести до кінця почесну місію.
Незабаром перша обшивка захистить працюючих від гнітючої самотності у відкритому космосі, над безоднею без неба і ґрунту!
Від “Алтаю” відокремився невеликий рятувальний снаряд, стрілою майнувши повз будівництво. Це вислали буксир по автоматичні ракети, які несли тільки вантаж і зупинялися на заданій висоті. Вчасно! Купа ширяючих у просторі ракет, людей, машин і матеріалів вирушала на нічний бік Землі. Буксир повернувся, тягнучи за собою три довгі, виблискуючі синявою рибоподібні снаряди, що важать на Землі по сто п’ятдесят тонн без пального.
Ракети приєдналися до собі подібних навколо розбірної платформи. Дар Вітер поштовхом перенісся на інший бік каркаса і опинився серед гурту техніків, які керували розвантаженням. Люди обговорювали план нічної роботи. Дар Вітер погодився з ними, але поставив вимогу замінити всі індивідуальні батареї на свіжі, щоб забезпечити тридцять годин безперервного обігрівання скафандрів, крім постачання струмом ліхтарів, повітряних фільтрів та радіотелефонів.
Усе будівництво пірнуло в нічний морок, як у пучину, але довго ще м’яке попелясте зодіакальне світло від розсіяних газами верхніх зон атмосфери сонячних променів освітлювало застиглий при ста вісімдесяти градусах морозу каркас майбутнього супутника. Ще більше, ніж удень, почала заважати надпровідність. Якщо в інструментах, батареях чи акумуляторах ізоляція була стара або пошкоджена, то всі предмети, розміщені близько від неї, огортало голубе сяйво струму, що розпливався прямо на поверхні, бо його неможливо було передати в потрібному напрямку.
