— Ви не знаєте, Евдо, як мені тепер. Кожна підготовка танцю — радісне шукання. Я усвідомлюю, що віддам людям ще раз щось хороше, що принесе радість, схвилює глибину почуттів… Живу цим. Настає мить здійснення задуму, і я віддаю всю себе зльоту пристрасті, гарячому і безрозсудному… Мабуть, це передається глядачам, і тому так глибоко сприймається танець. Всю себе — всім вам…

— І що ж? Потім різкий спад?

— Так! Я ніби та пісня, що відлетіла і розтанула в повітрі. Я не створюю нічого відзначеного думкою.

— Є значно більше — ваш вклад у душі людей!

— Це дуже невагомо і недовговічно — я маю на увазі саму себе.

— Ви ще не кохали, Чаро? Дівчина опустила вії.

— Це схоже? — відповіла вона питанням. Евда Наль похитала головою.

— Я про дуже велике почуття, на яке здатні ви, але далеко не всі…

— Я розумію — при великій бідності інтелектуального життя мені лишається багатство емоціонального.

— Зміст думки правильний, та я б пояснила, що ви так обдаровані емоціонально, що й друга сторона не може бути бідною, хоч, звісно, вона слабша, за природним законом протиріччя. Але ми розмовляємо абстрактно, а ви мені потрібні у невідкладній справі, яка безпосередньо стосується нашої розмови. Мвен Мас…

Дівчина здригнулася.

Евда Наль взяла Чару під руку і повела в одну з бокових абсид залу, оздобленого темним деревом, строго гармонійно з барвистістю синьо-золотих кольорових шибок у широких, аркадами, вікнах.

— Чаро, мила, ви — світлолюбна земна квітка, пересаджена на планету подвійної зірки. По небу ходить два сонця — голубе і червоне, і квітка не знає, до якого їй повернутись. Але ви — дочка червоного сонця, і навіщо ж вам тягнутися до голубого?

Евда Наль сильно й ніжно пригорнула дівчину до свого плеча, і та раптом притулилася до неї. Славнозвісний психіатр з материнською лагідністю гладила густе, трохи цупке волосся, думаючи про те, що тисячолітнім вихованням вдалося замінити дрібні особисті радощі людини на великі й спільні. Але як ще далеко до перемоги над самотністю душі, особливо такої складної, насиченої почуттями і враженнями, зрощеної багатим на життя тілом!.. Вголос вона сказала:

— Мвен Мас… Ви знаєте, що з ним трапилося?

— Звичайно, вся планета обговорює його невдалий експеримент!

— А ви що думаєте?

— Що він правий!

— Я теж. Тому треба його витягти з острова Забуття. Через місяць — річні збори Ради Зореплавання. Його провину обговорять і ухвалу передадуть на затвердження Контролю Честі і Права, що стежить за долею кожної людини Землі. У мене є велика надія на пом’якшений присуд, але треба, щоб Мвен Мас був тут. Не годиться людині з такими ж сильними, як у вас, почуттями довго бути на острові, тим більше в самотині!

— Хіба я така древня жінка, щоб будувати плани життя залежно від справ чоловіка, хай навіть обраного мною?

— Чаро, дитино моя, не треба. Я бачила вас разом і знаю, що ви для нього… як і він для вас. Не судіть його за те, що він не побачився з вами, сховався від вас. Зрозумійте: як людині, такій же, як ви, прийти до вас, коханої, — це так, Чаро! — жалюгідною, переможеною, яку мають судити і вигнати? До вас — однієї з окрас Великого Світу!

— Я не про те, Евдо. Чи потрібна я йому зараз — стомленому, надломленому? Боюсь, що в нього може не вистачити сили для великого душевного піднесення, цього разу не розуму, а почуттів… для такої творчості кохання, на яке, мені здається, здатні ми обоє… Тоді він вдруге втратить віру в себе, а розладу з життям він не перенесе. І я думала, що мені тепер краще бути в пустині Атакама.

— Чаро, ви до деякої міри маєте рацію. Є ще самотність і зайвий самоосуд великої і пристрасної людини, у якої нема ніякої опори, оскільки вона пішла з нашого світу. Я сама поїхала б туди… Але в мене — ледве живий Рен Боз. Дар Вітра призначено будувати новий супутник, і в цьому його допомога Мвену Масу. Я не помилюся, коли скажу вам твердо: їдьте до нього, не вимагаючи від нього нічого, навіть лагідного погляду, ніяких планів на майбутнє, ніякого кохання. Тільки підтримуйте його, посійте в ньому сумнів у власній правоті і тоді поверніть у наш світ. У вас є сила зробити це, Чаро! Поїдете?

— Сьогодні ж!

Евда Наль міцно поцілувала Чару.

— Так, треба поспішати. Спіральною Дорогою ми доїдемо разом до Малої Азії. Рен Боз лежить у хірургічному санаторії на острові Родосі, а вас я направлю в Дейр ез Зор, на базу спірольотів техніко-медичної допомоги, які здійснюють рейси до Австралії і Нової Зеландії. Уявляю, з яким задоволенням льотчик привезе танцюристку Чару — на жаль, не біолога Чару — в будь-який бажаний пункт…

Начальник поїзда запросив Евду Наль та її супутницю до головного поста управління. Дахами величезних вагонів проходив закритий силіколовим ковпаком коридор. По ньому від одного кінця поїзда до другого ходили чергові, стежачи за приладами ОЕС. Обидві жінки піднялись по гвинтових сходах, пройшли через верхній коридор і потрапили у велику кабіну, що виступала над обтікачем першого вагона. У кришталевому еліпсоїді на висоті семи метрів над полотном залізниці сиділи в кріслах два машиністи, розділені високим пірамідальним ковпаком електронного водія-робота. Параболоїд-ні екрани телевізорів давали можливість бачити все, що робилося з боків і позаду поїзда. Вусики антен попереджувального приладу, які тремтіли в даху поїзда, повинні були повідомити про появу стороннього предмета на дорозі за п’ятдесят кілометрів, хоча такий випадок міг трапитися лише за виняткового збігу обставин.

Евда і Чара сиділи на дивані біля задньої стіни кабіни на півметра вище за сидіння машиністів. Обох загіпнотизувала широка дорога, що мчала назустріч. Гігантський шлях розтинав хребти, мчав над низинами по колосальних насипах, перетинав протоки й морські бухти по низьких естакадах, що глибоко сиділи у воді. При швидкості двісті кілометрів за годину ліс, посаджений на схилах великих виїмок та насипів, стелився суцільним килимом, червонуватим, малахітовим або темно-зеленим, залежно від породи дерев — сосон, евкаліптів чи олив. Спокійне море Архіпелагу з обох боків естакади починало хвилюватись од подиху повітря, розсіченого вагонами поїзда десятиметрової ширини. Смуги великих брижів розбігалися віялами, затемнюючи прозору голубу воду.

Обидві жінки сиділи мовчки, стежачи за дорогою, заглиблені у свої, сповнені клопоту думки. Так минуло чотири години. Ще чотири години вони провели у м’яких кріслах салону другого поверху, серед інших пасажирів, і розлучилися на станції недалеко від західного узбережжя Малої Азії. Евда пересіла в електробус, який довіз її в найближчий порт, а Чара поїхала далі до станції Східний Тавр — першої меридіальної вітки. Ще дві години дороги, і Чара опинилась на жаркій рівнині, в серпанку гарячого сухого повітря. Тут, на околиці колишньої Сірійської пустині, містився Дейр ез Зор — аеропорт небезпечних для населених місць спірольотів.

Назавжди запам’ятала Чара Нанді нудні години в Дейр ез Зорі, коли вона чекала чергового спірольота. Дівчина без кінця обмірковувала свої слова і вчинки, намагаючись уявити собі зустріч з Мвеном Масом, будувала плани розшуків на острові Забуття, де все зникало у зміні нічим не відзначених днів.

Нарешті внизу розкинулися безмежні поля термоелементів у пустинях Нефуд і Руб-ель-Халі — гігантських силових станцій, які перетворювали сонячне тепло на електроенергію. Запнуті нічними і пиловими шторками, вони вишикувалися правильними рядами на закріплених і вирівняних барханних пісках, на зрізаних з нахилом на південь плоскогір’ях, на лабіринтах засипаних ярів — пам’ятників гігантської боротьби людства за енергію. Після освоєння нових видів ядерної енергії — П, Ку і Ф — час суворої економії давно минув. Нерухомо стояли вишки вітродвигунів уздовж південного берега Аравійського півострова, які теж складали резервну потужність Північного житлового пояса. Спіроліт майже миттю перетнув ледве помітну внизу межу берега і помчав над Індійським океаном. П’ять тисяч кілометрів були незначною відстанню для такої швидкохідної машини. Незабаром Чара Нанді виходила із спірольота, непевно переступаючи ослаблими ногами.