— Чи не здалося вам після шести років діяльності, зв’язаної з космосом, що наша робота маловажна і одноманітна? — Ясний і пильний погляд Веди шукав його погляду.

— Робота зовсім не маловажна і не одноманітна, — заперечив Дар Вітер, — але вона не дає мені того напруження, до якого я звик. Я стаю благодушним і надто спокійним, наче мене лікують блакитними снами!

— Блакитними?.. — перепитала Веда і несподівано зупинилась. І це відкрило Дар Вітрові дуже багато. — Я досліджуватиму далі на південь, — перебила вона сама себе, — але не раніше, ніж збереться нова група добровольців-розко-пувачів. А тим часом поїду на морські розкопки, товариші кликали допомогти їм.

Дар Вітер зрозумів, і серце в нього радісно забилося. Але в наступну секунду він сховав почуття в далекий куточок душі й поспішив на допомогу Веді, спокійно спитавши:

— Ви маєте на увазі розкопки підводного міста на південь від Сіцілії? Я бачив чудові речі в Палаці Атлантиди.

— Ні, тепер ми провадимо роботи на узбережжях східного Середземномор’я, Червоного моря і біля берегів Індії. Шукаємо скарби культури, які збереглися під водою, починаючи з Кріто-Індії і кінчаючи настанням Темних віків.

— Те, що ховали, а частіше просто викидали в море під час загибелі острівців цивілізації під натиском нових сил, по-варварському свіжих, неуцьких і безтурботних, — це я розумію, — замислено говорив Дар Вітер, не перестаючи стежити за білястою рівниною. — Розумію і велике зруйнування стародавньої культури, коли античні держави, сильні своїм зв’язком з природою, не змогли нічого змінити в світі, справитися з усе огиднішим рабством і паразитичною верхівкою суспільства.

— І люди змінили античне рабство на феодалізм і релігійну ніч середньовіччя, — підхопила Веда. — Але що ж лишилося для вас незрозумілим?

— Просто я погано уявляю кріто-індійську культуру.

— Ви не знаєте нових досліджень. Її сліди тепер знаходять на величезному просторі від Америки через Кріт, південь Середньої Азії і Північну Індію до Західного Китаю.

— Я й не думав, що в такі далекі часи вже могли бути тайники для скарбів мистецтва, як у Карфагені, Греції абе Римі.

— Поїдете зі мною, побачите, — тихо сказала Веда.

Дар Вітер мовчки йшов поруч. Почався положистий підйом. Вони дійшли до гребеня косогору, коли Дар Вітер враз зупинився.

— Дякую за запрошення, я поїду…

Веда трохи недовірливо повернула голову, але очі її супутника в сутінках північної ночі були темні й непроникні.

За перевалом, як виявилось, вогні були зовсім близько. Світильники в поляризуючих ковпаках не розсіювали променів, і від цього здавалося, що вони далі, ніж були насправді. Зосереджене освітлення означало, що й зараз, уночі, там працюють. Гудіння напруженого струму ставало дедалі дужчим. Контури ажурних балок сріблясто виблискували під високими блакитними лампами. Застережливе виття примусило їх зупинитися — це працював загороджувальний робот.

— Небезпечно, повертайте ліворуч, не підходячи до лінії стовпів! — проревів невидимий підсилювач.

Вони слухняно повернули до групи пересувних білях будиночків.

— Не дивіться в бік поля! — турбувався про них автомат.

Двері в двох будиночках відчинились одночасно, два пучки світла, схрестившись, лягли на темну дорогу. Група чоловіків і жінок дружелюбно вітала подорожніх, дивуючись з такого недосконалого способу пересування, та ще й уночі.

Веду, а потім Дар Вітра провели у тісну кабінку з перехресними струменями насиченої газом і електрикою ароматної води, з веселою грою точкових електророзрядів, що лоскотали шкіру.

Освіжившись, мандрівники зустрілися за столом.

— Вітре, любий, ми потрапили до товаришів по роботі!

Веда налила золотистого напою у вузькі бокали, які одразу спітніли від холоду.

— “Десять тонусів” тут! — весело потягся він до свого бокала.

— Переможець бика, ви дичавієте в степу, — запротестувала Веда. — Я повідомляю цікаві новини, а ви думаєте тільки про їжу!

— Тут розкопки? — засумнівався Дар Вітер.

— Тільки не археологічні, а палеонтологічні. Вивчають викопних тварин пермської епохи… Двісті мільйонів років тому.

— Одразу вивчають, не викопавши? Як же це так?

— Авжеж, відразу. Але як це робиться, я ще не дізналась.

Один з тих, що сиділи за столом, худорлявий, жовтолиций чоловік, втрутився в розмову:

— Зараз наша група заступає попередню. Щойно скінчили підготовку й беремося до просвічування.

— Жорстким випромінюванням? — догадався Дар Вітер.

— Якщо ви не дуже втомилися, раджу подивитись. Завтра ми переміщатимемо площадку далі, а це для вас нецікаво.

Веда і Дар Вітер з радістю погодилися. Гостинні господарі вийшли з-за столу, повели їх до сусіднього будинку. Там, у нішах з циферблатом індикатора над кожною, висіли захисні костюми.

— Іонізація від наших потужних трубок дуже велика, — ніби вибачаючись, сказала висока, трохи сутула жінка, допомагаючи Веді надіти вбрання з цупкої тканини, прозорий шолом і закріплюючи на її спині сумки з батареями.

У поляризованому світлі кожний пагорбок на бугристому степовому ґрунті вирізнявся неприродно чітко. За контуром обнесеного тонкими рейками квадратного поля почувся глухий стогін. Земля здулася, потріскалась і осипалася воронкою, в центрі якої показався гостроносий блискучий циліндр. Спіральний гребінь обвивав його поліровані стіни, на передньому кінці оберталася складна електрофреза з синюватого металу. Циліндр перевалився через край воронки, повернувся, показавши лопатки, що швидко миготіли позаду, і почав знову зариватися за кілька метрів від воронки, встромивши свій полірований ніс майже вертикально в землю.

Дар Вітер помітив, що за циліндром тягнеться подвійний кабель — один ізольований, другий виблискував голим металом. Веда торкнула Вітра за рукав і показала вперед, за огорожу магнієвих рейок. Там вибрався з-під землі другий такий самий циліндр, однаковим рухом перевалився ліворуч і знову зник, пірнувши в землю, як у воду. Жовтолиций чоловік подав знак поспішити.

— Я впізнала його, — прошепотіла Веда, наздоганяючи групу, яка вже пішла вперед. — Це Ляо Лан, палеонтолог, що відкрив загадку заселення Азіатського материка в палеозойську еру.

— Він китаєць за походженням? — спитав Дар Вітер, згадавши темний погляд трохи скошених вузьких очей ученого. — Сором признатись, але я не знаю його праць.

— Я бачу, ви мало обізнані з палеонтологією, — зауважила Веда. — Мабуть, палеонтологію інших зоряних світів ви знаєте краще.

У думці Дар Вітра промайнули незліченні форми життя: мільйони дивовижних кістяків у гірських породах на різних планетах — пам’ятка минулих часів, захована в нашаруваннях кожного населеного світу. Пам’ятка, яку сама природа створює і зберігає доти, поки не з’явиться мисляча істота, що має здатність не тільки запам’ятовувати, але й відновлювати забуте.

Вони опинилися на невеликій площадці, прикріпленій до кінця крутої ажурної напіварки. У центрі підлоги містився великий тьмяний екран. Усі вісім чоловік сиділи на низьких лавах навколо екрана і мовчки чекали.

— Зараз “кроти” закінчать, — почав Ляо Лан. — Як ви вже догадалися, вони прошивають шари гірських порід голим кабелем і тчуть металеву сітку. Кістяки вимерлих тварин залягають у сипкому пісковику на глибині чотирнадцяти метрів од поверхні. Нпжче, на сімнадцятому метрі, вся площа підшарована металевою сіткою, підключеною до потужних індукторів. Створюється відбивне поле, — воно відкидає рентгенівське проміння на екран, і тут виникає зображення скам’янілих кісток.

Дві великі металеві кулі повернулися на масивних цоколях. Спалахнули прожектори, завили сирени, сповіщаючи про небезпеку. Постійний струм напругою мільйон вольтів повіяв свіжістю озону, примусив усі клеми, ізолятори і підвіски випромінювати блакитне сяйво.

Ляо Лан, здавалося, недбало повертав і натискував кнопки щита управління. Великий екран світився все дужче, а в його глибині поволі пропливали якісь невиразні контури. Рух припинився, розпливчасті обриси великої плями зайняли майже весь екран, стали чіткішими.