— Щойно перечитав перед поїздкою.

— І ви теж вважаєте нашого героя таким, яким його побачив критик?

— Ні. Я навіть десь глибоко в душі симпатизую йому, хоч мені жаль його, бо й справді, якщо уявити себе на його місці, одиноким, відірваним від рідного коріння, штучно пересадженим на несприятливий грунт…

— От бач, Олесю — це саме те, що й хотіли ми сказати своєю повістю. Не звинуватити сучасників у якихось гріхах, у духовній нікчемності, хоча, безперечно, всі ми небезгрішні, не протиставити їх людям майбутнього, а наголосити єдине: люди, живіть у тім часі, в якому ви народилися, трудіться на нього, наближайте майбутнє, але будьте дітьми свого часу, інакше… Ви правильно зрозуміли наш задум, Станіславе. Справді, життя Терена серед людей майбутнього гідне співчуття, а за біблійськими канонами — воно рівнозначне розіп’яттю Христа.

— Цікаво, — мовила Ніна. — І що, вся критика була одностайною в оцінці вашої повісті? Невже не знайшлося чесної людини, яка б могла дати об’єктивну оцінку?

— Чому ж не знайшлося? Були й інші оцінки. Але і їм дісталося від того фарисея. Слухайте, — Гаркун знову почав цитувати, карбуючи слова: — Як не дивно, але помилкову за своєю основою концепцією, хоч і не позбавлену вдалих картин і окремих деталей, повість А. Гаркуна і О. Козира в оглядовій статті про науково-фантастичну літературу названо одним з найпомітніших творів цього жанру за останній час. Характерно, що NN теж пише про психологічну несумісність героя твору і суспільства XXV сторіччя, але вважає це цілком природним, бо разом з авторами вбачає в образі Євгена Терена лише пережитки минулого — егоїзм, брехню, лицемірство, кар’єристські нахили тощо, не думаючи, очевидно, про ширше соціально-філософське, ідеологічне значення цієї несумісності, яке об’єктивно випливає з концепції твору…

Гаркун звівся, узяв навіщось Нінину валізку, відсунув її на край столу. Інтуїтивно рука дівчини потяглася до неї і Станіслав помітив, як затремтіли її пальці.

— Та вимкніть ви, люба принцесо, свій портативний, він заважає вам слухати, — ніби між іншим зауважив Гаркун, знову припалив сигарету, артистично клацнувши запальничкою, потім заховав її у кишеню. — А втім, коли вам так подобається, нехай працює. Але конспіратор із вас нікудишній. Я запримітив вашу хитру косметичку ще тоді, вдома, коли ви приходили до мене вперше. Чути тріск. — Гаркун засміявся, спостерігаючи, як густо зашарілося завжди бліде Нінине обличчя, запримітив, який осудливий позирк кинув на неї Станіслав, і, ніби нічого не сталося, вів далі, звертаючись тепер чомусь тільки до Ніни:

— Як бачите, люба принцесо, аби догодити офіційній думці, наш критик вдає, що він уже тепер живе не у якомусь там вигаданому нами, як він зволив висловитися, ідеальному суспільстві космічної єдності майбутнього (хоч, повторюю, ми його не вигадували, ми його бачили і деякий час жили в ньому), а в сучасному, реальному ідеально влаштованому суспільстві, в якому, бач, уже не існує ні егоїстів, ні брехунів, ні лицемірів, ні кар’єристів, ні хапуг, ні блюдолизів, ні, ні, ні… Усе це, мовляв, незначні пережитки минулого, які на здоровому тілі ним таки тепер уже й справді вигаданого, а не реально існуючого ідеалу сучасності видаються такими собі малюпусінькими рудиментами, що їх і помітити можна хіба під електронним мікроскопом, а якісь там недолугі фантазери Козир і Гаркун навели на них цей мікроскоп, аби скомпрометувати той ідеал. Наче в тому була якась потреба, наче він сам себе не скомпрометує як такий, що не існує насправді, наче від того комусь буде краще. Хоч кажу ж іще раз: такої мети ми перед собою не ставили, та це й не випливає, мовлячи термінологією критика, з концепції нашого твору. Все це у нього від лукавого. Все це заздалегідь продумана вигадка на догоду тій же офіційній думці, яка була надійним щитом для подібних фарисеїв. За ним вони почували себе, як у бога за пазухою, ба навіть краще. Хоча… де той бог? Його свого часу теж вигадали такі ж фарисеї.

— І що б ми не написали у тій повісті, — обізвався Козир, — яку б мету ми перед собою не ставили, наш критик, будемо так його називати, знайшов би у ній те, що йому треба знайти, а не те, що було там насправді. Його ярлик був виготовлений заздалегідь, виготовлений під штамп. Залишалося підставити імена, прізвища, повправлятися у термінологічному словоблудстві — і готово. Можна чіпляти. Думка мінятися не могла.

— Смішний ти, Олесю! — голосно зареготав Гаркун. — Яка думка?! У нього ніяких думок не було ніколи. Йому нічого було думати. За нього це робили інші. Адже зі своїми думками й на неприємність можна наразитися. А так — усе просто. Існує офіційна думка, а твоя критика з нею збігається. А коли ота порожня словесна еквілібристика, під яку підведено ідеологічну основу, набуває статусу офіційної думки, тут уже, як кажуть, Олесю, у вас на півдні, не до жартів. Ось так, дорогенькі мої, можна все повернути, зробити з мухи слона.

Гаркун замовк.

— М-гу, — затарабанив пальцями по столу Станіслав. — Уявляю. Не легко, мабуть, вам довелося з тією повістю.

— Нелегко, — підтвердив Козир.

— А ви пробували спростувати, захиститися? — запитала Ніна.

Гаркун пояснив:

— Ми опинилися в ситуації, коли захищати себе було можна лише незаконним шляхом. Але ми відмовилися від такого захисту. Ми просто замовкли. І кожен зайнявся своїм ділом. Я — шахами, Олесь — накачує м’язи підліткам. Сучасним бройлерам. Здається, так їх тепер називають? Так би мовити, прищеплює їм фізичну культуру, без якої вони, бачте, не будуть гармонійно розвиватися. А що нам залишилося робити? І хоч часи змінилися, але й ми вже не ті. Втрачено даремно найкращі, найпродуктивніші для людини роки. Сумно все це, але факт. Скільки можна було зробити! Заспокоює одне: не тільки нам таке припало. Ціле покоління людей прожило пустоцвітом. За винятком одиниць, котрим правдами й неправдами вдалося пробитися крізь заслони словоблуду, чиновшанування, фарисейства, підлабузництва, непотрібного опікунства, гніту будь-якої свіжої думки, що йшла врозріз із офіційною тріскотнею про загальне благополуччя. Ціле покоління людей… Але і це мало втішає. Завжди відчуваєш на душі якусь гризоту, ущербність, наче завинив перед кимось.

— Насамперед, Антоне, ми завинили самі перед собою.

— Хто це ми? — Гаркун втупився в Олеся гострим поглядом.

— А все оте покоління, про яке ти говориш, що прожило пустоцвітом.

— Це ж чому?

— Бо поводилося, як отара баранів, яка покірно йде, куди її гонять.

— Твоя правда, — згодився Гаркун. — Але годі про це. Давай краще помилуємося панорамою вашого міста. Катер скоро причалить, а ми тут теревені правимо. Від цього нічого не зміниться. Ходімо на верхню палубу.

Вони швидко зібралися і, проштовхуючись крізь натовп, піднялися на верхню палубу, де також було повно людей.

Сонце низько повисло над горизонтом, скісними променями освітило черепичні дахи старих будівель, що почіплялися на стрімких пагорбах, стікаючи з них до моря вузенькими кривульками вулиць, і білокам’яні громаддя сучасних висотних споруд на самому березі затоки, зеленим глянцем забуйнувало у свіжому листі тропічної рослинності, гострими блискітками розсипалося по гребенях дрібних хвиль, які лагідно стелилися під корму катера. Пролунав гудок — і катер почав розвертатися, заходячи до причалу.

— Ну, що скажете? — не без гордості за своє місто запитав Козир.

— Справді, як на картині, — сказав Гаркун і запитав у Ніни: — Ви вдоволені прогулянкою?

— Дуже вам вдячні. Особливо Олесю Архиповичу. Це його ідея.

Вони стояли на палубі серед принишклого натовпу, милувалися краєвидами. Катер уповільнив хід, описав півколо і лівим бортом почав швартуватися. Подали трап, і пасажири зійшли на берег.

— А тепер за мною! — скомандував Козир. — Нас чекає смачна вечеря.

Гаркун задоволено потер руки:

— Подивимося, чим ти нас пригощатимеш. Мабуть, у себе вдома ти запровадив меню, запозичене там, у людей майбутнього?

— Дещо є, — сказав Козир.