— Так, Офелійко, наше життя складне і важке, але, на щастя, коротке, — пожартував Станіслав. — Та ми щасливі з тобою. Щасливі тим, що нам дісталася ота мить зі скриньки вічності, і ми її використовуємо як уміємо. А тепер, я запропонував би тобі не відривати коштовні часточки од миті, що нам дана, на абстрактні філософствування, повернутися до насущних реалій, а простіше — повернутися до наших екскурсоводів і послухати, які проблеми цікавлять їх. Боюся щось проґавити, а вони, бачиш, як жваво розговорилися. До речі, налаштуй свою косметичку.

— Все готово, Славку, — Ніна засунула долоню в свою валізку. — Було б що писати.

Вони непомітно підійшли до столика, зупинилися, прислухаючись до розмови.

— Ти занадто категоричний, Антоне, — запально доводив Козир. — Як-не-як — вона мати. Цікаво, як би ти повівся на її місці. Забудь нарешті свої давні образи. Це тобі не личить. У шахістів мусять бути міцні нерви. Вибач людям ті прикрості, що вони завдали тобі. Пригадую, ти сам колись говорив, що уміння вибачати — властивість сильних. А ти ж у нас, здається, сильна особистість.

— Годі про це, — сказав Гаркун, помітивши Ніну й Станіслава. — Розкажи краще молодятам, що відбувалося он на тих стрімчаках мільйони років тому. Чи не з цих, бува, кратерів виповзло на світ божий життя та й почало переливатися у дивовижну розмаїтість форм, аж поки не докотилося до пото заріепз, рядовими представниками якої є ми з тобою. Напруж свою пам’ять…

— Не знаю. Мене тоді не було, — серйозно відповів Олесь. — Може, ти пофантазуєш на цю тему. — Він звівся із стільця, пройшовся по палубі. — Подобається? — запитав Ніну, кивнувши головою на вкриті застиглою магмою скелі, що поволі віддалялись, огортаючись серпанком.

Катер розвернувся і ліг на зворотний курс.

— Казка, — сказала Ніна, вмощуючись на стілець. — Але ми, здається, завадили вашій розмові. Ви щось так жваво обговорювали…

— Дрібниці, — обізвався Гаркун. — Не зважайте. У нас із Олесем безліч тем для постійних суперечок. От ми й торкнулися однієї з них.

— Цікаво, що ж це за тема, якщо не таємниця? — запитала Ніна, і Станіслав помітив, як її рука занишпорила по валізці, що лежала у неї на колінах.

— Чого ж… У нас таємниць немає. Просто Антон ніяк не може пробачити одній жінці, яка позивалася з нами після опублікування в журналі тієї повісті.

— А хто ж ця жінка? — вирвалося у Станіслава, і він одразу зрозумів, що його запитання недоречне.

— Не має значення, — ухилився од відповіді Козир. — Хто б вона не була, її треба зрозуміти. Бачте, нам не вдалося заховати її особу за псевдонімом, вона упізнала себе, обурилася, що ми розповіли про її інтимні зв’язки з Євгеном Тереном, тобто з чоловіком, якого ми назвали Євгеном, що ми, мовляв, покепкували над його пам’яттю, понавигадували казна-чого. А у неї — син. Що буде, коли він дізнається правду, яку вона приховала від нього? Процес вона, певне, не виграла, але справа набула такого розголосу, що за нас взялися вже не юристи, а літературні критики, які побачили в нашій писанині те, чого там немає, не було, та й не могло бути, бо ми ставили собі за мету зовсім інше.

— У повісті ця жінка — Ірина? — допитувався Станіслав.

— Так, — сказав Гаркун, припалюючи цигарку. — Медсестра.

— І вона жива? — запитала Ніна.

— Жива-здорова, — Гаркун подивився довкола. — Олесю, показалося твоє місто. Справді, з моря воно виглядає чудово.

— А я ж говорив вам, — сказав Козир. — Погляньте, яка панорама!

— Та жінка і тепер працює медсестрою? — боячись перервати розпочату розмову, запитав Станіслав.

— Беріть трохи вище. Тепер вона славнозвісність.

— А де вона мешкає? — Ніна ніби ненароком поклала на стіл валізку і ледь помітно підморгнула Станіславові.

— Цього ми вам не скажемо. Ні до чого це вам, — холодно сказав Гаркун.

— А син? — допитувалася Ніна. — Він теж живий?

— З ним усе гаразд. У нього велике майбутнє, — сказав Гаркун.

— Напевне, він уже дорослий?

— Красень. Я вас якось зведу, познайомлю. Запевняю, люба принцесо, ви відразу закохаєтесь у нього. Станіславе, ви не будете на мене ображатись?

— Чого ж… — знічено мовив Станіслав. — Це той, про якого писала Ірина у своєму листі, що підсунула в саркофаг до Євгена Терена?

— Так.

— Здається, його теж звали Євгеном?

— У нас він Євген. Насправді ж… Та не будемо випереджати подій. Я обіцяю вас познайомити. За однієї умови: якщо ви збережете таємницю. Адже він не знає правди про свого батька. І ви розумієте… Якими очима він подивиться на матір, як вона сприйме те, що він дізнається правду?

— Так, так… — Ніну розпалювала цікавість. — І коли ви нас познайомите з ним, Антоне Карповичу?

— Усьому свій час. Бач, яка нетерпляча. — Гаркун пригладив розкуйовджене вітром волосся. — Ось повернемося додому…

Станіслав кинув сердитий погляд на Ніну, повернувся до розмови з іншого боку.

— Олесю Архиповичу, ви сказали, що після опублікування повісті за вас взялися критики. Я уважно стежу за пресою, особливо за публікаціями, які стосуються фантастики, футурології, і ніде не зустрічав критичних статей на вашу повість. Де публікувалися ці матеріали і хто ці критики?

За Козира знову відповів Гаркун:

— Надто один розумник був заповзявся, земля йому пухом. Чув, Олесю, — звернувся до Козира, — не стало серед нас нашого благодійника. Віддав богу душу.

— Туди йому й дорога, — сплюнув Козир. — Обливав брудом скільки вистачало ядучого хисту. Підлотний чоловік був. А між тим треба пам’ятати, що право критикувати заслуговує лише той, хто переконав людей у своїй любові до них, у здоровому глузді своїх суджень. Цей же, навпаки, всією своєю чорною діяльністю показав свою ненависть до людей. Жодного порядного рядка не вийшло з-під його пера. Тільки отрута, бруд, жовч…

— Тож і не дивно, що за його труною йшло лише кілька, мабуть, таких самих, як і він, чорноротих лакуз, — докинув Гаркун. — Чесних людей не обдуриш.

— Це так, — категорично заявив Козир.

— Я, здається, здогадуюсь, кого ви маєте на увазі, — сказав Станіслав.

— Кого, Славку? — не втрималася Ніна.

— Помовч, Ніно. Потім. Ви особисто знали того критика?

— Аякже. Заробив він на нас грошенят. А те, що ви його не читали — не велика втрата, молодий чоловіче. Не читали його чесні люди за життя, тепер тим паче не будуть читати. Кому потрібна ота брудна писанина? Ось послухайте. Цитую майже дослівно. — Гаркун перевів подих і, злегка хизуючись громовим голосом, почав скоромовкою, ніби читав друкований текст: — Не можна не відзначити, що загалом науково-технічні проблеми майбутнього добре продумані авторами і свідчать про їхню серйозну роботу над цим аспектом твору. Подив і заперечення викликають насамперед ідейні тенденції повісті в зображенні людей майбутнього й особливо нашого сучасника Євгена Терена, який, по суті, виступає єдиним представником епохи великих перетворень XX сторіччя в тому далекому майбутньому суспільстві. — Гаркун засміявся. — Он як, Олесю!.. Йому хотілося, щоб ми з тобою поклали в морозильники половину людства, отоді б люди майбутнього напевне розібралися б, хто є хто. А так що? Потрапив до них єдиний представник епохи великих перетворень — і суди по ньому, що то була за епоха. Але слухайте далі, до чого договорився цей горе-критик. — Гаркун підняв вказівний палець, намагаючись загострити увагу присутніх. — Зрозуміло, концепція твору, що випливає з його сюжетної побудови, характеристики героя, багатьох акцентів і узагальнень, є абсолютно хибною. Адже саме ця концепція, логіка розвитку подій і, зокрема, вчинків героя призвели до того, що на адресу людей XX століття, співвітчизників Євгена Терена, пролунав ряд серйозних і тяжких звинувачень, які не могли бути спростовані в творі, бо єдиний, — Гаркун зробив наголос на слові “єдиний”, — представник нашого часу, опинившись у майбутньому суспільстві, виявився духовним нікчемою, соціальним злочинцем… Автори, безперечно, багато чого досягли у викритті й засудженні свого героя. Але чи замислювалися вони… — Гаркун зробив багатозначну паузу і, звертаючись до Козира, запитав: — Чи замислювався ти, Олесю, над тим, до яких соціальних узагальнень у конкретних сюжетних рамках веде це викриття, це зіткнення двох епох, двох різних сторіч і світів? Я, наприклад, зізнаюся: не замислювався. Переді мною стояло набагато скромніше завдання. — Гаркун помовчав, щось розмірковуючи, потім звернувся до Однорічка: — Ви, Станіславе, давно читали нашу повість?