— Такий сон перебив! Такий сон!.. — Знехочу виборсувалася із спального мішка.

— Пора збиратися. Будемо вирушати, поки не піднялася спека. Не забувай: ми вже на півдні. А спати будеш там, коли приїдемо. Піду приготую каву — і в путь!..

Ніна викупалася, потім довго чепурилася перед люстерком своєї мудрованої косметички (на її мові це означало “чистити пір’ячко”), потім підійшла до машини, де на чистому вимитому капоті стояв термос і чашечки з паруючою кавою. Була тихою, зніченою, присмирнілою. Де й поділася її зухвала хлопчакуватість. Уникала зустрітися із поглядом Станіслава.

— Як спалося? — запитав він, теж аби не мовчати. — Що снилося?

— Та ну тебе… — швидко випила каву й подалася в кабіну. — Поїхали, Дон Кіхот нещасний…

Станіслав прибрав з капота термос, сів за кермо. Ніна причаїлася, зіщулилася, ніби їй було холодно. Дивилася кудись в одну точку через бокову шибку і нічого не бачила.

— Ну чого ти? — Станіслав несміливо торкнувся її руки.

Ніна повільно повернулася, усім тілом подалася до нього, її голова безсило схилилася на його плече, холодні губи м’яко торкнулися шиї. Заплющила очі і ледь, чутно прошепотіла:

— Мені соромно, Славку. Не знаю, як дивитися тобі в очі. Боже, як мені соромно…

Станіслав завів мотор.

До містечка під’їздили опівдні.

Білими корпусами санаторіїв воно розкинулося вздовж берегової лінії, що, вигинаючись дугою, утворювала затишну бухту, захищену з трьох боків невисокими пагорбами, по яких крізь зарості тропічної рослинності дерлися вгору чепурні одноповерхові будиночки, досить-таки дивної для незвичного ока архітектури.

Оддалік од берега, на блакитній гладіні, статечно стояли на якорях кілька велетенських океанських кораблів, між ними, білопінними дугами розкреслюючи воду, сюди й туди сновигали моторні човни, на лагідній хвилі погойдувалися вітрильники, виловлюючи в свої чаїні крила вологі морські пасати.

Море дихало солонуватою свіжістю, пахло рибою і йодом.

Безперестанку бігли до берега високі спокійні хвилі, які розбивалися об гранітну набережну, вибухали шквалом срібних бризок і білими клубками піни відкочувалася назад.

Готель “Асторія”, як і говорив Станіслав, стояв на березі моря неподалік од пляжу, але місць у ньому, як і сподівалася Ніна, не було. Про це категорично сповіщала картонна табличка, що стояла на бар’єрчику, за яким, одгороджена скляною стінкою з напівкруглим отвором унизу, сиділа огрядна розфарбована блондинка, раз по раз посоловілими від нудьги очима кидала меланхолійні позирки на присмирнілий натовп, ніби перед нею були не люди, а отара овець.

— Не стійте, не чекайте, — повторяла завчене, — нічим зарадити не можу.

Станіслав з Ніною проштовхнулися до віконця, аби подати їй посвідку про відрядження.

Блондинка навіщось покрутила її в руці і, не читаючи, повернула.

— Зверніться в організацію, куди відряджаєтесь. Може, вони щось зарадять.

— А може, все таки ви зарадите? — запитав Станіслав.

— Нам ніколи про це мізкувати, — одказала, позіхаючи, блондинка. — Нехай там і думають, куди ви приїхали.

— А ми не в організацію приїхали, — спробував пояснити Станіслав.

— То вже не мій клопіт. Зараз у нашому місті проходить симпозіум філателістів. Усі місця зайняті. Нічим зарадити не можу, молодий чоловіче.

— Кого-кого?.. — обурилася Ніна, — філателістів? У курортному місті?.. В курортний сезон? Та це ж глум, люди добрі… Знущання…

— Справді, такий симпозіум доречно було б провести десь за Полярним колом, — підтримав хтось Ніну, і всі засміялися.

— Не знаю, не знаю! — підвищила голос блондинка. — Начальству видніше, де що проводити.

— Якому начальству? — допитувалася Ніна. — Філателістичному чи вашому, місцевому?

— Мабуть, їхній мер марки колекціонує, — підкинув хтось.

— Тепер це модно, — додав інший.

— І вигідно.

— Мер-філателіст?.. Такого я ще не чув. Ну, трапляється там риболовлею бавиться чи в чарчину заглядає. Не без таких мерів. А щоб марками…

— Не скажіть, не скажіть. Пам’ятаєте гоголівського городничого, що вишивати любив? То чому б і марками не…

— Тепер вони всі вишивати навчилися. Тільки-но до трибуни доб’ється, такі словесні вишивки мережить, такі узори плете, як мороз по шибці! Мистецтво!

— І хрестиком, і гладдю…

— Частіше гладдю. Білим по білому. Щоб без зайвих контрастів…

Люди пожвавилися, загомоніли, знайшли спільну мову, спільну тему. Стовбичити біля віконечка стало легше, веселіше.

— Громадяни! Дотримуйтесь тиші! Не заважайте працювати. Боже, що за народ пішов? Розв’язали язики! — Блондинка обхопила голову руками. — Замовкніть нарешті! Пекло якесь!..

Розштовхуючи ліктями натовп і, важко відсапуючись, до віконечка із слонячою впертістю пробивався опасистий, з величезним животом чолов’яга. По його м’ясистому розпашілому обличчю стікали цівочки поту. Забачивши його, блондинка гримнула Ніні:

— Громадянко, відійдіть од віконця. Пропустіть чоловіка. — Вона простягла йому папірця. — Заповніть, Аристархе Абрамовичу. Щось давненько ви не з’являлися в наших місцях. Забуваєте давніх знайомих…

— Праця, справи, знаєте… — пузань схопив папірця і почав випручуватися з натовпу.

— А йому, отже, ви зарадити можете? — запитала Ніна.

— Громадянко, прошу вас востаннє: не заважайте працювати. У нього броня.

— У таких броня скрізь, — обізвалася якась жінка. — Вони без неї кроку ступити не можуть. Броня на випадок війни, броня в ложу театру, броня на автобус, залізницю чи літак, броня в сауну, броня на курорт, броня в готель. Броня, броня, броня… Хто її вигадав?

— Та отакі ж і вигадали.

— Цей, мабуть, і на цвинтарі вже забронював для себе місце…

— Аякже! На центральній алеї…

— І пам’ятник заготовив…

— Лишилося некролог підписати…

— Групою товаришів…

— Жлоб рогатий, — підсумував хтось.

— Самі ви жлоби рогаті, — огризнувся пузань і сів до столика заповняти анкету.

— Ходімо звідси, — сказав Станіслав. — Почалися наші поневіряння. Я так і знав…

— Не панікуй, Славку. Якось влаштуємось. — Оптимізм ніколи не полишав Ніну.

Вони вийшли у вестибюль.

— Що ж, Офелійко, доведеться ночувати в машині. Ночі тут теплі.

— До того ж у нас спальні мішки є, — підморгнула змовницьки, либонь, натякаючи на минулу ніч. — І невеличка практика. Я згодна.

— Але ж тобі соромно.

— Доведеться звикати. Минеться. А зараз давай займемося розшуками Козира. Може, він щось допоможе.

— Їдьмо…

На виході з готелю Ніну зупинила старенька, але жвава бабуся.

— Що, донечко, зупинитися ніде? — запитала, і Ніна здивувалася: що б це мало означати?

Ніяких знайомих у неї немає в цьому містечку, а тут на тобі — “донечко”. Що потрібно цій бабусенції?

— Ніде, бабусю. Наші місця вже зайняті. Заброньовані…

— Здалеку приїхали?

— Здалеку.

— Ви одна чи?..

— Удвох, — показала на Станіслава.

— Надовго? — допитувалася старенька.

— Не знаю, що й відповісти. Бачте, що з житлом робиться?

— Бачу, бачу, голубонько. Але можна зарадити. Зупиніться у мене. Я тут недалечко живу. Запевняю: не гірше, ніж в тому готелі.

— Славку, чуєш що бабуся пропонує?

Бабуся заметушилася, швидко попрямувала до дверей, ведучи за собою Ніну. Прошепотіла тихо, втаємничено:

— Ви ідіть отако он… Біля газетного кіоска зачекайте. Я зараз…

— У нас машина, бабусю.

— Тим краще, голуб’ятка. Тим краще…

Вони перейшли вулицю, де на протилежному боці біля тротуару стояв автомобіль. Сіли. Станіслав завів мотора.

— Куди їхати? — запитав.

— Отако прямо й прямо. А там я скажу. Поїхали. Бабуся принишкла, мовби збиралася з думками. Потім заговорила швидко, улесливо:

— Ой, які ви гарнесенькі, молодяточка. Як сонечка. Мабуть, недавно побралися?

— Недавнечко… У весільну подорож приїхали… Медовий тиждень у нас. На більше часу не вистачає… — не змигнувши оком, збрехала Ніна.