— Чому ніколи не розповідав про це?

— Коли те було! Я й не згадав би, якби не ця поїздка, якби не Козир. До речі, як ти уявляєш нашу зустріч з ним?

— Мені здається, все буде гаразд, — упевнено сказала Ніна. — Нам треба тільки гарненько обміркувати, про що ми будемо з ним говорити. Адже від того, який ми тон задамо, залежить усе.

— Обміркуємо. Зрештою, про що йтиметься в розмові — нам ясно. От боюся тільки, чи захоче він узагалі з нами говорити. Хтозна, що він за чоловік.

— Гаркун запевняв, що цілком пристойний чоловік. Розумний, симпатичний…

Далі їхали мовчки. Сонце вже височенько підбилося над горизонтом, починало пряжити, в кабіні автомобіля ставало задушно, незважаючи на вітер, який вривався У розчинене вікно, але й він був гарячим. Обабіч дороги миготіли стрункі шеренги тополь, переліски. Швидко проїжджали невеликі села, за якими, скільки сягало око, зеленим килимом врунилися розлогі лани, висвіжені веселками, що яскравіли над поливальними машинами. Автомобіль м’яко, ніби на хвилях, погойдувався на нерівностях дороги, мотор працював тихо, заколисував монотонним гулом, навіював дрімоту. Асфальтова стрічка поповзла на невисокий пагорб. Станіслав наддав газу, машина легко вискочила на пагорб, і праворуч, в обрамленні буйнозеленої рослинності, зблиснуло під промінням сонця блакитне дзеркало невеликого степового озера.

— Ось де ми перепочинемо, — сказав Станіслав, з’їжджаючи на ґрунтовий путівець, що вів до води. — Збирай наші припаси, Офелійко, будемо снідати. Ти, мабуть, добряче зголодніла?

Зупинилися в затінку крислатої верби. Станіслав вийшов першим, розім’явся, потім роздягнувся і попрямував до води.

— Купатися будеш? — запитав Ніну.

— Зачекай. Дай-но перевдягнусь. Десь тут мій купальник був, — почала порпатися у валізі. — Куди ж він подівся? Чи не забула я його вдома? Але ж ні! Наче брала. — І раптом радісно-дитячий вигук: — Ура! Знайшла! Будемо купатися!..

Станіслав підійшов до машини, відчинив задні двері, взяв килимка, кинув його під вербу. У дверях побачив оголену Нінину спину, впоперек якої з-під пахв вузенькою білою смужечкою проходив слід від ліфчика.

— Зачини двері, безсоромнику! — наказала, прикривши блузкою груди, і почала знімати витерті джинси.

“І навіщо вони мучать себе тими джинсами, — подумав Станіслав, розстилаючи на траві килимка. — Куди воно годиться. Ходять, мов середньовічні рицарі в панцерниках. Мода… І хто її вигадав таку дурну моду?”

Ніна вийшла з машини, наблизилася до Станіслава, зав’язуючи стрічкою волосся, зібране на потилиці в пухнастий хвостик. Хлопець мимохіть замилувався нею. Струнка гнучка постава, пружне, гарно збудоване бронзовошкіре тіло (“і де вони встигають так рано засмагнути?”), бездоганно пригнаний купальник, що увиразнював незайману пружність високих гострих грудей та спортивну гнучкість тонкої талії.

— Сі-сі… — присвиснув Станіслав і чомусь знову подумав про дивовижну несумісність грубих заношених джинсів і цього ніжного дівочого тіла. — Ось ми які?..

— Які?

— Мов під лекало виведені…

— А ти ж думав? — Ніну, здавалося, аніскілечки не бентежила та неприхована прискіпливість, з якою Станіслав розглядав її. Вона грайливо крутнулася, демонструючи себе, запитала:

— Подобається?

— Гарна.

— Щось ти раніше цього не помічав…

— Звідки знаєш?

— Знаю…

— Бо дурний був, то й не помічав.

— Тепер порозумнішав? — засміялася І побігла в озеро. — Дивися, Славку, розумнішай! — гукала, легко викидаючи руки і загрібаючи ними воду. — А то так дурнем і помреш над своїми талмудами…

Станіслав поплив за нею. Вода була чистою, теплою, спокійне блакитне плесо віддзеркалювало густу стіну очеретів на протилежному березі. З осоки крадькома випливла качка з виводком пухнастеньких каченят, які клубочками котилися за своєю матір’ю, залишаючи на воді слід. Качка почула небезпеку, голосно крякнула і швидко попливла в густі зарості. На озері знову запанував спокій.

Довго плавали, насолоджуючись приємною свіжістю води, бризкалися одне на одного біля берега, аж поки не відчули, що тіло починає проймати дрож.

— Годі бовтатися, — сказав Станіслав. — Ти он уже посиніла. Так і застудитися недовго.

Повилазили на берег, Станіслав розтер Нінину спину пухнастим рушником, аж поки вона не стала червоною, легенько ляснув по ній долонею:

— Все гаразд. А тепер — снідати!

— Здається, я ніколи не була такою голодною, — сказала Ніна.

— То після купання. Що тут у нас є? — виніс з машини валізу. — Подивимося, чого тут мама настаралася.

Ніна розстелила серветки, поставила на них термос, розіклала бутерброди з маслом і ковбасою, варені яйця, соковиті стрічки цибулі, огірки, печиво…

Поснідавши, запили міцною чорною кавою, смакуючи кожним ковтком, потім Ніна помила чашечки, прибрала зі “столу”, і вони повлягалися, підставивши сонячним променям свої дужі молоді тіла.

— Відпочинемо трохи і — далі, — сказав Станіслав, простягаючи Ніні темні світлозахисні окуляри. — Візьми.

— А де ми ночувати будемо? — поцікавилася Ніна.

— Щось зметикуємо. Зрештою, я взяв спальні мішки. Хочеш, заночуємо десь на лузі, біля річки, у копиці пахучого сіна?..

— Оце чудово! — зраділа Ніна. — Краще не придумаєш! Запах свіжого сіна, монотонна музика цикад, зоряне небо над головою… Скоріше б вечір! Ні, ти таки молодчина, Славку!

Якийсь час лежали мовчки, дослухаючись до запаморочливої полуденної тиші, яка час від часу порушувалася писком якоїсь дрібної пташки: ф’юїть, ф’юїть… Тиша висіла над озером, над розімлілою від спеки рослинністю і, здавалося, сповивала увесь світ.

— Спиш? — запитала Ніна.

— Дрімаю.

— Дрімаю… — перенадила. — Ти краще скажи, для чого ти живеш?

— От тобі й маєш! Чого це тебе несподівано потягло на філософію?

— Ай справді, Славку, для чого живе людина?

— Не знаю. Це надто високі матерії. Живе, щоб жити.

— Це не відповідь, — сказала таким тоном, ніби їй доконче треба було почути єдино правильну вичерпну відповідь на своє запитання. — Є ж якийсь сенс у тому, що ми прийшли на цей світ? Адже в природі все продумано.

— У тому й сенс, щоб жити, — відчувалося, що Станіслав підтримує розмову для годиться, бо знав, коли Офелія вдається до філософії, то це надовго і відкараскатися від неї не така вже й легка справа.

— Це як мінімум. Але ж є, мабуть, щось більше, вище, основніше, з чого випливає оте твоє “жити, щоб жити”. Я десь читала, що людина створена, щоб думати і кохати.

— Жіноча філософія, в якій все зводиться до кохання. І життя, і смерть. Тож не пригнічуй свого самолюбства: думай і кохай.

— Я так і зроблю… Думатиму і кохатиму, — розмірковувала вголос Ніна. — І в цьому сенс? Ні, мабуть, щось є і над цим. Не може бути, щоб тільки це лежало в основі нашого буття. Адже людина не мусить замуровувати себе тільки в особистих, індивідуальних почуттях. Ні! Порятунок — у світі загальних інтересів та ідей.

— Сміливо, — засміявся Станіслав, — але ж ідеї теж. бувають різними, та й загальні інтереси не завжди збігаються з істиною. Скільки ми знаємо прикладів, коли загальні інтереси, підкріплювані, здавалося б, високими ідеями, виявляються звичайнісінькою фікцією, нонсенсом. Спершу треба правильно визначити ідею, а потім уже викликати до неї загальний інтерес, віру. Перше — важче…

— Але ми відхилилися від основного, Славку.

— Це точно. Відхилилися. Пора їхати. А то ми з твоєю філософією й ночувати будемо біля цього болота. — Станіслав звівся на ноги й почав одягатися.

— Ну й нестерпний же ти, Станіславе! — Ніна, мабуть, була незадоволена тим, що не встигла наговоритися.

— Збирайся. Філософствувати будемо увечері, у спальних мішках, на запашному сіні. Як ти говориш, під монотонну музику цикад…

Ночували справді в долині невеличкої безіменної річечки, під відкритим небом, на запашному луговому сіні.

Не до філософії було їм.

А тільки-но над землею затремтів світанок, піднімаючи з води легенький туманець, Станіслав був уже на ногах. Оглянув мотор, перевірив пальне, вимив машину чистою річковою водою, викупався сам і аж тоді пішов будити Ніну. Вона довго не хотіла просинатися, щось бурмотіла, вовтузилася, нарешті розплющила повіки, глянула на Станіслава сторопілими очима, либонь, не розуміючи, де вона і що з нею відбувається.