— Був.
— І що?
— Любов без взаємності.
— Відмовила?
— Відмовила, — зітхнув Сідалковський.
— Це чи не єдина жінка, яка вам відмовила. Може, не так, Євграфе? — засміявся Ковбик. — Ви хоч знаєте, чого ото вас запрошують на суд?
— Тепер уже знаю. За любов до ближнього.
— Не ближнього, а ближньої! Вам що, мало першого шлюбу?
— Ви ж мене вчили на досягнутому не зупинятися, Стратоне Стратоновичу!
— Дивлячись на чому не зупинятися. Отут вам якраз би слід давно зупинитися. Скільки вам, до речі, років?
— Мене вчора уже питав про це Карло Іванович.
— Карло Іванович чи Клавдій Миколайович? — уточнив Ковбик.
— Карло Іванович, — підтвердив Сідалковський.
— Дивно! Якби Хлівнюк, я б не здивувався… У вас роман з Хлівнюковою ще не закінчився? Що ви на мене так дивитесь? Хочете запитати, чи заради цього я вас сюди запросив? Можу відповісти: і заради цього. Запам'ятайте, Сідалковський, раз і назавжди: кожний роман, навіть найцікавіший, має свій кінець. Залиште Антонію в спокої… Там, де їдять… Ви ж знаєте?
— А я на винос…
— Що на винос? Не будьте циніком, Сідалковський. Досить з вас того, що ви донжуан, альфонс, ловелас, зух, джиґун і… Як ще там вас можна назвати? Коли ви вже залишите в спокої спідниці?.. Вам і цей мій вислів не подобається. І зараз думаєте: неотесаний Ковбик, мужлан…
— Фу! Стратоне Стратоновичу! Ви — і такі слова?
— Ви мені не фукайте. Може, не так?
— У моїй термінології таких слів нема…
— Ви хочете сказати, що це моя парафія?
— Не будемо ламати пер, Стратоне Стратоновичу! Ви ж мене для чогось викликали?
— Не викликав, а запросив. Для чого ви мені цю заяву кинули? Хочете мене переконати, що ви не претендуєте на папаху?
— Я ж вам казав, Стратоне Стратоновичу, — щиро мовив Сідалковський. — Папаха мені не до лиця… А потім, у мене ж вища незакінчена. Навіть на вченого секретаря «Фіндіпошу» не потягну. А тепер шерше ля фам…
— Що ви мені під вухом шершекаєте, — не стримався Стратон Стратонович. — Звідки у вас така манера з'явилася? Всього один раз на якомусь прийомі з іноземцем зустрілися і вже француз. А що б з вами було, Сідалковський, коли б ви, як я, побували в Парижі, Шербурі, Марселі, Льєжі? Воістину: від села втекло, а до міста не добігло, — Ковбик удав, що гнівається, підвівся й відійшов до вікна. — Я його врятувати хочу, а воно мені тут сіло і шершекає… Вапнярський аристократ!
— У мене все попереду, — натякнув на нову роботу Сідалковський.
— Я б вам сказав, що у вас попереду. Та, боюсь, знову скажете: Ковбик — неотесаний тип… Дивіться мені… Стіни вуха мають…
— Ви хотіли сказати, Ховрашкевич…
— Ховрашкевич має язика. Більшого, ніж у вас, — різко обернувся Стратон Стратонович. — Ви хоч пусте мелете… Так, задля красивої фрази, а воно…
— Як це зрозуміти?
— Отак і розумійте. І про мою невихованість прошу більше не патякати, якщо хочете зі мною мирно жити й працювати… Бо так можна й прорипити чергову премію.
— Це сприймати як натяк на фінансову дисципліну чи як аванс?
— Як хочете, так і сприймайте, — Ковбик підійшов до столу і вийняв з папки «До наказу» папірець. — Оце ви заберіть на згадку. Показуватимете онукам, як ви гарно вміли писати заяви. Я не кажу, що грамотно, просто гарно…
— Але вона мені ні до чого…
— Не будьте дурнем, Сідалковський. Вам що, тут погано? Нічого не робите, гуляєте, патякаєте, — він, очевидно, знову згадав Ховрашкевича. — Може, менше, ніж інші… Але ж яка робота! Де б собі таку роботу знайти? — Стратон Стратонович сів. — Я буду відвертим з вами, Євграфе. Ви в дечому вже підміняєте Хлівнюка. Підмініть його краще на посаді…
— Ви мені пропонуєте посаду заступника директора?
— За що я вас люблю, так це за здогадливість…
— Розумному досить…
— Ні, я вже казав: ви таки від скромності не помрете! Сідалковський мовчав, ніби пережовуючи пропозицію Ковбика, щоб потім проковтнути її.
— Захочете — підете вчитися на вечірній. Гортатимете конспекти. Це, звичайно, менш приємно, ніж перебирати спідниці, але колись же треба й вам відпочити…
Сідалковський не реагував ніяк. Те, що запропонував йому Стратон Стратонович, вразило його більше, ніж представлення до нагороди.
— Коли ви подали заяву, я остаточно переконався, що у «Фіндіпоші» ви чи не єдиний, хто не претендує на папаху… Чи я помиляюсь? Ви мені скажіть, Сідалковський, тільки як на духу… Ви теж берете участь у розподілі майбутнього кабінету?
— Як на духу, то не беру. Я цілюсь вище, Стратоне Стратоновичу: знайти місце під сонцем, але при цьому залишитися в тіні.
— На міністра чи президента мітите? — примружив одне око Стратон Стратонович, чого за ним раніше Сідалковський ніколи не помічав.
— Ви ж знаєте мою природжену скромність…
— Ще б пак, хто її не знає!
— Тому я претендую всього-на-всього на дочку. Але донечку короля… Якого б ви думали? Короля бензоколонки.
— А папаха?
— На папаху я не претендую. У мене ж вища незакінчена!
— А коли б вища?.. Тільки не лукавте!
— Ви ж мене знаєте: я як дзеркало — на мені все видно. У мене хоч виправка військова, але папаха мені не йде.
— Я фігурально! — уточнив Ковбик.
— Я теж, — відповів Сідалковський. — Висловлюючись фігурально, у мене в ранці жезл фельдмаршала.
— Не фельд, а просто маршала! — уточнив Ковбик.
— То у вас просто, Стратоне Стратоновичу, а в мене з приставкою.
— Я б вам сказав, що у вас з приставкою… Та не хочеться мені вам передчасно псувати настрій.
— Мені це розцінювати як мої досягнення чи недоліки?
— Ви це розцінюйте, як вам вигідно, а суд розцінить, як вигідно державі, потерпілим! На те він і народний суд!..
Сідалковський поморщився, ризикуючи своїм зразковим обличчям. Ковбик затягнувся і випустив дим кільцями.
— А все-таки, Євграфе, куди ви оце збираєтесь?
— Ту-ди! — ткнув пальцем у стелю Сідалковський. — Нагору!…
— Нагору чи в гори? Якщо справді нагору, то за рахунок чого? Не поділитесь досвідом? У вас же за плечима нічого нема! Що ви можете? На що ви здатні? На патякання? Але ж його ніде не застосуєш! Чи не так? — Стратон Стратонович перейшов з окличних на запитальні речення.
Сідалковський мовчав. А Стратону Стратоновичу страшенно кортіло дізнатися, чого подав заяву Сідалковський. Адже це перший випадок у його керівному житті, коли з «Фіндіпошу» йшли добровільно.
— Якщо ви справді в гори зібралися, Сідалковський, то нічого не вийде. Драпьож по неозорих просторах нашої країни не відбудеться…
— Я нікуди не збираюся тікати.
— Ви мені не напускайте в очі туману, я ці фокуси знаю… Скільки тепер таких, як ви, після солодких і незабутніх ночей альпіністами по скелях лазять, аби тільки не платити аліментів. Відбудеться суд, а тоді з богом, Парасю… Же ву прі! Як треба, то й ми по-французьки можемо… А поки що подумайте, Сідалковський, над моєю пропозицією. Де ви ще таку роботу знайдете?
— Спасибі, Стратоне Стратоновичу. Я виходжу з вашого кабінету і вперше відчуваю себе людиною.
— Хіба ви перший? — не вловив іронії Стратон Стратонович. — А яка мені за це дяка? Розмахують заявами, як прапорцями…
