— Що ви, що ви! — замахала руками Ядвіга. — Мені дуже цікаво, що було далі. Як склалося ваше подальше життя?

— Подальше життя ще не склалось, — загадково посміхнувся Сідалковський. — Воно ще складається. Я вам краще скажу про свою обітницю, яку я дав колись ще юнаком…

— Про вашу обітницю потім… Прошу вас, — благально заглянула йому у вічі Ядвіга, ще не здогадуючись, як і Сідалковський, що саме після цього слова «обітниця» так різко повернеться їхня доля.

Сідалковському ніколи не бракувало співбесідниць. Але таких активних слухачок, як Ядвіга, у нього ще не було. Капітульська не тільки уважно слухала, а й тактовно і так точно спрямовувала його розповідь, як лоцман корабель за визначеним курсом.

— Так що ж було далі? Ви, здається, мене не слухаєте, Євграфе? — Ядвіга більше не називала його «графом».

— Я зосереджуюся на пишнотах! На пишнотах моєї біографії, але чим далі я йду по ній, тим менше бачу їх… Квітів у моїй біографії нема — залишилися самі ягідки. І то — дуже гіркі на смак…

— І все-таки я вас прошу!

— В Одесу ми приїхали пізно ввечері. Море було похмуре й зле. З неба сіялася дрібна мжичка. Об пірс бились каламутні хвилі — байдужі, холодні… «Це не на добро», — сказали тоді мені мама, які, певне, теж хотіли того дня бачити Одесу світлу, гамірну, щедро залиту сонцем, з її темно-синіми хвилями, веселими шоколадними дітками на золотих пляжах і білими пароплавами на далекому обрії… Ми страшенно намокли. Підвечір… А втім… Ми залишилися в Одесі… Тут трапилася зі мною якась незрозуміла переміна. Коли в селі я соромився ходити в отому бабусиному костюмчику, боявся, щоб мене не прозвали паничем, то тут я вже не міг, як у Вапнярці, гасати босоніж по подвір'ю. Соромився свого імені, мови, якою ми розмовляли у Вапнярці, а по-одеськи розмовляти я ще не вмів. З мене всі сміялися, називали мене селюком, і це слово врізалося в мою душу болючіше, ніж кінчик батога у голі плечі. Соромилися свого імені й мама. І тепер їх усі називали не інакше як Мотя. А я в свою чергу соромився цього імені, бо у нашому дворі діти на всіх некрасивих і злих тіток чомусь казали «тьотя Мотя». Потім це «тьотя Мотя» перейшло і на мене. Ось тоді я й почав казати мамі «ти». Вона змарніла, схудла, на її колись вродливому обличчі почала морщитися і обвисати шкіра. Мене прозивали через моє дивне ім'я «графом», але додавали такий непристойний префікс, що його могли, як я потім зрозумів, придумати тільки в Одесі. І я захотів назад у Вапнярку…

— І ви повернулися?

— Так, ми повернулися. Але Одеса уже переробила нас. Мама, я це лише у Вапнярці помітив, стала фарбувати губи і носити якусь коротку, не то чоловічу, не то напівжіночу, зачіску. Тепер уже в селі її не називали Мотрею, як раніше, а тільки «Мотрею з Оверкового хутора». Це мене ображало, я ліз у бійку і, навчений одеськими шмаркачами, бив люто, жорстоко. Тож мене й прозвали «одеським вуркаганом». Пані Джегужевської вже не було — поїхала до Польщі, де після війни знайшлися її родичі. Ми ж залишилися у Вапнярці, але вже не були вапнярцями, хоч не стали й одеситами.

— А згодом? Згодом ви коли-небудь були в Одесі?

— Був, — поморщився Сідалковський. — Бачте, Одеса — це як перша жінка: важко жити і нелегко кинути… До Одеси мене вдруге покликало море. Але й воно виявилось негостинним до мене. Мабуть, море — як юнка, коли ти всім серцем до неї, а вона до тебе — з холодом. Я кидався в море, а воно викидало мене на берег. Але все-таки у двох портах, Ядвіго, я був: у Генуї та Венеції,— посміхаючись, закінчив Сідалковський. — Ну а решту ви знаєте. Я тепер у відомому вам «Фіндіпоші». Складаємо анкети й цікавимось: «Чи ви мнете шапку в руках під час співбесіди, чи висмикуєте з неї від хвилювання поворозочки?»

— Я бачу, вам не подобається ваша робота. Та це й зрозуміло, граф, — знову іронічно посміхнулася вона. — У вас така зовнішність… — І цілком серйозно додала: — У вас такий світлий розум, Євграфе!

— Ядвіго, не треба. Я від світла засвічуюсь, як фотопапір. Не треба! Мені вже казали про це. Я й так про себе високої думки. А в мене достоїнств не так уже й багато. Ще тільки одне…

— Ви мене інтригуєте, Сідалковський!

— Ніскільки.

— Отже, ви мене не будете мучити й розкажете.

— Я не дамочка, — випалив Сідалковський і осікся. Але слово — не горобець: вилетіло — на гілку не сяде.

— Доказуйте, Євграфе, доказуйте. Ви зі мною були сьогодні такі відверті і так мало схожі на самого себе! Я вам вдячна за це… А про те, що ви не дамочка, я здогадалася, — ледь помітні лукавинки освітилися в куточках очей Ядвіги Капітульської і заховалися в тіні густо наклеєних імпортних вій.

— Я не дамочка, — красиво зламав брову Сідалковський, — пансіонату для благородних дівиць, як каже мій директор Стратон Стратонович Ковбик, не кінчав. А ще одне моє достоїнство — моя каліграфія. Більше хвалитися нічим…

Сідалковський підвівся, елегантно вклонився:

— Маю честь, панно Ядвіго! Цілую ручку!

Ядвіга, наслідуючи його, зробила ледь помітний кніксен і парирувала:

— Ні, ви таки виховувалися не у Вапнярці, граф! Ваше місце — Версаль! Але до поїздки в Париж я буду щаслива бачити вас хоч раз на тиждень… Ось вам моя візитка, Євграфе, і моя рука!

— Мені так не вистачає ще вашого серця, Ядвіго!

— У навантаження, як кажуть, до руки? Боюсь, що воно не витримає такого тягаря…

Сідалковський спалахнув.

— Ви мене образили, Ядзю, — якимсь домашнім голосом закінчив він, круто повернувся і з гідністю вийшов.

Ядвіга почервоніла, але Сідалковський уже цього не бачив.

Так уже повелося, що у великому світі найбільшу роль несподівано відіграють найменші люди. У «Фіндіпоші» такою маленькою людиною «без перспективи» був Кирило Гаврилович Кнюх. Навіть маленький Мамуня з великим іменем Октавіан важив більше за нього: мав перспективу, молодість і дядька в Києві. У Кнюха не було нікого і нічого.

Коли він прийшов у «Фіндіпош», то ще мав дружину, але вона щезла так само несподівано, як і вийшла за нього заміж.

Обличчя у Кнюха плескате. Якщо на нього доводилося дивитися збоку, то складалося враження, ніби одразу після народження хтось із родичів притис його носом до шибки і звелів:

— Кнюх, пізнавай світ!

І, очевидно, перетримали, знайомлячи з світом, бо він так і залишився плескатим, круглим, як корж. Багатьом думалося, що якби автомобіль промчав повз Кнюхове обличчя, то бортом носа не зачепив би. У нього ніс — як ручка легкового автомобіля: глибоко втоплений у профіль. Щоки, відвислі, але теж плескаті, при найменших рухах хиталися, як драглі. Хоча ніхто з фіндіпошівців удома в Кнюха не бував, — тепер він жив сам, як рак-самітник, — але чомусь усі переконані, що той найбільше полюбляє холодець і кров'янку з гречаною кашею. Коли Кирило Гаврилович підводився з-за столу, чимось незадоволений, його маленькі очі набрякали й викочувалися наперед. Тоді він дуже скидався на морського краба, що виліз з нори і, нап'явши на себе чорний костюм, з інтересом спостерігає навколишній світ. Коли Михайло Танасович Ховрашкевич доводив, ніби Хлівнюк французького походження, на що вказує його довгий ніс, то, маючи на увазі крабоподібну фігуру Кнюха, Стратон Стратонович міркував по-своєму:

— Якщо йти за вашою новою теорією, Ховрашкевич, то можна подумати, буцімто Кирило Гаврилович народився на узбережжі моря-окіяна.

— А то чому?

— Як то чому? А ви погляньте на Кирила Гавриловича — типовий морський краб, тільки дещо збільшений…