Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Вони вийшли на Хрещатик. Падав тихий лапатий сніг. У світі все було просто і банально, на душі тоскно і сумно.

— І все? — тільки й спромігся він.

— І все, Єв-граф! Я ж вам казала, мені подобаються чоловіки розумні й серйозні…

— Мерсі! Я щиро вдячний, що ви за такий короткий час спілкування зі мною зуміли так швидко скласти про мене думку. Хоч я повинен сказати, не зовсім втішну для мене. Але що ж… Пур ле бозье, як кажуть французи на Сені… Я вам пробачаю.

— Оревуар! — мовила в тон йому, подала руку ніби для поцілунку, високо піднявши її, а тоді різко повернулась і пішла.

Сідалковський якусь мить роздумував, що ж робити йому: йти за Тасею-Раєю чи повернути у протилежний бік і податися на Володимирську гірку, помилуватися замерзлим Славутичем? Радість від жаданої і водночас несподіваної пропозиції Веніаміна Олександровича Жереха раптом вивітрилася з душі і ніби серпанково-голубуватим шлейфом потяглась за Тасею-Раєю…

Він щільніше затягнув шарф, ще кілька секунд подумав. Хотів був зателефонувати Айстрі й сказати, що трохи затримається по роботі, але раптом побачив Арія Федоровича Нещадима. Той стояв осторонь людського потоку і не спускав очей з Сідалковського, ніби зважував: «Підійти до свого колишнього підлеглого чи, може, він сам підійде?..» Сідалковський ступив до нього перший.

— А куди це ви прямуєте, дорогенький? — заспівав, аж до землі згинаючись, Арій Федорович. — Дівчаточко вас залишило, чи не так?

— То моя племінниця.

— Я бачу, у вас чималенький рід, Сідалковський!

— А звідкіля ви йдете, Арію Федоровичу? — поцікавився Євграф і, не даючи йому розкрити рота, закінчив за нього: — Як завжди, з Академії наук чи з Ради Міністрів?

— Був там і там!

— Пропонують якусь нову посаду?

— Пропонують, дорогенький, пропонують.

— Не відмовляйтесь, Арію Федоровичу, не відмовляйтесь…. Я вас прошу…

— А чого це ви мене просите? Від імені Ковбика, щоб я його залишив у спокої?..

— Арію Федоровичу, ви мене б'єте у сонячне сплетіння. Ви ж знаєте, я до іншої парафії належу. Я ж не претендент на Ковбикову папаху… Мені б таку роботу, аби не обтяжувала голову думками. Хай краще пухнуть кишені від грошей, ніж голова від думок…

— Таку роботу я вам можу підказати.

— І що ж ви хочете взамін?

— Люблю, дорогенький, здогадливих людей!

— А що ж тут складного: стільки разом висиділи людино-годин…

— А така роботка є. І вакантне містечко, любесенький, є… І установа ж яка! Вам і не снилось!

«Не снилося й тобі», — подумав Сідалковський, трохи зверхньо й зневажливо дивлячись на Нещадима, на того Нещадима, від поглядів якого колись у «Фіндіпоші» в багатьох серце з ритму збивалося.

— Ви мене інтригуєте, Арію Федоровичу, як дамочка своїм розрізом на спідниці… Але я відчуваю, що ви робите це з чистої любові до мене. Так би мовити, любові без взаємності… Чи ви за цю любов вимагаєте якоїсь плати?..

— Тільки з любові, дорогенький, тільки з любові… Від вас вимагається малесенька послуга… Ну, зовсім мацюпусінька… Отакенька, — стулив свої тонесенькі безкровні губки Нещадим. — І, вважайте, посада ваша… Я й протекцію можу скласти… Я уже й замовив словечко… Сказав, що маю таку людинку на приміті…

— Людину, — вніс поправку Сідалковський…

— Так, так, людину… Я не хотів вас образити… То я теж із любові до вас. Роботка легесенька… Треба тільки три пальчики скласти і легесенько, не поспішаючи, водити пером… А ви це робити вмієте… Я ваш почерк знаю… От тільки біда — туди своєчасненько треба на роботку приходити, а ви, як мені пам'ятається, не дуже полюбляли це…

— Ну й пам'ять у вас, Арію Федоровичу, Вашу пам'ять та дати акторам — суфлери, як мамонти, вимерли б…

— Пам'ять і зв'язки, дорогенький… Вашому Ковбику недовго лишилося царювати…

— Може, краще підемо і пропустимо по одній, як кажуть хрещатицькі алкаші? — запропонував Сідалковський.

— Я з підлеглими не п'ю, — закопилив губу Арій Федорович.

— З колишніми, — уточнив Сідалковський.

— Тим більше, дорогенький. А якщо п'ю, то у своєму колі, любесенький!

— І велике у вас коло?

— Чималеньке, дорогенький…

— Головне, аби не дуже роздуте, бо під час шторму воно швидко лопається, Арію Федоровичу. Тоді його й хвилі на поверхні не тримають…

— Я не про рятівне коло, дорогенький!

— А я саме про нього. Бо те і те кола від надмірного роздування розриваються. Оревуар, як сказала щойно моя нова знайома, — Сідалковський підняв руку над головою.

Сніг начебто перестав падати. На Хрещатик опускались біляві сутінки з підковоподібними тінями під електричними ліхтарями. Недалечко від третього телефону-автомата, як здалося Євграфові, стояла Тася. А Нещадим і не думав прощатися, його потягло на похвальбу:

— Тепер ваш Ковбик через Ховрашкевича запрошує мене на роботу!

— То йдіть, ідіть, — порадив Сідалковський. — Чого ж ви так довго роздумуєте?

— Вам легко сказати «йдіть»… Я знаю цю хитресеньку лисичку в шкурі павука… Чого це йому раптом забандюрилося?

— Дисципліна упала, Арію Федоровичу, дисципліна… Порядку у «Фіндіпоші» нема. От і запрошують вас туди… Ідіть. — Сідалковський повернувся й рушив до телефонів-автоматів…

— А як же ваша роботка, дорогенький? Ви навіть не поцікавились, в якій це установі… Вам і не снилось…

— Робота — не вовк… від мене не втече! — Останні слова скоріш адресувалися Тасі, яка, помітивши Сідалковського, поспішила до підземного переходу. — Від мене не втече…

РОЗДІЛ XVIII,

де Стратон Стратонович міркує про інфузорії й господарське мило, прокладки для кранів, авторитет, вічко у дверях, солярій, молодого спеціаліста Мамуню, доктора, який має стати кандидатом, море рожевих снів і помилки молодості

Оптимістично настроєний Стратон Стратонович, мугикаючи «Арію шефа», широко розчинив двері власного кабінету і набагато впевненіше, ніж учора, вмостився у крісло. «Ні, Мамуня таки молодець, — думав Стратон Стратонович про цього маленького, вічно переляканого фіндіпошівця. — Єдине погано, що воно може завтра і тобі до вуха приставить, якщо йому накажуть, «фотогармату». Слизняки! Мокриці! — заводився внутрішньо Стратон Стратонович, як двигун внутрішнього згорання. — Безхребетні! Амеби! Інфузорії…»

Стратон Стратонович підійшов до вікна, гидливо плюнув у відчинену кватирку і звернувся сам до себе:

«Ти мені от що скажи, Стратоне: яка ж мерзота, який же бухгалтер написав на тебе отой пасквіль? Це ж хтось із своїх! Це тільки той, хто тебе як своїх п'ять пальців знає. Навіть про черевики написав! Ух, гидомир! Гнида недоношена! Воша недобита!.. Сідалковський? Це соціально порожній тип. Хлівнюк? У цього світогляд не ширший за власного лоба! Не чола, а саме лоба! Але претензії… Бач, уже й собі папаху натягло… Невже оцей? Понюхно? Скупердяй! Як на шар-мак, то й мило господарське їстиме! За карбованця зайця пережене!.. Грак, цей маленький сімейний диктатор? Після тієї камери йому вже не піднятися. Та й сиділо воно в цей час… Кнюх? Оця напівпостать з напіввідчинених дверей, Кирило-Гаврило? Цей може! В ім'я папахи? Ні, в ім'я власного задоволення! Цьому аби комусь було гірше, ніж тобі! Мурлоїд! «Людина для галочки»! Як його випустили в цей світ? Невже воно написало?..»

Зненацька відчинилися двері, і зайшла Віоріка з припухлими повіками. Ковбик розсердився, що перервали його глибокий аналіз. Невдоволено зиркнув на її негарне обличчя в плямах, потім перевів погляд на живіт, який здавався йому більшим, ніж будь-коли, і безцеремонно запитав:

— Що, і ви вже з ікрою?

Віоріка кліпнула приклеєними віями, ніби намагаючись збагнути зміст цих слів. Коли ж вона нарешті розшифрувала їх, у її організмі несподівано спрацював якийсь механізм, а може, прорвалися в двох місцях прокладки від кранів, бо з її очей водночас бризнуло стільки сліз, що, якби там не було домішок солі, тією водою можна було б поливати усі фіндіпошівські фікуси.

48
{"b":"118641","o":1}