Далі дядя Філя, попльовуючи на пальці, перекидав аркуш за аркушем і сипав цифрами та оцінками так, ніби це були його власні дочки.
— А як щодо адреси?
— За адреси дяді Філі платити треба.
— Скільки?
— Дивлячись чия донечка, — нахилив голову дядя Філя. — Директора парку культури і відпочинку — аванс тридцять карбованців. Начальника комунгоспу — стільки ж. Прокурора — сорок, проректора інституту — тридцять п'ять, голови Товариства книголюбів — десять. Це аванс. Складеться благополучно життя — віддячите разом з молодою подружкою. Але хіба тепер народ вдячний? Дядя Філя стільком приніс щастя! А що вони принесли дяді Філі? Відгуки, та й то через раз. Але відгуками ситий не будеш… Будемо працювати на аванс чи тільки на перегляд?
— Поїхали далі, гофмейстер!
— Ви мене постійно ображаєте, але я тільки заради ваших інтересів усе це терплю. Головного лікаря — тридцять, головного ветеринара — тридцять п'ять, головного ревізора — сорок, директора універсальної бази — сорок п'ять. Завідуючого паливним складом — тридцять, начальника контори «Заготскот» — сто карбованців, старшого бухгалтера райспоживспілки — сорок… Я бачу, ви морщите свого красивого носа. Вам потрібен прем'єр-міністр. Є помічник президента…
— Якого президента? — вихопилося у Сідалковського.
— Дядя Філя повинен вас розчарувати. Не того, що ви подумали. Скажіть чесно, кого ви мали на увазі?
— Президент є президент!
— Є він і в дяді Філі. Президент клубу для тих, кому за тридцять. Адреса всього червонець коштує. Вам підходить? Ще є агент держстраху — стільки ж. Директор м'ясокомбінату — сто, комунальної бані — тридцять…
— Стоп! — зупинив п'ятірнею рух дяді Філі Сідалковський, помітивши під адресою найвищі розцінки. — А ці хто, що по двісті п'ятдесят тугриків за адресу правите? Донечки королів, шейхів?
— Це золотий фонд дяді Філі! Вам, молодий чоловіче, він не по зубах. Звичайно, з вашими фізіологічними даними можна б ризикнути, але з вашими кишенями…
— Дядя Філя, без інтриг! У мене природжений порок серця, мені лікарі забороняють хвилюватись.
— Дядя Філя відкриє секрет, але адреси без наявності купюр не дає.
— Давайте поки що секрет, а гроші будуть.
— Секрет тут дуже простий. Перша донечка — м'ясникова, друга — барменова, третя — начальника бензоколонки. Королеви, шахині, дочки підпільних мільйонерів. У них гроші, як і овочі, консервуються…
Сідалковський поморщився. Дядя Філя вловив його розчарування.
— Молодість — дурість. У дяді Філі є досвід. Шукайте грошей — і будь-яка шахиня ваша. Для чого вам президент…
— А іноземки є? Дружина-іноземка — це тепер модно. Уявляєте, коли захотів, тоді й махнув за кордон. До тещі в гості в Копенгаген. Чи в Брюссель. Дружина-іноземка — це засіб пересування чоловіка за кордон, — розмріявся Сідалковський.
— Понятно, вопросов нєт! Адресов, між іншим, таких тоже нєт, — дядя Філя суворо підібрав губи і хутко, мов ілюзіоніст, сховав альбом.
— Ви мене не так зрозуміли, гофмейстер! Я не збираюсь назавжди за кордон…. А тільки… Ну як вам пояснити… Для шику, престижу… Теща з Ліверпуля! Уявляєте, дядя Філя?! Мені б таку, яка була б і за кордоном, і дома…
— Понятно! Вопросов нєт! Заходьте на тому тижні. Дядя Філя для вас персонально щось підшукає…
Він міцно потис руку Сідалковському, допитливо заглянув йому в очі. Мовляв, бачив на своєму віку різних диваків, але отаких…
РОЗДІЛ VI,
в якому розповідається про різкі переміни в душі Стратона Стратоновича, несподіване запрошення, повістку, двох зайців і одного генерала, нові плани Сідалковського на майбутнє, які він ні перед ким не розкривав, навіть перед самим собою
Крізь напіввідчинені вікна фіндіпошівської курильні Ховрашкевич перший почув постріли вихлопної труби Ковбикової «Волги» і насторожився. Панчішка кінчиками рожевих ніздрів уловив запах перепаленого бензину— і одразу з рожевого став синій, як пізній баклажан.
У «Фіндіпоші» вже знали з уст Антоші про те, що Стратону Стратоновичу «фантомаси» дали по шапці й забрали її. Шофер спочатку загадково, навіть зловтішно посміхався, не приховуючи своєї радості від фіндіпошівців. Очі його світилися вогником, яким він готовий був поділитися з будь-ким, не беручи за це карбованця, як за проїзд у автомашині Стратона Стратоновича. Фіндіпошівці принишкли і, чекаючи грому та блискавок, порозбігалися по своїх кабінетах. У коридорах «Фіндіпошу» повисла така тиша, якої не пам'ятали навіть старожили Карло Іванович Бубон і Ховрашкевич.
Коли «Волга», м'яко погойдуючись з боку на бік, переповзла через бордюри, Ковбик несподівано широко розплющив очі і глянув на рідне, але трохи побіліле від снігу та інею фіндіпошівське гасло: «Дамо кожному громадянинові по шапці!» Він згадав рубрику в газеті «Колос і молоток» («Дали по шапці!») і неприємно поморщився. Очевидячки, все це викликало у нього неприємні асоціації. Стратон Стратонович ще раз поглянув на заклик-запевнення, на кожній літері якого дражливо сиділо по пухнастій сніговій шапці, і побачив за цим усім зовсім інший зміст.
Він вийшов з автомашини, за давньою звичкою тричі крякнув, з хрускотом у плечах випростався, наче після радикуліту чи знятого гіпсу, а тоді, наспівуючи свою улюблену пісеньку без слів, яку фіндіпошівці прозвали «Арією шефа», попрямував у «Фіндіпош» з єдиним наміром: зміцнити дисципліну і змусити всіх взятися за розум. На глибоке переконання Ковбика, фіндіпошівцям не вистачало ні першого, ні другого.
Піднявшись на другий поверх, Ковбик на самому порозі ледь не збив з ніг Мамуню, який кудись дуже поспішав. Той від несподіванки так перелякався, що замість привітання спитав:
— О, ви вже приїхали, Стратоне Стратоновичу? Це ви?
— А ви що, не бачите? Чи так набралися, що у вас почалися галюцинації?
Мамуня став рожевий, як Панчішка після першої чарки «Рожевого міцного».
— Боюсь, закінчите ви спецпрофілакторієм, Октавіане! А тоді вам і дядя не допоможе…
Милий, добрий і довірливий, як кролик до експерименту, Мамуня раптом присів і тихо відповів:
— А я не пив, Стратоне Стратоновичу…
— А куди ж це ви так рано зібралися? — здивувався Ковбик.
Мамуня ще більше розгубився, не знаючи, що відповісти, але тут, на його щастя, в коридорі з'явився Сідалковський, і Ковбик одразу переключився на нього:
— А-а, аристократ із Вапнярки! А зайдіть-но до мене. Сідалковський поцінував очима кожух Стратона Стратоновича, перевів погляд на нову шапку й про себе подумав! «Нове життя нової прагне шапки…» І, галантно пропустивши поперед себе патрона, переступив поріг Ковбикового кабінету.
Там уже був Хлівнюк. Упершись короткозорими очима прямо в екран телевізора, дивився міжнародний хокей. Хлівнюк, як і Ковбик, не любив хокею, але, коли наші грали з чехами чи канадцями, він не пропускав жодного матчу.
— Зірка голубого екрана тут як тут, — замість вітання кинув репліку Стратон Стратонович. — Ви що, в моєму кабінеті в хокейні дні й ночуєте?
— Містифікація, — буркнув Клавдій Миколайович.
— Кація, кація, — повторив закінчення Стратон Стратонович. — Ви б краще не про кацію думали, а про роботу й дисципліну.
Він пройшовся у новій шапці по кабінету, ніби даючи помилуватися нею присутнім, і тільки тоді підійшов до вішалки, що стояла в самому куточку. Клавдій Миколайович насторожився, обмацав очима голову Ковбика, його французький кожух, але нічого не сказав. Стратон Стратонович перехопив його заздрісний, як йому здалося, погляд і, знявши кожушок, якийсь час наче навмисне потримав його в руці, а вже потім повісив на вішалку.
— А ви, Стратоне Стратоновичу, не любите хокею? — поцікавився Хлівнюк, нехотя вимикаючи телевізор.
— Не люблю, — усівшись в крісло, відповів Ковбик. — Не люблю, бо не бачу, за чим вони ото бігають.