— Дозвольте запитати: не можете, Стратоне Стратоновичу?
— До вашої передостанньої фрази, — Ковбик ще раз окинув оком Кнюха, — міг. Тепер не можу. Ви, значить, також?..
— Що означає «також», дозвольте запитати?
— Чи не для цього збираєте оці компрометуючі матеріали? Тут у нас уже один збирав. Так ми його швидко потурили… Був такий Чадюк. Може, чули?
— Дозвольте вас перебити: я збирав дані для того, щоб мене не потурили…
— А якщо я вам оголошу подяку?
— Я не піду!
— Дам ще одну премію?
— Дозвольте відповісти: все одно не піду.
— Чого ж так? Вам що, найбільше підходить здоровий клімат «Фіндіпошу»?
— Найбільше подобається «Фіндіпош»… З усіх установ, де я тільки працював…
— А звісно, де ви ще таку роботу знайдете? Цілісінькими днями нічого не робити — тільки язиками ляпати. По коридору ляпати! По телефонах ляпати! І за оцю ляпанину одержувати аванси й премії… Щиро раджу: залишайте оцей балаган, поки не пізно. Ця установа потрібна, як кобилі другий хвіст… Тікайте, поки не розігнали. Я не тікаю, бо хочу до пенсії дотягти… А що вас тримає, Кнюх?
— Дозвольте признатися: мені обіцяли…
— Що вам обіцяли? — насторожено перепитав Стратон Стратонович.
— Посаду!
— Хто? — уже м'якше запитав Ковбик.
— Нещадим!
— Яку ж посаду, цікаво?
— Заступника директора. Він сказав, що на ваше місце призначають його. Просто чекають, поки ви до пенсії дотягнете… Сказав іще, що працювати заступником — ніякої складності. Там директорові робити нічого, а заступникові…— Кнюх не договорив.
— А-а-а-а! — Ковбик обперся на стіл двома руками. — Ти бач, ще один претендент на папаху знайшовся! Так от звідки у дамочки ноги ростуть… Це ви йому дали ті дані про кожух і шапку?.. Ведмідь іще не вбитий, а вони вже шкуру поділили… Ось вам шкура! Ні шкури, ні шерсті ви не матимете! Як і цієї скрині. Цю скриню ви, Кнюх, украли. Розумієте? Украли! І цей факт у вашій біографії стане першим випадком, коли вам оголосять не подяку, а догану, з тріском виженуть з роботи. І вижену вас я… Це, до речі, і в моїй практиці буде перший випадок…
— Але, Стратоне Стратоновичу, дозвольте… — Кнюх випростався. — Ви… ви щойно мені обіцяли подяку…
— Тепер я вам обіцяю ще й тюрму. Ви знаєте, що оце таке? Оці ваші «досьє» на кожного з наших працівників… Хто вам дав на мене такі дані?..
— А не виженете?
Ковбик опустився на місце. Ковтнув просто з графина води і втупився у Кнюха так, ніби цілився в нього з пістолета.
— За власним бажанням, — через якийсь час погодився. — Пишіть заяву і востаннє продавайте інформацію ще про якогось мого негідника… Бо назадгузь тільки раки лазять. Я свого слова дотримаю. Пробачу вам і вкрадену у «Фіндіпоші» скриню… Точніше — сейф! Ні, це може трапитися тільки в нашій конторі! Серед білого дня винести з установи сейф з державними документами…
При слові «документи» Кнюх аж зірвався з місця:
— Документів не було, дозволь…
— А хто вам тепер повірить? Документи були! І неабиякої державної ваги! Де ті документи?
— Документів не було.
— А я вам кажу, були! Словом, заяву на стіл — і котіться на всі три сторони… На Північ не раджу — вас там дружина не витримає, з Вогненної Землі втече на Нову…
— Дозвольте вас перебити, у мене лишились копії…
— Копії державних документів?
— Копії даних про фіндіпо…
— Візьміть їх і заткніть у каглу. Чули таке слово — «кагла»? Це та дірка в грубці, яку затикають, щоб тепло не виходило. Факти про мене ви дали Нещадиму, перевіряв Благоуханний. Ось копія його відповіді вашому другові — тепер другові по нещастю. Факти не підтвердилися. Наклеп! Бачите, зеленим по білому написано. У них машинка зеленим друкує! А що за наклеп дають?.. Ви, здається, тільки кримінальні кодекси й читаєте… А решта?
— Що решта?
— Про Бубона, Грака, Панчішку, Сідалковського — про кого у вас там ще є? Так от, решта мене не хвилює. То їхня приватна справа! Ви їх залякуйте. Я у «Фіндіпош» фокстер'єром не наймався. Я їм не класний керівник і не всім батько, як дехто тут вважає. Все. Концерт закінчено. Можна розходитись. А ні, то я виношу весь цей бруд із сейфа на збори… Але, Кнюх, запам'ятайте: місця в лікарні я не вибиватиму, коли вам після цього, пардон, повибивають зуби… До кращого хірурга теж не піду. Беріть носовичок і пишіть! Чого ви на мене витріщились, як п'яндига на нову вивіску: замість «Лікеро-горілчаних виробів» почепили «Ноти і музика»?
— Дозвольте уточнити, я не все зрозумів…
— Не все зрозуміли? Я вам поясню. У двох словах… Після зборів вас битимуть, до лікарні повезуть «швидкою допомогою»… До електрички пішки ви не доберетесь…
— Вони не посміють. Це проти закону…
— Ви ж посміли! А це тричі протизаконна дія. Ви, Кнюх, останній мерзотник. Може, після Понюхна, а може, перед ним — над цим мені ще треба подумати. Правильно про вас казав Сідалковський: «А його ж хтось цілує і ревнує, мабуть…»
— Уже не цілує.
— І правильно робить. Заяву сюди, і дякуйте мені, що я вас рятую сьогодні від побоїв. Ваші ж інтимні справи мене не цікавлять…
Кнюх присів, витираючи піт на чолі та пальцях, і, обмотавши носовичком ручку, написав заяву,
— Гаразд, товаришу Кнюх — перший заступник директора «Фіндіпошу», — натякнув Ковбик на обіцянку Нещадима. — Я резолюцію накладаю. До наказу заяву подам негайно. Прізвище того негідника, що сказав про черевики…
Кнюх уже був роззявив рота, але в цей момент у двері кабінету Стратона Стратоновича хтось постукав…
РОЗДІЛ XXIII,
де Сідалковський намагається послухати батьківської поради Ковбика, долаючи при цьому загадковий страх, тінь Айстри, ненависть Карапєт до бульдозера, зайчикову спокусу, пристрасть до фрази, виховання з допомогою «хула-хуп» і осуд курей на сонці
— Сідалковський, — замість вітання поцікавився Ковбик, — вам ще мармизу ніхто не товк?
— Був випадок, але вони забули про таке поняття, як здача.
— Не знаю, чи давали ви здачу, але я вам повинен сказати, що вас товкли мало, коли ваша сучасна пика має ще такий товарний вигляд…
— Ви десь збагатилися на буфетні терміни, Стратоне Стратоновичу. Чи не запозичили досвід у мадам Карапєт?
— Ви вгадали… Чує кішечка, чиє сало їсть. Сідайте, не стовбичте перед очима. Зараз перейдемо з алюру на галоп, — після відвідин військкомату Ковбик часто вживав кавалерійські терміни.
Сідалковський покірно сів, а Ковбик переможно підвівся й зробив кілька витків навколо Сідалковського, з цікавістю розглядаючи його.
— Я вам обіцяв розповісти новину, — нарешті повернувся він до свого крісла. — Але тепер у мене вже не одна, а дві новини, і обидві не дуже радісні, товаришу серцеїд. Приходила, як ви кажете, мадам Карапєт. Збираються разом з доцею подати вас на суд…
— Не збираються, а вже зібралися!
— А ви звідки знаєте?
— З повістки, що вицвітає на моєму столі…
— Хай собі вицвітає. То повістка для ознайомлення із заявою. Так мені сказала ваша майбутня мамаша…
— То не мамаша, а моє двічі прокляте минуле…
— Не знаю, двічі чи не двічі, але може трапитися так, що й тричі… Завтра-післязавтра до мене ще примчить Клавдій Миколайович і скаже: або він, або ви. А може, просто потовче вашу красиву мармизу, зробивши з неї натуральну відбивну, і, треба сказати, правильно зробить. Тепер ви вловлюєте суть?
Сідалковський повів бровою:
— Суть я вловив одразу… От тільки звідкіля у вас така інформація?
— Вам автор інформації потрібен чи суть? Стіни вуха мають, Сідалковський, — відповів фразою Понюхна Стратон Стратонович. — Так що зав'язуйте морські вузли, поки я вас не потурив з «Фіндіпошу» слідом за Кнюхом. Я цього не роблю тільки тому, що й сам отаким джиґуном був у молодості,— збрехав Стратон Стратонович. — І ще тому, що ви не претендуєте, здається, на мою папаху. Чи тут я помиляюся?
