— Що ви, Євграф! — посерйознішала Капітульська. — Мені дуже приємно. У вашій розповіді стільки екзотики…
— Коли мама гнівались, вони ставали ще вродливішою і казали бабці: «Ну що ви таке кажете? Хіба не бачите, що він викапаний батько?» У цьому я пересвідчився тепер, коли побачив фотокартку свого батька в молодості. Ми так схожі один на одного, що нас можна було б віднести до близнюків. Незабаром та… — він хотів сказати «тато», але тут же поправився: — Незабаром батько померли. Їх поїзд переїхав. Я тоді це горе не так гостро сприйняв, як згодом смерть матері… Мама мої померли два роки тому…
Сідалковський, нахилившись, на хвилинку замовк. Чи йому справді було тяжко говорити, чи він просто грав, щоб викликати співчуття у Капітульської,— важко сказати. Ядвіга це зрозуміла як перше і поклала й другу свою руку на його.
— Мама залишились удовою. У селі казали, що їм бути вдовою навіть личить. Бо вони справді були дуже гарні, вродливі. І я мав усі підстави казати в школі, що мої мама — найкращі. Що вони справді були гарною, я дізнався ще й з того, що в містечку, особливо часто у привокзальному буфеті, де дядьки пили пиво з горілкою і закусували вічно пересоленими вапнярськими чебуреками, помітивши на пероні вродливу жінку, неодмінно казали: «Гарна, як наша Мотря». До матері багато хто сватався. Але вони казали, що нікого, окрім батька, не люблять і залишаться вірною батькові до барвінку! Я тоді ще не знав, що означає цей кумедний, як мені здавалось, вислів. Потім я зрозумів, що це до того часу, поки на їх могилці не виросте барвінок. Так воно й трапилося. Мати справді ні за кого не виходили заміж, хоч чоловіки до них ходили, як до церкви. Чому «як до церкви»? Бо гості, коли приходили до мами, щось довго їм бубоніли, а мама їм після цього казали: «Ну, я вас прошу, не ходіть до мене, як до церкви, і не моліться… Заміж я не збираюсь». Тільки одному дядькові в селі вони цього не казали. Але він був одружений, мав жінку і трьох таких шибеників, як я, котрі часто мене перестрівали, коли я повертався зі школи, і випробовували на мені міць своїх портфелів та палітурки книжок. Я довго не міг зрозуміти, звідки у них така ненависть до мене, а коли став дорослішим, то зрозумів: від любові їхнього батька до моєї матері. Згодом до нас почала приходити й мати тих шибеників з п'ятого «б» (мама мої на них казали «урвителі») і щоразу просила: «Мотре, я знаю, що ти найчесніша жінка у нашому селі. Я знаю, ти не винна, що мій Дмитро ходить до тебе. Але я тебе прошу: залиш його або село залиш!» Пам'ятаю, мама плакали, казали, що вони чисті перед тіткою Оляною, але куди вони можуть поїхати з малою дитиною… «В Одесу, мамо, — зрадів я. — Поїхали, мамо, в Одесу! Там море! Я колись виросту, поступлю в моряки, стану капітаном, і ми добре житимемо… Може, я навіть буду п'ятнадцятирічним капітаном!» — додав я, згадавши книжку, яку мені показувала Джегужевська. Одного разу під час канікул мама й справді взяли мене в Одесу. Ми їздили на знаменитий одеський товчок. Я там, пригадую, їв пончики і довго не витирав з губ повидла. Мама казали: «Витри, бо так негарно, за тобою вже ондечки оси літають». А мені було приємно, бо так я довше зберігав солодощі на своїх губах і поступово злизував їх. Мені тоді страшенно сподобалася Одеса, я навіть спати не міг спокійно: бачив синє море, білі пароплави на рейді… Я на все життя запам'ятав їхні прощальні гудки, особливо тоді, коли вони виходили з гавані і так тривожно прощалися!..
Раптом Сідалковський замовк. Ядвіга, про яку він, здавалося, зовсім забув, плакала, по її напудрених щоках текли сльози, залишаючи неглибокі, рівні борозенки.
— Що з вами, Ядвіго?! Ви плачете?
— Нічого, Євграфе… Нічого, розповідайте… Прошу вас…
Сідалковський відчув у собі раптову втому і наплив і незрозумілого смутку. Згадалися мати, рідна Вапнярка, перон і гудки паровозів, що маневрували в депо. На серці стало тоскно-тоскно… «Фраєр, — раптом сказав він сам собі.— Паршивий фраєр! Звідки це в тебе, коли ти встиг зіпсуватися і хто тебе зіпсував? Ти ж не жив у розкошах… Батьки ж твої були добрі й чесні люди… Звідки ж ти, Сідалковський?! Звідки такі, як ти, беруться? Хто, який загадковий світ вас породжує?..»
— Продовжуйте, Сідалковський! Чого ж ви замовкли? Мені з вами так цікаво.
— А може, поговоримо про Канни? — запитав, підводячись, Сідалковський.
— Не треба про Канни. І про Ніццу не треба, Євграфе… Розкажіть про Вапнярку! Що було з вами далі?..
— Того літа ми виїхали до Одеси. Життя мамине стало нестерпним. Вони вже хотіли, здається, за когось вийти заміж, аби тільки дядько Дмитро до них не чіплявся. «Не приходьте до мене, я вас дуже прошу! Ви ж знаєте, я жінка, слабка жінка. Можу не витримати ваших залицянь і вийду за вас заміж, Дмитре. Але у вас же троє дітей! Ви про них подумали?» Оте «троє дітей» остаточно доконало мене. «Тільки через мій труп! — заявив я, мацаючи синці, залишені мені на згадку синами дядька Дмитра і тітки Оляни. — Мама ніколи не вийдуть за вас заміж! Так і знайте!» — крикнув я і почав випихати дядька Дмитра з хати. Він не пручався. Мовчки м'яв шапку в руках, розгублено бубонів: «Ну, синок! Ну почекай! Не виштовхуй мене!» А сам задки переступав пороги — спочатку хати, потім сіней. Я не знаю, правильно я тоді вчинив чи ні. Але тієї ночі мама мені сказали: «Добре, синку! Поїдемо в Одесу, якщо ти так хочеш. От тільки де грошей позичити на дорогу? Світ же неблизький. Та й хто у Вапнярці вдові позичить?»— «Бабця Джегужевська, — запалився я. — Вона позичить». — «І вона не позичить», — мовила мама. «Мені позичить. Ти ж знаєш, як вона мене любить». Другого дня я пішов до бабці і про все розповів. Вона довго пудрила носа пудрою, яка мені теж здавалася здобною, як борошно на її солодких булочках і тістечках. Потім мовчки підійшла до старовинного, в якійсь покрученій рамі, дзеркала, якийсь час дивилась на свій ніс, розтягувала для чогось мішки під очима, а тоді, різко повернувшись до мене, обняла, пахнучи парфумами і кондитерською фабрикою. «Не треба вам їхати до Одеси! Для чого вона вам? Пропадете ви там, дітки…» — сказала. «Ну що ви, бабцю! Чого ж ми пропадем? Мама там працюватиме, я вчитимусь. А потім, коли я вивчусь на капітана або, ще краще, на штурмана далекого плавання, я приїду до вас і заберу з собою, покажу свій корабель. Запрошу вас на капітанський місток. І обов'язково привезу вам, бабцю, такий закордонний подарунок, якого ви ще не бачили. А ще привезу вам солодкого борошна для тістечок». Пам'ятаю, бабця тоді теж плакала і сказала: «Ну, добре! Скажи, хай мати прийде…» Не знаю, що бабця казала мамі…
Раптом Євграф відчув, що з нього ніби спала якась маска і він став, як у дитинстві, самим собою, кудись щез Сідалковський «номер два».
— Вам, мабуть, сумно зі мною, Ядвіго? — якось по-особливому вимовив він її ім'я, яке йому чомусь не дуже подобалося.
— Що ви, Сідалковський! Мені дуже цікаво! Мені все цікаво, про що б ви не розповідали!
— Навіть про Канни? — несподівано повернувся до нього Сідалковський-другий.
— Навіть про Канни, — у тон йому повторила Ядвіга.
— Не знаю, що тоді бабця казала матері, які саме позичила гроші. Знаю тільки, що нібито дві золоті монети, бо мама боялися, як би їх краще в Одесі збути, щоб одесити не надурили, бо ті такі, що можуть. І ще мама принесли мені костюмчик, пошитий з якоїсь товстої матерії в кліточку. Я його тоді відмовився одягти. «Це тобі подарунок від бабці Джегужевської,— сказала мама. — Зараз не треба його одягати. Одягнеш тоді, коли йтимеш на станцію. Так бабця просила. Вона тебе дуже любить і хоче, щоб ти був одягнений саме так». — «Мамо, — сказав я серйозно. — Але ж так тільки паничі та буржуї ходять! Я в книжках бачив. Мене ж уся Вапнярка засміє! Мама сказали, що ми їхатимемо поїздом дуже рано і ніхто мого костюма, окрім Джегужевської, не побачить. До костюма бабця додала ще маленькі, якраз на мене, як казали мама, літні сандалії з защіпками, котрі мені здалися дівчачими, і я сказав, що краще поїду босий. А також берет з білою хризантемою на вершечку. «І все оце мені одягти?!» — перепитав я. «Але тепер ми ж житимемо в Одесі! Ти ж бачив, в Одесі усі так ходять». — «І що, я носитиму оцей симпопоньчик?» — поцікавився я, хоч тоді ще не знав, що саме так його називають в омріяній мною Одесі. «Носитимеш!» — наполягли мама. — Сідалковський замовк і важко зітхнув: — Завдали ж ви мені мороки, Ядвіго!.. Мабуть, досить спогадів. Я не футболіст, не король голубого екрана, як каже Стратон Стратонович, і вам моя біографія ні до чого…
