— Хіба тобі нічого не казали?
— Не казали, а що, о?
— Твоя ж премія пішла на бенкет. На ревізора. Благоуханного. Там тобі, здається, залишилася тільки п'ятірка. Візьми на кіно. Знадобиться… А ось тут розпишись — за всю суму…
— Не на кіно, о, а на фотопапір, о, — поправив Кухлика Мамуня, згадавши слова Стратона Стратоновича. — А цікаво, о, хто ще отримав премію, о? Ти можеш сказати, о?
— Тобі можу. Але якщо мене хтось видасть, то я знатиму, що це зробив тільки ти! Бо нікому іншому я про це не казав, — попередив Адам і тихо прошепотів: — Кнюх!
Октавіан вийшов з бухгалтерії і задумався: «Моя пішла на бенкет, хоч мені її дали за гасло. А за що дали Кнюхові? Дали і звільнили, о!» Мамуня відчув, що у нього від думання починає боліти голова. «Мабуть, багато думати, о, шкідливо», — сказав він сам собі й задумався ще більше.
Поки Мамуня йде фіндіпошівським коридором і думає, ми тим часом завітаємо до Стратона Стратоновича.
Сьогодні він оголосив день відчиненого кабінету і викликав туди майже всіх, але по одному. Власне, Понюхна ніхто й не кликав, він сам попросився на прийом і тепер, сидячи навпроти Стратона Стратоновича, щиро шкодував про це. Ковбик говорив з ним коротко, як на селекторній перекличці під час передплатної кампанії…
— Так ви мені все ж скажіть, за що вас прозвали Пієм XV?
— Та… через мою безглузду пристрасть…
— І що ж у вас за безглузда пристрасть?
— Та пиво люблю, Стратоне Стратоновичу.
— Гм, а хто ж його не любить? Але я чув, ви не тільки пиво любите, а й горілочку та шампіньйозу!
— Та шампанське я п'ю тільки наступного дня. Відрижка мені від нього подобається. Особливо коли в ніс б'є,— признався Понюхно, аби завоювати прихильність Стратона Стратоновича.
— Відрижка, кажете?! — Ковбик підійшов до вікна. — А від пива у вас відрижка не буває?
— Та не буває!
— А що ще ви любите?
Понюхно насторожився. Почав перебирати в пам'яті різні життєві випадки. Згадав той день, коли заклався із Сідалковський на 15 кухлів пива. «Та вип'ю запросто». — «Не відходячи від прилавка?» — «Та не відходячи…»
Фіндіпошівці всім колективом вийшли до знаменитої кобилятинської бочки «Безрозмірне дно», до якої, як запевняли кобилятинці, було підключено два шланги: один для миття кухлів, а другий буцімто для того, щоби бочка в спеку не розсихалась, бо вона, як і кишеня продавця, не любила порожнечі. Понюхно почав пити. Легко спорожнив десять кухлів. Взяв одинадцятий, дванадцятий. Уже й кобилятинці почали аплодувати. Та на п'ятнадцятому пішла, як він казав, відрижка. Понюхно вливав пиво в горлянку, а воно назад. Фіндіпошівці й кобилятинці дружно почали скандувати: «Пий п'ятнадцятий! Пий п'ятнадцятий!» Саме тоді й народилося прізвисько «Пій XV».
«Невже оте хлоп'яцтво через рік згадав, що цікавиться пивом?» Понюхно допитливо глянув на Стратона Стратоновича.
— Так що ще ви любите, окрім пива й тарані? — Ковбик узяв такий тон, що Понюхно відчував: спина у нього холоне, а поверх одягу проступає сива паморозь.
— Є життя, — неквапно продовжував Стратон Стратонович, — яке скидається на веселу карусель. От як у Сідалковського. А є життя — як повзання по вертикальній скелі. На гору вилізти бажання велике, а даних для цього ні розумових, ні допоміжних нема. Так і у вас, Іраклію Йосиповичу. Ви вже дійшли до того, що навіть не приховуєте своїх намірів. Моє крісло сниться вам і вдень, і вночі. А даних у вас як у керівника — кіт наплакав. Єдине, може, фігура. Але навіть з такими фігурами не завжди до президії запрошують…
— Та я повинен вам заявити…
— Ви заявите опісля, а поки що вам раджу: якщо можете, то краще не пишіть… Ніде й нікому. Це у ваших інтересах… Щоб нам довго не розводити кисіль на прісній воді, скажу так: жар загрібати чужими руками можна, але не завжди вдається. Фокус «Нещадим — Чадюк», як ви знаєте, не пройшов. А оці коридорні розмови: «А воно ж усе правда, Ковбик обдурив Благоуханного…»
— Та це не тільки я один кажу…
— Не тільки ви… Так от, раджу вам першому замовкнути. У стінах «Фіндіпошу» й поза стінами.
— Та мені…
— Одну хвилинку, або, як німці кажуть, айн момент! Я ще не скінчив. Ви ще встигнете висловитись. Не тільки висловитись, а й дещо прокоментувати. Скажімо, ось цю писулу-цидулу… Може, вам захочеться її раптом розірвати? Ми ж і в п'ятдесят років буваємо дітьми. То хочу вас повідомити: оригінал, написаний вашою руцею, в сейфі… А ключ від сейфа у мене вдома. У спальні. Під матрацом. На ланцюжку…
При першому ж погляді на записку серце у Понюхна стислося у дитячий кулачок і кудись провалилося.
— Учений секретар «Фіндіпошу», — все далі і далі снував павутину Стратон Стратонович, — батько кількох офіційних дітей! І оце написати таке дитині?! Я вже мовчу про чоловічу гідність. Судячи з цієї записки, вона у вас або вивітрилась, як фіндіпошівський спирт з балії, або ви взагалі не знаєте, що це таке. Ви теж претендуєте на папаху? Ви, Понюхно, хочете поховати людину, яка ще дихає й мислить. А мислить — отже, живе. І, завважте, тверезо та ясно мислить. Чого не можна сказати про вас. А втім, помиляюсь. Коли ви на шар-мак вип'єте одну-дві склянки «Пшеничної», думаєте тверезо. Тільки тоді ви дивитесь на світ очима чистими й прозорими. І всіх підряд закликаєте, як адвентист сьомого дня, бути одне одному братом і сестрою. Не підкладати один одному свині…
Понюхно підвівся. Він уже, здається, не звертав уваги на жодне Ковбикове слово. Його мозок працював зовсім в іншому напрямку: «Звідки у Стратоновича записка? Невже передала сама Віоріка?»
Він пригадав, як запросив Віоріку до ресторану. Згадав ту безглузду формулу, яку вклав йому в мозок Ховрашкевич: «То я тобі, Іраклію, так скажу. Якщо вона піде з тобою в ресторан, то так само і в ліжко піде. То існує такий неписаний закон. Така нібито мода…»
Віоріка у ресторан пішла. А ось щодо ліжка, то тільки помахала на пероні ручкою й якось двозначно сказала Понюхну: «Па-па!» Це розлютило Іраклія Йосиповича. Він цілу ніч не спав від образи. Гроші, витрачені на Віоріку, не давали йому спокою, образа засліпила розум ученого секретаря, і наступного дня він і написав оту записку: «Віоріко! Я вчора витратив у ресторані ЗО (тридцять) карбованців. Прошу повернути половину». І ще й розписався, дурень старий…
Понюхно почав жадібно гризти нігті. А тим часом до його слуху, ніби крізь прочинене вікно, долітало:
— Для чого я вам показав цю цидулу-писулу? На той випадок, якщо вам закортить ще щось про мене патякнути язиком… Самі ж казали: «Стіни вуха мають». Або захочете порадитися з Нещадимом — Чадюком, тоді одну копію цієї записочки я передам вашій дружині… Сподіваюсь, вона без графолога впізнає ваш почерк…
А другу — голові місцевкому… А ось і він, — побачив на порозі Сідалковського. — Ви, Понюхно, можете йти… Аудієнція, як сказав би Хлівнюк, закінчилася… Сідайте, Сідалковський, хоч тут. Бо там вас навряд посадять за таке приємне діло…
Сідалковський, позіхнувши, сів.
— А що ви вночі робите, Євграфе? — незвично звернувся до нього Ковбик.
— Сплю.
— А я думав, мишей ловите. Замість кота.
— Сплю, — повторив Сідалковський, — але крізь сон про роботу думаю.
— Про яку: першу чи другу? У вас, якщо не помиляюсь, завжди дві роботи. Після першої вам друга робота, здається, тільки сниться. Краще зробіть навпаки.
— Тобто? — підняв брови Сідалковський. — Спати вдома і бачити крізь сон роботу у «Фіндіпоші»?
— Ви її й так бачите крізь сон. Краще б помовчало, коли ото старші говорять… Між іншим, за віком і посадою.
— Я й так останнім часом, як електродинамік без електроструму…
— Цього струму у вас на кількох вистачить… Як у вас справи?
Сідалковський відчув у голосі Стратона Стратоновича батьківські нотки і одразу насторожився: «М'яко стелить, але на оголених пружинах».
— То як у вас справи, питаю?
— Спочатку справи, а потім задоволення…
— Аби ж то так! У вас же навпаки: спочатку задоволення, а тепер справа… Між іншим, у народному суді… Ви хоч були у мадам Карапєт?
