…Через мiсяць хлопцi знову побували на базi й розповiли менi згодом, що вовкiв там уже немає. Вони пiшли зимувати на iншу територiю. Або уникали зустрiчi з людьми, вiдмовившись вiд пiдгодовування з бази. «Скiльки вовка не годуй…» – нагадали менi Романишин з Куликом. З цим усе було ясно. Дорослi вовки робили те, що вважали за потрiбне.

Одне питання залишалося без вiдповiдi. Ватажок майбутньої зграї Кум i найслабший з братiв Гай були зi мною до останнього. Кум навiть не побоявся вийти до людей, кликав за собою, шукаючи допомоги. А середняк Дункан – не перший i не останнiй у зграї – увесь час вiдсиджувався на вiдстанi. Чи у нього теж щось трапилося i його нещастя збiглося з тим, у яке вiн загнав мене?

Що бiльше я над цим розмірковував, то частiше зупинявся на версiї, що саме Дункан мiг виявитися найрозумнiшим стратегом i найточнiшим тактиком у моїй трiйцi. Якої небезпеки вiн боявся? Приревнував до самки? Чи вiдчував наближення моменту, коли мiж мною та Кумом виникне з’ясування стосунків, i не допустив братоприниження? Нехай i таким радикальним способом. А може, вiн прочитав мою думку, коли тiєї ночi я розкрив про всяк випадок мисливський нiж, залишивши його на вiдстанi руки?… Вiн, зрештою, мiг уже знати i про вовчицю, а я ще залишався в невiданнi. Поява ж Анни могла лише пiдштовхнути його…

Менi спадало на думку i те, що не Кум, а саме Дункан одного дня мiг несподiвано зажадати зi мною бiйки за лiдерство, Дункан, якого я звик вважати другим у зграї, хоча iнодi не годен був витримати його погляду. Я мiг помилятися, не побачивши в ньому прихованих можливостей.

Не знаю i тепер уже й не дiзнаюся – найблагороднiшим чи найпiдступнiшим виявився мiй середнiй брат.

А може, вiн не потребував першостi, будь-якої звичної iєрархiї, може, вiн зник тому, що обрав шлях вовка-одинака, без зграї, без сiм’ї, якому нiхто не вказуватиме i який нiкому не пiдкорятиметься. Можливо, вiн вирiшив не дiлити нi з ким анi територiї, нi здобичi, нi життя. Можливо, те, що спiльне, йому виявилося непотрiбним.

I найперше – я, якого довелося б дiлити не лише з братами, а й з чужинкою. Так чи так, саме з ним ми помiнялися ролями – з власного рiшення пройшовши шлях самiтника, я повернувся до своїх, а вiн пiшов вiд своїх, обравши шлях вигнанця-одинака.

Вовки як люди. Жодна схема щодо них не працює, усi узагальнення хибнi. Кожен з них – особистiсть, що не пiдлягає унiфiкацiї та спрощеним оцiнкам.

…Менi снилися три вовчi постатi на тлi нiчних мурiв замку. В отворах та щiлинах гуло, пiсня вiтру нагадувала вовче виття. Я прокидався – i цей звук ще стояв у вухах. Його вiдгомiн танув уже наяву, а може, це гудiв вiтер у шибах старої лiкарнi. Я не мiг сказати напевне.

Дописуючи кандидатську дисертацiю на лiкарняному лiжку, я весь час робив одну автоматичну помилку. Пальцi вперто набирали на клавiатурi замiсть «вовки» слово «вовiк». Санiтарка Ганя принесла менi Бiблiю. Погортав i знайшов в Екклезiаста фразу: «…І нема над твариною вищостi людям».

Я писав про вовкiв, не знаючи вiдповiдi на найважливiше запитання. Чому Дункан так впевнено повiв мене в пастку i чому пiсля цього я бiльше його не бачив?…

Липень 2008 – сiчень 2009

Минуло трохи бiльше трьох мiсяцiв пiсля завершення книги про вовкiв. Я ще час вiд часу заглядала в текст, вносила деякi правки, але вже почала писати новий роман i перебувала на iншiй хвилi. Однак приїхала дев’ятого травня до села за Добромилем – i вигадана iсторiя стала перед очима. Ось тут, пiд цим деревом, Анна побачила тiєї ночi чоловiчу постать… Джерельце на подвiр’ї, яке показувала подрузi Марiя… Одна хатина на узвишшi, самотня й напiвзруйнована; друга – та, яку обминають люди, – обидвi з уявних перетворились у романi на дiйснi, стали базою дослiдника вовкiв у лiсi.

А там, за горою, замок Гербуртiв…

Пiвтора року тому, пiзньої осенi, я побачила тут вовка. Вiн перебiгав биту дорогу в закинутiй частинi гiрського села, де хати давно забули про своє призначення – давати людям тепло й прихисток, палахкотiти ввечерi світлом вiкон. Сiроманця не злякали вогнi автомобiльних фар, вiн навiть оком не повiв у бiк чужинцiв, не дозволив собi метушливого поспiху. У вільному гiдному польотi гайнув схилом угору потужними стрибками.

Розповiдь про цю зустрiч не здивувала мiсцевих людей. Вовки не раз тiєї осенi дві тисячі сьомого року нагадували людям про свою присутнiсть, прийшовши з глибин заповiдного урочища на кордонi з Польщею.

Той красень вовк, що бiжить не ховаючись, довго стояв перед очима.

З несподiваної зустрiчi, як iз зернятка, що впало в теплий ґрунт, почав складатися роман про вовкiв i про людей, про вовчi закони, якi ми переважно розумiємо зовсiм по-iншому…

Вигадана iсторiя роману вiдбулася саме в цьому мiсцi, рiвно через рiк пiсля пам’ятної зустрiчi. Нагадувала про себе прототипами на кожному кроцi. Улоговини, джерельця, пагорби, лiсовi хащi, замковi мури, старi хати поєднувались в уявi, перетворювались на iншi, робилися такими, якими вони згодом постали в романi. Я б нiколи його не написала, якби одного разу, випадково, не купила стару хату в цiй мiсцинi. Тут природа нашiптувала свої оповiдки, починала розповiдати безлiч iсторiй. Передчуття однiєї з них мiцно зачепило мене, переплавилося через кiлька мiсяцiв у книжку.

…На початку травня я натхненно взялася облаштовувати хату, уявляючи, як тут незабаром вiдпочиватиме моя численна рiдня, мої давнi друзi та друзi-письменники, якi надихатимуться тишею, красою й мiстикою тутешнiх мiсць.

Нiч перед тим була свiтлою – усе довкола як на долонi у свiтлi круглого небесного лiхтаря. Наступного ранку в розчахнутi вiкна летiв знадвору, вкривав пiдлогу вишневий цвiт. Мене пiдганяло до роботи бажання вiдреставрувати стару шафу, знайдену у дровiтнi, але довелося час вiд часу вiдволiкатись – палити старi речi зi стайнi. У вогнище, розкладене на подвiр’ї, ми пiдкидали подертi матраци, злежалi пальто та куртки, зiжмаканi шкiльнi портфелi… Я витягла з купи смiття, вiдклала вбiк кiлька давнiх вишивок – вони житимуть у цiй хатi в оновленому виглядi, у рамках, пiд склом. Серед лахмiття виявилася безформна плямиста шкура, без шиї та кiнцiвок. Поки тягнула її до вогню, вона сипалася в руках – губила клоччя шерстi у траву. Не кабан, не вiвця, не баран, не лисиця…

Полум’я радо зустрiло висохлу скоцюрблену здобич – спалахнуло, кинулося вгору. Довелося вiдступити вiд жару.

Винесла на весняне сонце другу шкуру. Вона збереглася набагато краще: потужна шия i широкий лоб, вуха розмiром зi сiрниковий коробок – мiцнi й акуратнi, як на картинках у довiдниках. Це був вовк. Сiра спина на боках ставала свiтлiшою й переходила у майже бiлу пiдчеревину. Вiд грубого хвоста залишилась лише верхня частина. У вiчi впадала одна особливiсть – поєднання довгої й грубої верхньої шерстi з густим штивним, як схiдний килим, пiдшерстком. Що з нею робити?… Думка не встигла випередити порух руки – шкура немов сама собою з полегшенням лягла в полум’я. Воно принишкло пiд нею на кiлька секунд, проте, отямившись, заковтнуло поживу цiлком, вистрiлило в небо стовпом диму та сотнями мерехтливих iскорок.

На самому сподi лахiв виявила ще одну шкуру. Така сама шерсть, як у попередниць, мала натомiсть iнший, iржавий вiдтiнок. Я вiдправила її в багаття, спостерiгаючи те, як швидко тане вона в гарячих обiймах вогню. Позбирала зi стежки загубленi клаптi шерстi. Та й зупинилася. Три шкури. Не двi, не чотири. I забарвлення рiзне…

Почекайте, сказала комусь, заскочена несподiваною думкою, почекайте. Кум, старший вовк, мав плямисту шкуру, я уявляла собi його немов у камуфляжi, попередньо перевiривши в довiдниках, що окрас вовкiв справдi буває досить рiзний, навiть у братiв. Другий, Дункан, який наприкiнцi роману зникає в невiдомому напрямку, типовий сiрий вовк. А третiй, найслабший, Гай мав навiть спочатку називатися Рудим, але смiшно позiхав iз прокволистим «га-ай», тому сам собi обрав iм’я. I саме в такому порядку опинились у моїх руках три вовчi шкури в хатi за Добромилем. Як таке може бути?