Кожен із нас – подорожнiй, у кожного – свiй шлях до себе. Чим довше я жив у лiсi, тим бiльше пересвiдчувався: природа має душу, вона живе за законами живої iстоти. Може тебе пiдтримати й допомогти, а може покарати. Вчився прислухатися до її пiдказок, розумiти її попередження, лiкуватися її дарами… Вiдчував себе її частинкою. Природа була на моєму боцi – вiдчував це i дякував за кожен день, за все, що в ньому було, промовляючи подумки: «Позволь, Господи…» Просив дозволу завершити цю роботу i знав: до її закiнчення зi мною нiчого не станеться. Так буває, коли ти впевнений у тому, що робиш. Треба лише вiдчувати, чи твої кроки гiднi пiдтримки.

…Це сталося наприкiнцi мого перебування в херсонських степах. Кiногрупа, куди я потрапив консультантом, закiнчувала зйомки документального фiльму про тваринний свiт степiв. Залишалося зняти кадр, у якому, вiдповiдно до сценарiю, мав вибухнути автомобiль. Степ, суха трава, вiтер. Жодних змiн у погодi – i лиш один незнятий кадр. Чого зволiкаємо, зрозумiло кожному. Вогонь мiг наробити великої бiди, за кiлька секунд рознiс би полум’я на сотнi метрiв. Знiмати не можна. Чекаємо кілька годин. Дозволу на зйомки немає. Нарештi сторона, що приймала: «А, хай йому грець! Знiмайте! Може, обiйдеться». Усi – до режиссера. Той сидить i мовчить. «Знiмаємо?» Нi пари з вуст. «Знiмаємо?» – «Нi».

Пам’ятаю, я тодi з повагою подивився на режисера. Нiби вперше побачив. Дехто з його знiмальної групи не змiг приховати роздратування. На обличчях було написано: «Скiльки можна чекати?!»

Але вiн сказав «нi».

I тут вiтер вщух, усе завмерло, вибiлена сонцем трава стала нерухомо.

«Давай!» – гукнув режисер.

Пiдпалили автомобiль, зробили два дублi, закiнчили зйомку.

А тодi здiйнявся не просто вiтер – буря. Я був упевнений: якби тодi режисер легковажно вiддав наказ: знiмаємо! – буря розпочалася б тієї ж миті, без зволiкань.

Додому їхали всi в одному автобусi, бiля режисера було вiльно. «Дозволите?» – запитав я. Дорогою в готель вiн сказав менi приблизно таке. Твоє призначення, твiй талант, твоя сила належать не тобi, ти – провiдник мiж Господом i тим, що повинен зробити. Якщо порушуватимеш певнi правила, переходитимеш межi (якi саме – вiдчуватимеш сам), то одного разу можеш прокинутися безсилим і безталанним, i вже нiчого не зумiєш. Тому роби своє, але не будь-якою цiною. I матимеш пiдтримку…

Мiсяць наливався.

Хтось нiби спостерiгав за мною, вiв свої записи: що роблю, про що думаю. А я дивився у високе небо, дивуючись із приземленої думки: закiнчу те, за що узявся, i перше, що зроблю, пiду в сауну. Проста нагорода за добре виконану роботу…

Бiле яблуко повного мiсяця зазирало у вiкно, бентежило душу. Як було спати такої ночі? Анна пiдвелася з лiжка, тихо прочинила вiкно – шибки трималися на металевих шпiнгалетах – впустила в кiмнату нiчну прохолоду.

Перед вiкном – крутий схил. На його краю нависала темною хмарою розлога яблуня. За нею, через невелике, майже рiвне поле – новий пiдйом. Вiд вузлуватого стовбура в мiсячному свiтлi вiддiлилася темна постать.

Серце опинилося в горлi, забилося сполоханою пташкою. Це був той самий бородань з лiсу. Анна не бачила його обличчя, але знала: це він вийшов із тiнi дерева.

Ось що не давало їй спокою та сну – мiсяць та чоловiчий погляд. Мало не сховалася за фiранку. Проте стрималась.

Вiн пiдніс руку, зробив повiльний жест – йди сюди. Не була певна, чи правильно його зрозумiла. Вiн повторив.

Анна бачила цю картину вдень – дерево i чоловiчу постать. Малюнок утворили бiлi хмари в синьому небi. Ще подумала: немов чоловiк пiд деревом. Зараз перед очима було те саме, лише як фотонегатив: темне дерево, темна фiгура на тлi повного мiсяця.

Нiч спостерiгала за обома, майже не дихаючи, – завмерла, стихла, скрутила на нуль усi звуки, приспала людей. Анна кинулася до джинсiв, натягла светр, взула кросiвки i, пiдхопивши куртку з крiсла, вилiзла у вiкно, намагаючись не шумiти. Несподiвана блискавична реакцiя.

Чому ж несподiвана?… Хотiла ж побачити його знову. Хоча б раз. Можливо, навiть посилала йому цю думку. I ось вiн прикликав її до вiкна своїм поглядом. Знала тепер, що хотiла цього. I тому причинила за собою вiкно, пiшла до нього, знаючи наперед, що нi за чим не пошкодує. Її шлях зараз звузився до стежки вгору, вздовж струмочка з водою, попри джерельце, якому цiни немає.

«Ти дикунка, Анно, цiлковита дикунка», – нагадав голос бабцi, тої, що залишилась в особняку Willa Anna.

Усмiхнулась.

«Коли прапор в’ється – про голову не йдеться», – прошурхотів той самий голос.

Глянула вгору – чоловiча постать зникла. Над високим небокраєм височiли лиш стара яблуня i повний мiсяць. Щойно зупинилася, аж чоловiча фiгура з’явилася i знову розтанула в тiнi дерева. Намагаючись не впасти на крутому схилi, Анна вибралася нагору. Бородань вхопив її за руку й втягнув пiд дерево. Разом із доторком вiдчула запах, який запам’ятала з першої зустрiчi, заворожуючий та вiдштовхуючий водночас, запах звiра, полину i ще чогось їй невiдомого. Мiсяць свiтив йому в спину, окреслював сяйвом голову та плечi. У повнiй тишi, з вiдчуттям нереальностi («Невже я це зробила?») Анна перевела дух.

Чоловiк мовчки наблизив руку до її обличчя, пройшовся пальцями на вiдстанi кiлькох мiлiметрiв вiд скронi до пiдборiддя, вздовж шиї та над плечем, майже нiде не торкнувшись. Шкiра за його долонею їжачилася мурашками, волосся ставало дибки.

Вона була у його волi. Але водночас це була i її воля, її вибiр i бажання. I саме власнiй волi вона готова була пiдкоритись. Глибинне «я» розпрямлялося зараз бiля незнайомого чоловiка. Внутрiшня пружина пiсля тривалого стиснення пiшла у зворотному напрямку, змiтаючи все на своєму шляху. Пiднесення й жах злилися в незнаній радостi, заповнюючи душу вiдчуттям свободи. Немов вiдстебнула ошийник, вiдкинула геть і почала, ледве стримуючись, магiчний дикий танець, який ось-ось зiрветься на шаленство, а вона й не зупиниться, поки не впаде знеможена.

Не вiн її покликав за собою – вона викликала його з лiсу своїми думками. Хто перший ступив кому назустрiч: вiн чи вона, не мало значення. Вiн став на шляху – i вся її жiноча сутнiсть, пiдтримана покликом кровi, прокинулась та розлилася тiлом гарячою хвилею: це вiн. Хто б вiн не був, що б не чекало на них – одна нiч чи все життя – вона сказала долi ТАК.

Пiшли полем, узявшись за руки, – i тиха нiч з полегшенням зітхнула. Здiйнявся легкий вiтерець, сипонув їм навздогiн зiрване з гілок листя. Прискорили крок, одночасно перейшли на бiг. Перший острiвець молодих дерев зiмкнувся за їхнiми спинами, коли вони взяли лiвiше, де пiдйом був не надто крутий, та вибрались на узвишшя. Розсмiялись, як дiти, що втекли вiд суворої виховательки. Тепер його обличчя було добре видно. Вiн наблизився до неї – її очi заплющилися… Втягнув носом повiтря бiля її обличчя, шиї та волосся, вiдсторонився – й повів угору, тримаючи за руку.

Другий пiдйом вивiв на поле, на невеличкий клаптик свiжозораної землi. Вiтер бавився кущем глоду, ворушив гiлки з червоними, тепер здавалося – чорними ягодами. Анна зупинилася на межi поля, аби перевести дух. Вiн дихав рiвно, нiби не бiг щойно разом iз нею. Випустив її долоню, ковзнув рукою догори, вище лiктя. Обiйшов, зупинившись за спиною Анни, – вона вiдчувала його подих на потилицi та шиї. Сухi губи та лоскотна борода торкнулися спини. Горловина светра слухняно подалася. Вiн обережно узяв зубами чутливу шкiру мiж лопатками. Анна смикнулась – не вiд болю, вiд несподiванки та хвилi, що пiшла в усi боки, вдарила вздовж спини, у живiт, у голову, сягнула пальцiв рук та нiг. Його нижня щелепа тремтiла, вiн наче змерз. Вона здивувалася з цього вiдкриття, а вже наступне перекрило попереднє: невже це вона повернулась, впевнено потягнула на себе його ремiнь, вiдчуваючи, як шкiряний пояс слухняно вислизає з рук?… Ноги не тримали, пiдкосилися, торкнувшись колiнами зораної землi, вже, мабуть, засiяної озиминою. Тiло мало б навiть через одяг вiдчувати холод спокладженого поля, але цього не сталося, усi другоряднi вiдчуття зникли…