Як таке може бути???

Правдива життєва пiслямова до роману виявилася переконливiшою за будь-яку фантазiю. Хоча того, що я побачила, не могло бути нiколи.

Адже я вигадала цю iсторiю. Писала її натхненно, з любов’ю, дивуючись часом, як могла настiльки захопитися вовками й наполегливо намагатися зрозумiти їхню суперечливу натуру. А тим часом старi шкури чекали, аби хтось вивiльнив їх, кинувши у вогонь.

А може, варто було залишити старi мисливськi трофеї, побитi часом та мiллю, у стодолi на стiнi? Ця думка промайнула, але була менi огидною. Гiрше вiд цiєї перспективи могла бути лиш спроба кинути шкури пiд ноги. Нiколи б такого не зробила, не змогла б принизити цього звiра.

Не знаю, як завершили свiй вiльний полiт цi вовки i для чого люди зберiгали їхнi шкури. Але знаю, що закiнчити своє перебування на землi вони мали не в стайнi пiд купою старого лахмiття, а в палахкотінні вогню, у день повного мiсяця.

…Відвернувся. Намацав у кишені пом’яту пачку цигарок.

Проте очі і далі бачили не стиглу шипшину рясного куща, а запечений згусток крові в білому підшерстку. Язик вовчиці висолопився між розтулених зубів, звисав на підборіддя шматою, торкаючись пожовклої трави. Напівзатулені очі пластмасово тьмяніли з-під застиглих повік. Така ж упокорена згода з неминучим була в очах його улюблениці Пальми, безпородної пострибунки, того дня, коли її збив на дорозі п’яний мотоцикліст. Пальма супроводжувала його всюди, намагаючись триматися подалі від ланца та від своєї буди. Чого її тоді понесло під колеса? Він ще вибіг на дорогу, але побачив лиш хмару куряви й завмерлу в пилюці Пальму, її тьмяний погляд у нікуди.

– Гей, Йване, фото на згадку!

Іван озирнувся, зробив у повітрі петлю запаленою цигаркою: не бачите, мовляв, курю.

Огрядний веселун – його решта мисливців називали Чавесом – відмахнувся від нього: не хочеш – то й не треба, просити не будемо.

А Василь-сусіда, той охоче підхопив настрій приїжджих, вперся коліном у траву, приєднуючись до розігрітого успіхом гурту в камуфляжах. На мертву вовчицю не глянув, лиш охоче шкірився, стаючи до знимки. Фотографувати намагався Тарас, йому хтось з міських тицьнув свій айфон. А той ніколи такої хитромудрої штукенції в руках не тримав, то, перш ніж узяти, обтер по черзі руки до штанів. Мружився тепер, роздивляючись, на що тут тиснути, аби захопити фотооб’єктивом гурт мисливців із упольованою здобиччю.

Чавес застромив пальці в густий загривок вовчиці, підніс її голову над травою: ось він, трофей! А ось ми, переможці! Так краще видно? Отож-бо! Покаж, що там назнимкував…

Брезент – під дерево, горілку зі стосиком алюмінієвих келишків – з наплічника. Мисливським ножем порубали ковбасу, поламали хлібину. Будьмо, хлопці!

Альма зачула господаря здалеку. Іван, нетвердо ступаючи, наближався до свого обійстя, до нетерплячого скавучання та подзенькування ланцюга. Альма снувала туди-сюди, не зводячи погляду з хвіртки. Кинулася до газети з кістками, забувши одразу про господаря й про все на світі, – заковтувала залишки лісового обіду пожадливо, наче хтось поруч претендував на підкопчені міські об’їдки.

Вийшла з хати Галя, подзенькуючи порожньою дійницею.

– Як полювання? – глянула.

– Може бути.

– Бачу… Заплатили?

Кивнув. Потягнувся до кишені по цигарки.

– Їсти будеш?

– Їли.

– За січкарню нагадую… Казав, зробиш, – уже від дверей до стайні.

– Казав, – черкнув сірником, припалюючи цигарку, – зроблю.

Альма підвела голову, облизуючись. Помотиляла хвостом. Потилиця ніжна, вуха оксамитові. Почухав її, знову чогось пригадавши Пальму. Він і щеня тоді узяв таке, щоби чорне було, як Пальма, й ім’я дав схоже, навіть трохи плутався на початках, а тоді звик. Альма… Характер у неї видався геть інший. Пальмі – аби на вулицю, а ця, хатня, слухняна, з ланцюга спустиш, а вона наче й не знає, що їй робити з тою свободою. На вулицю й носа не виткне. Боягузка.

У суботу міських гостей провели, а у понеділок вранці село облетіла звістка: у Тараса Кувдія на подвір’ї вовк пса роздер. І то так, що навіть курей не сполохав. Лиш перелякане теля тулилося у стайні до корови.

– Звідки знаєш, що вовк? Може, якась чупакабра, – спробував пожартувати Іван. Вступив на подвір’я товариша дорогою до пилорами. Хата Тараса – під самим лісом.

Тарас завзято лагодив паркан, що давно вже дірами світив.

– Чув його, – двома ударами загнав цвяха у штахетину, вишпортав з бляшанки наступний, покрутив у пальцях. – Вовче виття ні з чим не сплутаєш. Тварюка! Ось там сліди залишив, – кивнув до старої верби над потічком. – Година третя, глуха ніч… виходжу відлити і мало не… – подвійним ударом молотка заглушив міцне слівце. – Вовчара як завиє, я так і вкляк. І тільки тінь з-під верби майнула вгору. Що за мара? Я до пса, а там…

Засадив щосили по цвяху – й схибив. Вилаявся вголос, затискаючи в кулаці забитого пальця.

– Тв-варюка, – повторив.

Востаннє вовки близько підходили до села кілька років тому, взимку. Баба Кущиха навіть бачила одного біля своєї стодоли і так загорлала з переляку, що сіроманця наче вітром здуло. То що, знову те саме?

Виглядало, що знову. Бо наступної ночі й Василевому Сніжку вовк укоротив віку. Перегриз горлянку. Тепер уже ґвалт стояв – півсела побудилося. Пси, що перед тим ліниво перебріхувалися, аж заходилися хриплим гавкотом, кидаючись на своїх ланцах. Схарапуджений кінь Василя іржав у стійлі, лупив копитом у загорожу. Крапку в цьому шарварку поставило вовче виття. Воно розірвало нічне плетиво звуків, тоскно полинуло над сонними хатами, в яких одне за одним засвічувалися вікна, – і змовкло десь нагорі, під нерівним колом місяця. Виходьте, дивіться, що сталося. Це я зробив, щоб ніхто не сумнівався.

Удень тільки й розмов було, що про сіроманця-зайду. Повитягували чоловіки зі сховків дробовики та обрізи, домовились чергувати вночі. Казали, що вовк той скажений і його треба вистежити й пристрелити. Казали, що то зграя нишпорить поблизу, хоча до псів береться лише один, що виє після нападу.

Іванові було байдуже, що теревенять, він думав про своє: тепер його черга. Тепер до нього, на його обійстя, прибуде гість непроханий. Чекав на цей візит із веселою злістю, сам до себе підсміюючись. Випадковість чи ні, а сіромаха вже навідався до Тараса з Василем, до двох з їхньої трійці, що допомагала міським на полюванні. Наступний він, Іван. Якимсь особливим трибом це відчуває, знає, що не помиляється.

Усю ніч повік не стулив. Кілька годин лагодив стару січкарню, ще дідову, а тоді випив міцної кави і раз у раз виходив надвір із рушницею. Альма гриміла цепом, вибиралася з буди. Запопадливо підгавкуючи, пускала гарячі хмарки в осіннє нічне повітря, позіхала широко, на всю пащеку, спостерігаючи, як він рушає в обхід довкола хати.

Іван приглядався до пагорба, залитого місячним сяйвом, – звідти варто чекати сюрпризу. На тому пагорбі городи й пасовисько, на віддалі ліс, ще вище – кичера, а далі – чорний ліс. Там і ховається той сірий месник. Ну ж бо, де ти є?… Чекаю на тебе!

…Галя до Івана зранку: як тепер за кермо невиспаний? Візьми відгул. Який відгул! Добре, що робота вигулькнула. Спина до вечора затерпла, ледве розім’явся. Згадав призабутий армійський комплекс зарядки, руками-ногами повимахував, знову людиною став.

Удома нікого, лиш сонна Альма на буді. Зістрибнула, кинулася до ніг. Налив їй свіжої води, покурив поруч, спостерігаючи, як вона розхляпує краплі навсібіч:

– Не спи, дурепо. Якби щось – дай знати.

Альма дивилася розумними очима. Знаю, мовляв. У нас, псів та псиць, свої розмови, своя передача інформації. У лінивому перегавкуванні собак не вчувалося жодної тривожної нотки. Іван накрутив старий дзигар на третю ночі, досить йому, аби виспатися. І провалився в сон, як під воду.