…Менi робилось дедалi гiрше. Мої по черзi кудись зникали. У них був свiй план.
Пити. Пити кортiло нестерпно. Свiтло над головою перетворилося на зоряне небо i знову стало свiтлом. Розбухлий та дряпкий язик у пересохлому ротi заважав дихати. Коли почулися людськi голоси, я спершу подумав: галюцинацiї. Молодий голос сказав: «Хлопцi, ось вiн, слава Богу». – «Крiпи трос», – вiдповiли йому. Що було далi – не пам’ятаю.
…Згодом дiзнався дещо новеньке про своє життя в горах. Я теж був пiддослiдним. У моїх кросiвках – в однiй i другiй парi, якi я називав лiтньою та зимовою гумою, – було вмонтовано чiпи. Непомiтно, збоку, пiд випуклу емблему сховали майже невагомi чiпи, якi фiксували моє мiсце перебування, фiзичне навантаження, пересування, змiну перiодiв спокою та активностi. Якийсь фахiвець з космоенергетики, здається, саме так менi назвали цю науку, вивчав на менi можливостi людини в далеких вiд цивiлiзацiї умовах. Йому не вiдмовили. Ця угода допомагала вирiшувати деякi фiнансовi питання щодо продовження мого експерименту.
Я спостерiгав за вовками, науковець спостерiгав за мною. Вiн збирав практичний матерiал на тему «Теорiя i практика використання нових технологiй зцiлення людини». Менi згодом пояснили: то й що? Iснувала ж можливiсть провести ще й таке дослiдження… Якби не чiпи, нiхто б тебе так швидко не знайшов, подякуй пристроям за порятунок. «Чому менi не повiдомили, що надi мною ставлять експеримент?» – поцiкавився я. – «Щоб не порушувати чистоти експерименту, – вiдповiли. – Ти ж знаєш, у таких випадках обiзнанiсть корегує поведiнку. А яка тобi рiзниця, зрештою? Знав не знав… Що це мiняє?»
…Десять днiв я лежав на витяжцi. Колiно продiрявили свердлом, воно видавало звичайнi ремонтнi звуки «вж-ж-ж! – вж-ж-ж!». Пахло паленою кiсткою. Прикрутили до штиря в колiнi мiцнi тросики, перекинули їх через конструкцiю, встановлену в ногах лiжка, закрiпили на кiнцi важезну гирю. Хiрурги сумнiвалися, чи вдасться витягнути сухожилля пошкодженої ноги, адже воно мало б скоротитися за тi два днi, що я провiв у ямi. Скоротитися й зробити мене iнвалiдом. Але сухожилля мене не пiдвело, виявилося напрочуд еластичним. Його вдалося повернути до нормального стану, а тодi вже зробили операцiю, пригвинтивши до стегнової кiстки металеву пластинку.
Запалення легенiв почалося через кiлька днiв. Лiкарi сказали: вiд тривалого перебування на холодi. Я знав, що не вiд цього. Мене вбивало мертве повiтря закритого примiщення лiкарняної палати. Пiсля гiрського повiтря, смачного, рухливого, настояного на пахощах ялiвцю, це були тортури – дихати тим, чим дихати неможливо. Вiкон не вiдчиняли, аби не застудити хворих. Коли на кiлька хвилин вдавалося вмовити санiтарку прочинити кватирку, я жадiбно хапав слабкi струменi дощової свiжостi. Коли почалося запалення, провiтрювати категорично заборонили. «Ми попереджали щодо протягiв, – дорікнув мені палатний лiкар, – але ж ви не слухаєте…»
Лежати мiг лише на спинi. Навiть трохи повернутися на бiк не виходило.
Можна було вхопитися за високу перекладину над головою й трошки пiдтягнутись. Оце й усi рухи, якi мiг собi дозволити. Штанга слугувала ще й для виклику санiтарки чи медсестри: стукiт ложкою означав: «Гей, хто небудь! Є хто живий?» Мене мучило бажання повернутися на лiвий чи правий бiк. Воно було жагучим, нестерпним. Мрiяв про те, як одного разу мене звiльнять вiд металевих пут i я повiльно повернуся на бiк, пiдтягну колiна до грудей. Яка це буде насолода – змiнити позу, дати нарештi перепочинок спинi, що затерпла, задерев’янiла, застигла.
От де я зрозумiв вовкiв у вольєрах. Сам був зараз вовком у неволi.
Намагався i в цих умовах знайти бодай якісь плюси. Звичайна лiкарняна їжа видавалася менi смачною, усi зваренi на водi кашi: пшенична, перлова, безбарвнi супи, особливо з гречкою чи рисом. «Вiвсянка, сер!» – оголошувала санiтарка Ганя. Їй подобалася моя невибагливiсть.
Анну я не шукав. Не вистачало, аби вона примчала i залишилася бiля мене. Боже збав! Мiж двома варiантами: виглядати в її очах покидьком чи безпомiчною колодою, вибирати не доводилося. Перше було кращим. Знав: коли стану на ноги, знайду її, де б вона не була. У ту нiч, стоячи напроти вiкон, викликав її подумки, обiцяючи невiдомо кому: нехай вона вийде… Нехай вона лиш вийде… Будь-яку цiну за те, щоб вона вийшла…
Розраховуватися довелося невідкладно. Платив за обiцянку, знаючи: це не висока цiна. Анна буде зi мною, а решта не має суттєвого значення. Виявиться вона мовчункою чи балакухою, з дiтьми чи без, вiртуозною кулiнаркою чи недотепою, для якої борщ – вища кухонна математика… Я знайду її. Ми будемо приносити додому свою втому, сваритися через виховання дiтей або через грошi, яких завжди бракуватиме, я буду її ревнувати, вона часом боротиметься зi спокусою жбурнути в мене чим доведеться. Ми збиратимемося в гостi, i я чекатиму, поки вона вкладе волосся, або вона чекатиме, поки я знайду шкарпетки. Я буду ставити їй гiрчичники або казати: «Ну скiльки можна говорити? Менi треба передзвонити». Вона попереджатиме: «Завтра субота – спимо, доки не виспимося». Я заходитиму у ванну, коли вона там лежатиме в пiнi. Вона зачитуватиме менi найсмiшнiшi епiзоди з книжки, яку триматиме в руках, i реготатиме вголос, ковтаючи закiнчення речень. Я казатиму: подай менi молоток i потримай обценьки. Менi часом буде з нею незручно – хоча ж є непомiтнi жiнки, з якими зручно, але я потребуватиму її, незручну. Вона часом на мене злоститиметься i мовчатиме, я iнодi ставатиму неуважним та нездогадливим. I нам буде добре, бо iнших нам буде не треба.
Але зараз у лiкарнi я сам дам собi раду. Мене чекав великий шмат роботи без її участi. Зроблю усе – а тодi знайду.
Уночi прокинувся, немов вiд поштовху. Щось спокiйне й свiтле розливалося в душi. Спробував згадати, що таке хороше менi наснилося, i раптом второпав: щойно увi снi я пробачив колишню дружину. Пробачив по-справжньому. Вона спокiйно усмiхалася. У лiкарнi, у вологiй вiд нiчного жару футболцi, я прокинувся зi свiтлою душею i зрозумiв, у чому перемiна. Не знав, що це така велика радiсть – щиро й без жодних умов вибачити людинi й попросити подумки вибачення навзаєм.
…Романишин та Кулик прийшли провiдати мене з коньяком, апельсинами та салом. Розповiли, що були на базi та бачили неподалiк лiсової хатки трьох вовкiв – тi пiдходили до поваленої огорожi закинутого обiйстя. Ми розлили коньяк у пластиковi стаканчики.
– До хати пiдходили? – не повiрив я.
– До хати – нi, – хлопцi випили, сховали пляшку за тумбочку. – Лише до огорожi. Один із твоїх, плямистий, налякав хлопця з села, перестрiв його в лiсi й не пускав додому. Ввечерi того дня, як ти зламав ногу…
– Ви трьох вовкiв бачили? – перепитав я.
– Трьох, – пiдтвердили вони.
– I сiрого, з темною спиною?
– А ми там знаємо…
Налили по другiй i показали менi фото з наближенням.
Це були Кум iз Гаєм, забарвлення першого навiть здалеку асоцiювалося з вiйськовою плямистою сiткою, шкура другого вiдблискувала рудизною на сонцi. А третiй… Хто ж це такий? Я вдивлявся в чужинця на всiх фото: це була молода вовчиця. Знайда виглядала дрiбнiшою та грацiйнiшою за тих двох. Вона трималась бiля Кума.
А Дункана не було.
Кум, виходить, подорослiшав першим i привiв подругу. Вони триматимуться разом, створять сiм’ю i так буде довго, до смертi одного з них. Вовки моногамнi. Лише раз обирають собi пару. Якщо вiн загине, вона зберiгатиме вдiвство, не шукаючи нового самця. Якщо вона помре, вiн стане одинаком. Хоча i в цьому правилi є, мабуть, винятки. У вовкiв, як у людей, трапляється всяке. Не варто про них мислити стереотипами.
Вiрнiсть вовкiв – от що залишається поза межами дослiджень.
Хоча кожен, хто вивчав їхню поведiнку та стиль життя, знає: вiрнiсть вовкiв аналогiв не має. Це змушенi констатувати навiть скептики. Усi науковцi визнавали вовка парною твариною в повному розумiннi слова. Дiтей вони виховують та доглядають разом, людям би повчитися. Що ж до виняткової й безумовної вiрностi самки своєму самцевi та навпаки, то як цю властивiсть вiдстежити? Як довести? Як дослiдити з наукової точки зору? Нi, немає таких методiв, за допомогою яких можна дослiдити це питання. Усе що завгодно, лише не таке складне, невловиме та приховане питання, як вiрнiсть. Хоча… Новi iдеї вже почали збурювати мiй спокiй.
