Нас із бабою, збитих на винне яблуко, відпустили. Діда й впійману жінку вкинули до в’язниці в Коломиї. Війна наближалася. Ув’язнених спішно евакуювали на Схід. У Жмеринці німецькі літаки розбомбили ешелон. Два вагони якимось дивом уціліли. В одному з них везли діда. Охорона розбіглася. В’язні виламали двері й подалися хто куди. Через півтора місяця дідо прибився додому. Пам’ятаю, як сьогодні. Постав на брамі худий, зарослий, обірваний. Взутий у розпаровані черевики. Війна криваво жнивувала по Україні. Ми ж щойно закінчили жнива на дідовому пшеничному лані.
Наступної ночі зв’язкові провели нашу чоту в уже знайомий Шепарівський ліс. Ішли через якісь невеликі польські поселення-колонії. В лісі довго не затримались. Безпригодно перебрели Прут. А там — Карпати.
Рейд рівнинними районами мав неабияке значення. Взимку підпільники здебільшого перебувають у криївках. Знайти їх важко. Ми ж нав’язали з ними контакти з осені. Тому могли сміливо з’являтися на терені взимку. Нас приймуть за будь-яких умов. У Тишківцях мав зустрічі з провідниками надрайону і районів. Побесідували з надрайонним провідником Палієм, що був передніше сотенним у Карпатах. Чекала мене й приємна несподіванка. Зустрівся з приятелем по старшинській школі Тарасом Буджаком. Мав тоді псевдо Дзвін. Далі відомий як Сталевий.
Сталевий, Дзвін — Тарас-Іван Буджак, син Федора і Марії з роду Мар’янських, народився 17 січня 1922 року в Поточищі. Після сільської семирічки закінчив гімназію в Городенці. Членом ОУН став сорок першого року. Тоді ж рятується від арешту ґестапо втечею в Карпати, де формуються відділи УНО. Героїчно воює з німецькими та мадярськими окупантами. З приходом більшовиків боротьби не припинює. Після масових енкаведистських облав навесні 1945 провід ОУН призначає Сталевого надрайонним провідником Служби безпеки на Городенківщині. На цьому посту мужній повстанець героїчно гине 1950-го року. Тіло провідника п’яні енкаведисти вкинули в криницю у Яблунові.
Всю родину Буджаків — маму, сестру, двох братів — вивезли в Сибір. Сестра якимось дивом зуміла втекти зі студених країв, але енкаведисти її вбили в рідному селі. Брат Анатолій помер на чужині, Славко залишився жити в Іркутську. До рідного села повернулася старенька мати, де знайшла свій вічний спочинок в шістдесят шостому. Ось така печальна історія патріотичної сільської родини. А скільки їх в усій Україні?!
У кожному селі познайомився зі станичним. Стрільцям-горянам рейд допоміг призвичаїтись до польової місцевості. Адже почували себе звиклі до гір і лісів хлопці на рівнинних теренах не вельми затишно. Правда, в чоті були й хлопці з Городенківщини, які чудово орієнтувалися в полях. Багато допоміг Славута — Михайло Пеца з Тишківців. У польових районах чота не звела жодного бою. Це не входило в наше завдання. Мусили пройти обширними теренами непомітними для більшовиків. І це нам вдалося. Дотримувалися суворих пересторог. Стійкових перевдягали в цивільну одежу, дуже часто — навіть у жіночу. Пересувалися тільки в супроводі досвідчених зв’язкових. Того вимагала непроста ситуація.
У Мишині, де ми пробули два дні, мав іще одну зустріч. Зголосився Василь Якуб’як, колишній командир третьої чоти Березівської сотні. Навесні його тяжко поранило в бою. Лікувався в рідному селі.
Стрільців Березівської сотні застав крайньо пригніченими смертю сотенного Мороза. Командиром сотні став Підгірський. Його призначив відпоручник від обласного проводу сотник Сокіл, що прибув у наші краї з перевіркою. Член Головного Військового Штабу УПА Сокіл часто навідувався до Коломийської округи. Високого, стрункого старшину в пілотці й добре підігнаному мундирі часто можна було побачити в повстанських сотнях. Із Соколом ми помінялися тоді пістолетами. Я вручив йому німецький парабелум, здобутий у гітлерівців ще на Буковині. Мені ж від Сокола дістався пістолет Токарєва. З розповідей знаю, що Сокіл перебував наприкінці сорокових років у Сталя на Буковині. Там, очевидно, і загинув.
Повстанців масово косила страшна хвороба — тиф. Не оминуло і мене. Через кілька днів після рейду зліг. Сотня стояла саме у Середньому Березові. Жовтень сорок п’ятого багрянив схили Карпат, а я метався у гарячці. За два місяці підлікувався так-сяк. Не лежалося, бо навколо ворог. Мусилося воювати. Проте через три дні хвороба завернула. Знову пролежав кілька місяців. Ледь зіп’явся на тремтячі ноги — і до сотні. Але з тифом жарти кепські. Підкосив мене, капосний, остаточно. Загалом пролежав вісім місяців. Кілька разів повертався з того світу. Мабуть, ще не виконав свого призначення на цьому. «Поворотний» тиф рідко хто переживає. Людина знемагає два-три місяці. Трошки оклигує. Походить кілька днів, а тиф знову валить з ніг. Ослаблений організм не витримує, медикаментів нема. Людина помирає. У кращому випадку злягає на довгі місяці. Мене безжалісний тиф завертав тричі.
Жодного дня під час затяжної хвороби не довелося полежати у теплій хаті. Не хотів наражати селян на небезпеку. Адже села аж кишіли енкаведистами. Криївки ми собі заздалегідь не готували. Розраховували на паритет. Нас б’ють і ми б’ємо. Зброю мали, воювати вміли. Відсиджуватися під землею не збиралися. Тому підступна хвороба застала зненацька. Зиму перележав у невеликих чагарниках поміж Вижнім Березовом і Текучою. Облавники рідколісся обминали. Більше нишпорили у густому хабаззі, глибокому лісі. Мене постійно охороняли два стрільці. Водили кволого попід руки або й несли, коли зовсім падав на силі. На одному місці довго не засиджувалися, бо небезпека чигала щохвилинно.
З часом прийшло полегшення. Не так мені, як моїм охоронцям. Хлопці позичили в котромусь селі коня. Мене перевезли на хребет між Середнім Березовом і Ключевом. В цьому лісі перемучились до самої весни. Гарячка трохи попустила. Пробую вже й підніматися потроху. Але ноги не слухаються, мов не мої. Хапаюсь кволими руками за тонкі грабчаки і все-таки намагаюсь зводитись на рівні.
Постійно зі мною перебував вірний друг і славний хлопець Славута — Михайло Пеца. Йому і завдячую життям. Виходив мене, наче малу дитину, хоч самому велося крайньо важко. До нас долучився Чайка із Середнього Березова. Передніше був чотовим у сотні Гамалії. Заледве я зіп’явся на ноги, як захворів Чайка. Намучився тоді бідолашний Славута з нами, тифозними. Сам він, як не дивно, не захворів. Либонь, мав могутнє здоров’я. З настанням тепла до нашої компанії приєдналися Калина — Дмитро Куничич із Середнього Березова і Чернець — Петро Томич. Гуртом зажилося легше. Хтось міг залишитися з хворими, а хтось піти в село по харчі. Багато допомагав Чабан — Микола Симчич із Вижнього Березова. Загинув 1949 року. Війна не пощадила нікого з моїх вірних друзів-охоронців. В Лючках і Середньому Березові наклали головами Славута і Калина. Чайка — Степан Пасічанський загинув на Буковині в сорок дев’ятому. Отакі вони, вихиляси долі.
Весна влила у виснажене тіло трохи сил. Та й молодість і спортивний гарт брали своє. Помалу почав розходжуватись. Десь в середині червня сорок шостого викликає до себе окружний провідник Борис. Приходжу в Космач. Зголошую прихід провідникові. Розмова пішла про необхідність відновлення Березівської сотні. Завдання моє — зібрати стрільців. Правда, Борис глянув на мене, післятифозного, і наказує відпочити ще місяць.
Рівно через тридцять днів приходить від окружного провідника «штафета». Згідно неї прибуваю на зв’язок на гору Рокита між Баня-Березовом і Лючками. Борис повторив свій наказ. Формувати Березівську сотню. З того дня розпочав пошуки стрільців, що хоронилися на власну руку. Робити то було не так вже й важко. Люди в довколишніх селах знали мене і довіряли. Активно допомагали станичні, родичі стрільців. Та й хлопці позасиджувались. Лише й чекали сигналу збірки. Отримавши його, сходилися зі зброєю, амуніцією. Чимало зброї було забункеровано в лісах. Кожен прибув з легкою стрілецькою зброєю і набоями. Кулеметники добували зі сховків скоростріли. Набоїв вистачало, особливо до карабінів і кулеметів.
Одна чота Морозової сотні пристала до сотні Вихора на Жаб’ївщині. Борис наказав їй повернутися до Березівської сотні. Правда, сотенний Вихор не вельми охоче відпускав досвідчених вояків. Сотня зорганізувалася досить швидко. Провідник Коломийської округи Борис призначив мене командиром відновленої Березівської сотні. Згодом командир тактичного відтинку УПА «Гуцульщина» Хмара затвердив мене на цій посаді. До табору під Рокитою над селом Лючки прийшли Хмара зі своїм братом Іваном, а також Базь і східняк Тяпка — здоровий, віспуватий охоронець.
