Зима 1944-45 років видалася для повстанців нелегкою. Проте зима наступна обіцяла бути ще важчою. Більшовики постягували в Карпати великі сили. Обстановка заставляла повстанські відділи багато рейдувати, повсякчасно змінювати місце дислокації. Кидали енкаведисти великі каральні загони в гори, партизани просочувалися в Придністров’я, перепливали через Дністер на Тернопілля. Скупчувалися москалі в рівнинних районах — повстанці роззосереджувались горами… Тому мусили досконально знати терен, людей на ньому. Гори ми знали, як власне обійстя, бо виросли в них. А ось з польовими районами знайомі були лише теоретично. Цього аж ніяк не достатньо для боротьби з сильним і мобільним ворогом.

У розсташування Березівської сотні прибув курінний Манів. Невдовзі за його наказом зійшлися всі старшини куреня. Нарада про підготовку до майбутньої зими була недовгою. Говорилося про необхідність детального ознайомлення з рівнинними районами. Необхідно вивчити рельєф місцевості, дороги, населені пункти, налагодити надійні зв’язки з тереновим підпіллям. Все це було доручено здійснити мені.

У краї в ті часи вершили свої темні справи провокативні більшовицькі боївки. Енкаведисти перевдягалися на повстанців і творили селами безчинства. Грабували, ґвалтували, вбивали… Цим намагалися очорнити національно-визвольну боротьбу. Навчені гірким досвідом селяни, що часто потрапляли до енкаведистських «бочок», боялися йти на контакт з незнайомцями. Тому до своєї рейдової групи я набрав здебільшого стрільців з польових районів, які знали терен і людей.

З-під Рокити біля Микуличина, де таборувала сотня, група дійшла до Ключівського лісу. Почерез Ключів зв’язкові провели повстанців на Печеніжин. Звідти аж до Шепарівського лісу біля самої Коломиї. В лісі заквартирували, розібралися в обстановці.

По зв’язках, від села до села, полями зайшли на Обертинщину. Далі відвідували села на Дністрі. Побули якийсь час у великому і славному селі Поточище, яке дало УПА багато стрільців і командирів. Із села на березі Дністра завернули на захід. Заквартирували у Тишківцях.

Зупинилися в хаті на окраїні великого польового села. Проворна господиня розповіла, що кілька тижнів тому у їхньому селі загинув сотенний Орлик. Показує, що ось край отієї польової дороги його й похоронили. Дивлюсь, а дорогою саме гуркоче віз. Кіньми правує березівський ґазда. Це було легко пізнати по киптареві. Такі носили тільки в Березовах. Прошу жінку, аби запросила мерщій чоловіка до хати. Не встиг дядько переступити через поріг, як ми впізнали один одного. Петро Баранський з Вижнього Березова. Вимінює селами збіжжя на яблука. Односелець приніс трагічну звістку. Загинув сотенний Мороз.

Мороз — Дмитро Негрич прожив коротке, але славне життя. Народився 1909 року у Вижньому Березові. В умовах польської окупації зумів здобути лише початкову освіту. З польського війська повернувся в чині підофіцера. Постійно займався самоосвітою. За свої тридцять з лишнім років устиг чоловік повоювати і з німцями, і з мадярами, і з москалями. Слава про Морозову сотню гриміла не тільки Карпатами. Не стало славного сотенного 19 вересня 1945 року. Обставини його смерті досить таки загадкові. Достеменно знаю лише одне. Не обійшлося без чорної зради. Тієї світанкової пори на присілку Мерешір біля села Баня-Березів разом із сотенним наклали головами його ординарець Марко — Степан Васкул та охоронець Гуска — Василь Філійович. Народ створив про сотенного Мороза пісню.

Морозова смерть приголомшила. Ніяк не віриться, що не побачу вже більше свого наставника. На душі чорно. Відвернувся, щоб не побачили сльози на очах. Проте життя триває. Продовжується боротьба. Приймаю рішення: не йти на Снятинщину, а повертатися в Карпати.

З Тишківців почерез сонне село Вікно нас провів до Вербівців дужий, русявий боївкар Липа. Переходи в той час на Покутті здійснювалися лише нічної пори, бо терен був дуже загрожений більшовиками. Це в Карпатах повстанці ходили собі вільно в білий день. Втім, теренові підпільники завчасу знали про енкаведистські облави й засідки. Розвідка функціонувала добре. Тому величезний безлісий терен повстанська група пройшла без будь-яких ускладнень.

У Вербівцях заквартирували в хаті біля дзюркітливого потічка. Несподівано зустрів знайому молодицю із сусідніх Сороків. Марія Фуць, вийшла до Вербівців заміж. З її рідним братом Василем ми зналися ще з часів німецької окупації. Був активним оунівцем. Ґестапівці полювали за Василем. У їхній хаті я бував не раз. Пригадую молодшу сестру Ганну. Батька вивезли перші совіти сорокового року. Пропав безвісти. Василя ж заарештували другі совіти. Більше сестра про нього нічого не чула.

Нас провідали місцеві боївкарі. Хлопці геройські. Такі навіть в Карпатах рідко трапляються. Знайшлися й знайомі. У Вербівцях я бував кількаразово у своїх технікумівських приятелів Юрка Голинського і Йвана Масевича. Обох забрала війна. З цього гостинного покутського села перейшли в Сороки. Звідти зв’язковий впевнево провів нас нічними полями до Росохача біля Гвіздця. Заквартирували в хатах. Після цілоденного перепочинку зв’язкові перепровадили групу до села Турка на Коломийщині. Стали постоєм в маленькому сільці Студлів.

Невеличке село навіяло спогади про діда. Михайло Голинський по Першій світовій війні щасливо повернувся з далекої Америки. Проте затишного сімейного життя у нього не склалося. Хтось у селі доповів, що дружина не дуже берегла йому вірність в часи російської окупації. Покинув її. Розпродав усю господарку. Виїхав з Березова. Купив собі ґрунт у Студлові. Мав двадцять один морґ орної землі й чотири морґи сіножаті. Забігаючи вперед, скажу, що сьогодні на місці сінокосів чудові рибні ставки. Колишня орна дідова земля засаджена садом, малинником. Над уцілілими фундаментами старої хати й стодоли шумлять могутнім віттям старі горіхи, їх саджали ми з дідом разом. Діда довго силували вступити до колгоспу. Відмовлявся усілякими правдами і неправдами. В середині п’ятдесятих дід не витримав тиску. Втік у гори, полишивши всю господарку. Дружина його протрималася ще з якийсь рік і також подалася за чоловіком. Обоє доживали віку в Нижньому Березові. Там і поховані.

Влітку 1941 року, як завжди, я подався на шкільні канікули до діда Михайла. Старенький мене дуже любив. Готував на ґаздівство замість себе. Мені завжди подобалося бувати в Студлові. У дідовій хаті застав людей, що переховувалися від більшовиків. Михайло із села Годи-Турка з дружиною та Микола з Добровідки знайшли собі прихисток у стареньких. День пересиджували на соломі у стодолі, вночі спали в хаті. Я носив їм обіди до стодоли. Чоловіки мали на озброєнні пістолети. З початком війни підпільники посміливішали. Почали вдень виходити надвір. Лежали здебільшого у дідовій пшениці. Там їх хтось догледів і доніс більшовикам. Вночі пригуркотіла машина з енкаведистами. Оточили господарку, розпочали пошуки. Стодола мала вихід у поле. Чоловіки почерез маленькі дверцята втекли, а жінка не встигла. Її, діда з бабою і мене забрали до Коломиї. Ніхто з нас нічого не сказав більшовикам на допиті. Почали бити. Мене вперше в житті так лупцювали. Проте всі ми твердо стояли на своєму. Утікачів ніхто не видав. Хоч битий був, як жидівський гаман, розпирав мене сміх, коли допитували діда. Енкаведист запитує старого, хто переховувався в його стодолі. «Не знаю». Більшовик з усього маху гатить діда в зуби. «Ах ти, куркуль, твою-перетвою мать!» «Куркул, панку, куркул». Витирає дідо рукавом кров з розсіченої губи. Але більше нічого не говорить енкаведистові. Сцена повторювалася багаторазово. Вже й не до сміху було.