Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Василь — єговіст, я — колишній зек. Будівники комунізму з нас нікудишні, тому й караємося в ЦРМП. Гроші йому потрібні, бо виховують з дружиною троє дітей. Найстарша дочка навчається на вечірньому відділенні в технікумі і працює в електроцеху на «Дніпроспецсталі». Середульша вивчає медицину в Харківському інституті. Допомагати дітям треба.

Працюю робітником четвертого розряду. Приношу місячно додому вісімдесят карбованців. Якось викликає до себе головний інженер цеху Чирва, він же й секретар цехової парторганізації. Повів бесіду про те, що задоволений моїм ставленням до праці і присвоює мені п’ятий розряд. Запрошує на профспілкові збори через кілька тижнів, на яких я ще не був жодного разу. Чомусь захотілося мені зробити приємність головному інженерові, і я прийшов на збори. Сиджу собі тихенько в задньому ряді і почитую газету. По зборах Чирва наздоганяє мене машиною. На його просьбу сідаю в салон новенького авто і їдемо до Дніпра. На березі Славути він розповів, як його кагебісти заставляли слідкувати за мною, що він і робив кілька місяців. У поступках моїх не побачив нічого поганого, тому й признається оце мені. Головний інженер бажав би, щоб усі робітники в цеху так працювали. Я розповів Чирві, який невдовзі став начальником цеху, про себе. Поцікавився інженер моїм побутом, особистим життям. Відповідаю, що живу краще, аніж у таборах, але хорошого мало. Незадовго перед тим я одружився.

З одруженням вийшла цікава історія. Домовлений з Варварою Артемівною час злетів, мов тала вода з дніпровських крутосхилів. Повертаюся після другої зміни додому п’яний від буяння ранньої весни — першої весни на волі. Господиня витверезила, повідомивши, що розпочинає ремонт в хаті і буде тісно. Мушу шукати собі житло. Сів та й думаю, куди податися. Невеселі роздуми перервала найстарша дочка Раїса, з якою ми бачилися кількаразово лише мимохідь, бо працювали в різні зміни. Дівчина ще й у технікумі вчилася. Сьогодні вона з якоїсь причини повернулася швидше додому. Запитую, чи не скерує мене до когось із знайомих на квартиру. Довго не роздумуючи, відповідає, що звільнилася літня кухня у її подруги Тетяни. Зголошується навіть замовити за мене слово. Ідемо до подружки. Дорогою бачу, що дівчина могла б бути мені до пари. Без підготовки відразу ж пропоную їй руку й серце. Вона тут же на дорозі погоджується вийти за мене. Вважаю за необхідне розповісти молодій козачці про себе, відверто кажу, що може її очікувати з таким чоловіком. Можемо разом «загриміти» на вічні мерзлоти. Не можу сказати, що дівчину здивували або налякали мої слова. «Що Бог, — каже, — дасть, те й буде». І це запорізька комсомолка, мало того, — секретар комсомольської організації цеху! Кажу, аби добре зважила все. Відповідає, що вже подумала.

Наступного дня, отримавши дозвіл від мами, ми з Раїсою перебралися до Тетяни. На той час я вже позбувся остогидлої табірної «роби», одягнувся по-людськи. Основний мій набуток на той день — валіза книжок. Переїзд відбувся легко. Я з валізою, Рая з клунком під пахвою, ми безперешкодно добралися до свого нового тимчасового помешкання. Правда, сусіди принесли старовинне металеве ліжко, що дісталося моїй судженій у віно від матері. Весілля бучного не справляли, обійшлися скромною гостиною. Усі весільні гості помістилися за одним столом. Брак напоїв і наїдків компенсували задушевними піснями і щирими жартами.

Обіцяє Чирва нам однокімнатну квартиру. Кажу доброму чоловікові, що то неможливо, бо черга на житло немала. Якщо дадуть мені, вчорашньому політв’язневі, помешкання, то Чирву покарають. А я цього не хотів би. Погодився зі мною, але вихід знайшов інший. Порадив викупити кооперативну квартиру. На тому й розійшлися. З дружиною порадились, що піднатужимось і назбираємо грошей відразу на «трикімнатку». Проте перепоною тут стала наявність лише однієї дитини — 27 жовтня 1965 року у нас народився син Ігор. Винахідливий Чирва порадив записати у заяві двоє дітей, а там буде видно. Записуємо ще додатково Симчич Оксану, бо дружині хотілося донечки.

Грошей ми заощадили з Раїсою самі трохи, решту я дозичив у рідному Березові. Через шість місяців невеличкою родиною ми пересилялися до просторої трикімнатної квартири на четвертому поверсі нового будинку, що в Заводському районі Запоріжжя.

Живемо дружно й загалом непогано. Рая нянчить Ігоря й господарює вдома, я працюю на старому місці. З колегами по роботі спілкуюся мало, бо публіка там рідкісна: якщо не алкоголік, то злодій або збоченець якийсь. Жодна нормальна людина не погоджувалася з доброї волі гробити здоров’я у тому пеклі. Але я мусив, бо ніде не хотіли працевлаштовувати «неблагонадійного». На фоні того розмаїтого людського зброду я міг тягнути на звання Героя соцпраці. Але жарти жартами, а хотілося живого людського спілкування й поза родиною. Пощастило. Випадково зустрів уночі на трамвайній зупинці табірного приятеля Бориса Ладного, що теж мешкав у Запоріжжі. Здружилися сім’ями. Борис став нашим кумом.

Проте затишком власної оселі мені пощастило насолоджуватись недовго. 1968 року мене заарештовують повторно. Ще встиг провідати маму в Березові. Формулювання причини несподіваного, а може, й повсякчас очікуваного, арешту банальне — «вновь открившієся матєріали». Потрапив, як і багато мені подібних, під компартійну кампанію «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Членів ОУН, вояків УПА брежнєвська зграя знову розпочала представляти перед світом бандитами-зарізяками, аби оправдати масові репресії над інакомислячими.

Таке ж, як із Ложкою, чотовим сотні Скуби, хотіли зробити і зі мною. Та не вдалося. Весь процес над Ложкою зафільмували і широко демонстрували фільм, де він заради порятунку життя обізвав себе і друзів бандитами. Не допомогло, колишнього чотового, що проходив по моїй справі свідком, розстріляли. До кари смерті засудили ще одного свідка — коменданта боївки Іскру.

Закон гулагівських джунглів

…Рад. соц. конц. таборів союз,

який господь забув…

…тепер тут править інший бог,

расист,

марксист і людожер…

печорський концентрак

споруджує

нову добу на крові

і кістках.

Василь Стус

28 січня 1968 року мене викликали з цеху до начальника управління, начебто оформляти відпустку. В кабінеті очікували прибулі з Івано-Франківська старший лейтенант Шеко з двома дужими охоронцями. Попросили сісти. Шеко був підкреслено ввічливий і коректний. Коротко пояснив, що забирають мене на переслідство, бо поступили нові матеріали. На моїх зап’ястях сухо клацнули браслети-наручники. Чорна «Волга» з комфортом привезла мене до в’язниці. В квартирі тим часом при понятих зробили обшук. Дружина принесла мені до в’язниці чисту білизну і якийсь харчунок. Наступного дня літак з усією нашою «компанією» приземлився у Львові. Звідти «воронок» привіз знову ж таки і мене, і Шеко з охоронцями до івано-франківської в’язниці. «Обслуговували» вони мене впродовж усього слідства. Виводили, заводили, допитували…

Дві доби сиджу у «вісімдесят шостій» камері на четвертому поверсі. Ніхто мене не викликає. Зліва від моєї камери санчастина, праворуч — пересильна камера. Законтактувати з кимось за допомогою азбуки Морзе було неможливо. Так мене і протримали у цій камері впродовж усього слідства, яке тривало двадцять п’ять місяців і тринадцять днів. Через рік «моєму» слідчому дали капітана. В процесі слідства опрацьовували не тільки мене, але й дружину, яка приносила мені передачі. Вона мала вплинути на мене, щоби я «покаявся». Я мав узяти на себе кільканадцять справ, які ніяк не могли розкрити, хоча Москва тиснула зі всіх сил. За цю «послугу» мене мали, начебто, звільнити із зали суду. Якщо ж не погоджуся, розстріляють.

Розпочалося слідство. Першого разу під час слідства було три свідки — колишні стрільці сотні Білого Грабок і Бучок, обидва зі Стопчатова, і стрілець моєї сотні Шутка із Лючі. Грабок із Бучком мене не знали. Бачили лише одноразово влітку сорок восьмого, коли я приходив до сотні Білого із командиром загону Хмарою, поручником Сірим і Кіровим. Тому й розповісти про мене нічого не могли. Цього разу кагебісти попрацювали добряче, бо свідків була ціла купа.

73
{"b":"118585","o":1}