Литмир - Электронная Библиотека
A
A

У хабаровській в’язниці нас довго не протримали. Через тиждень-два нас приймали і відправляли в’язниці Новосибірська, Іркутська, Свердловська… Москва «гостинно» надала нам смердючу камеру в «Красной Прєснє». І нарешті за нашими спинами натужно заскрипіла важка брама «рідної» в’язниці у Єльці.

З довгого й монотонного етапу закарбувалися в пам’яті кілька подій. У Хабаровську до нашої колимської «вісімнадцятки» долучили Святослава Караванського. Його етапували, здається, не на «критку», а до якогось табору для «перевиховання». Надіялися ще, либонь, перекопилити його на будівника комунізму. Даремно… Дорогою до Іркутська відомий правозахисник розповідав про своє життя-буття. Слухати старшого за мене на три роки українського вченого було вельми цікаво.

Під час Другої світової війни перекладач Святослав Караванський був активним членом антинацистського підпілля. Мабуть, у відплату за боротьбу з гітлерівцями сталіністи запроторили вченого-правозахисника у сорок п’ятому до концтаборів на цілих п’ятнадцять років. Звільнившись, Караванський п’ять років зазнавав переслідувань комуністичного режиму, а в 1965 році був повторно ув’язнений. На волю вийшов у шістдесят дев’ятому, щоби через рік «загриміти» ще на десять років. Причиною третього ув’язнення послужила написана ним стаття про Катинську трагедію. У сімдесят дев’ятому Караванський разом з дружиною Ніною Строкатою, мікробіологом, зумів покинути комуністичний «рай» і емігрувати до США. Ніна домагалася звільнення чоловіка, за що відбула п’ять років у радянських концтаборах. Її арешт спричинив створення Громадського Комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської, до складу якого ввійшли Стус, Чорновіл, Стасів-Калинець, Якір, Тимчук. Померла Ніна Строката-Караванська 1998 року в сімдесятидворічному віці. Святослав Караванський переклав на українську Байрона, Шекспіра, написав багато наукових і публіцистичних праць на захист української мови.

У сусідньому з нами вагоні-«столипіні» везуть жінок, що мають побутові статті. Якось перед полуднем там здіймається страшний вереск, особливо вирізняється нелюдський крик однієї жінки. Мабуть, конвоїри знущаються. Але як допомогти бідолашним невільницям? Вдаємося до випробуваного в’язнями методу — розхитуємо свій вагон. При скоординованих, дружніх діях вагон, бувало, сходив з рейок. Збіглися конвоїри, прихекав начальник конвою. Лають нас по-московськи, аж лопухи обабіч насипу в’януть. Проте жінок мордувати припинили.

«Красная Прєсня» збагатила мене ще однією зустріччю, цього разу з одним із лідерів НТС (Національного трудового союзу). Прізвища його вже не згадаю. Переконував мене в необхідності нашого об’єднання. Я погоджувався, проте уточнював, що метою об’єднання антикомуністичних сил може бути розвал Союзу, але в жодному разі не побудова нової Російської імперії, як це пропонували «ентеесівці». Українцям у їхній програмі відводилася роль робочої сили, і не більше. Російські монархісти, анархісти, комуністи, як би не різнилися їхні політичні погляди й уподобання, в одному були єдині — український народ завше виступав у них в підневільній ролі. Отак одновірні «брати-слов’яни» ставляться до нас, українців.

Значно пізніше невільницька доля звела мене з ленінградським монархістом Ігорем Огурцовим, який представлявся майбутнім монархом Російської імперії. Табір число тридцять п’ять на станції Всесвятській в Пермській області послужив місцем нашої незапланованої зустрічі. «Співав» мені ленінградський монархіст все тієї ж…

Єлецький «курорт»

— О Боже, у якій норі

плодилися ці упирі?

О Господи, повідай днесь,

докіль ця ніч і вурдалаки?

Іван Прокоф’єв

Після закрижанілої Колими Єлець видався нам курортом. Тепло, сухо, чисте повітря, з четвертого поверху крізь щілину в камерному віконечку видно зелену смужку лісу. Годують, порівняно з Колимою, несогірше. До камери нас запакували всією вісімнадцяткою. Боялися, очевидно, щоб ми не «псували» місцевих в’язнів. У критій в’язниці нам велося легше, аніж у колимських таборах.

У в’язничний дворик «воронок» завіз нас глупої ночі, тому ми не зуміли розгледітися. Зробили це вранці під час прогулянки. «Тюрмисько», так про себе назвав я єлецьку в’язницю, справляло враження. Щось подібне досі я бачив лише у Львові та Харкові. За мурованими стінами чи не метрової товщини томляться кілька тисяч невільників. Периметром понатикувано кулеметних вишок. У кожному дворику також вишкірюється кулеметним дулом вишка. Поверх двориків натягнуті металеві сітки, щоби в’язні не перекидали почерез стіни записки. Трапами над головами в’язнів гупають чоботами наглядачі, стежачи за порядком. З одним із них, немолодим чолов’ягою з невиразними рисами обличчя, розпочинаю бесіду. «Гражданін начальник!» «А чяво?» «Ви бачите, яка хороша совітська влада». «А в чьом?» «Та ж дивіться, яку здоровенну тюрму відгрохала. Я побував у багатьох, але такої ще не бачив». «Е-е-е, — протягує страж, — синок. Ето нє совєтская власть». «А хто ж?» «Ето ещьо Єкатєрінушка, она, матушка, строїла». Тоді я вкотре переконався, що недаремно ще Тарас Шевченко називав Росію «тюрмою народів». Скільки ж то пішло праці і матеріалів, аби збудувати таку величезну в’язницю. Скільки люду перемучилося в цих мурах.

До єлецької в’язниці ми потрапили на початку березня п’ятдесят шостого. Прийняв нашу групу оперуповноважений. Начальника в’язниці ми довший час не бачили. Другого серпня нагло скрипить ключ у замку. До камери влітає захеканий наглядач. «Збирайтеся в лазню!» Гей, що за мара, та ж учора тільки мились. «Нічого, там вас помиють, поголять, чисту білизну видадуть». Ну що ж, в лазню, то й в лазню. Ідемо. Дорогою наглядач шепоче, що нас судитимуть. З якої рації? Таж зовсім недавно над нами відбувся в Магадані суд. Що таке? Після лазні повертаємося в свіженькій натільній білизні до камери. Кожен задуманий. Конвоїр викликає за абеткою першу шістку в’язнів. З нетерпінням очікуємо їхнього повернення. Через неповну годину переступають поріг камери з усмішками на марних обличчях. «Їдемо, хлопці, додому!» Виявляється, працює комісія Верховної Ради СРСР. Розглядає політичні справи поголовно. Усіх звільнили, щоправда, з різним формулюванням. Одних — «нє счітать судімим», інших — «счітать судімим с отбившим сроком». Тобто, одних реабілітували, інших — ні. Але звільнили всіх. Нарешті постаю перед високою комісією і я. Надій якихось особливих на звільнення не плекаю. У другій групі на чотири роки залишили Михайла Маґаса з Тернопілля, що ж там казати стосовно мене.

Заходимо до в’язничного клубу. На сцені за червоно-кумачевим столом сидять московські достойники, начальник в’язниці, ще якісь офіцери. Ми всідаємося в залі на лавку. На сцену викликають почергово. «Прєзідіум Вєрховного Савєта СССР по указу номєр… рассматріваєт дєло асуждьоннава…» Одним словом, у них все було вже заготовлено, зачитували задля проформи. Пропонують розповісти про свої «прєступлєнія». Викликані називають статті, за якими засуджені. Члени комісії мовчки переглядаються і один з них зачитує текст рішення. «Счітать нєсудімим» або «счітать судімим с отбившим сроком». Кінцівка у всіх однакова — «асвабадіть». Переді мною проходив Чмелик. Йому залишили відбувати три роки. Я іду останнім. Коротко повідомляю про свою «справу». Цікавляться другою, вже в таборах, судимістю. Відповідаю, що про це вони вже почули від Богдана Розщиб’юка, чогось нового сказати не можу. До слова, Богдана звільнили тоді, і він поїхав до рідного Обертина. Зачитують — «…сакратіть срок наказанія до дєсяті лєт». Не скажу, що я дуже втішився від того. Десять років у неволі, добавлених до восьми уже проведених там, це вам не будинок відпочинку.

Отож, вислід роботи високої московської комісії для нашої «вісімнадцятки» такий. П’ятнадцятьох хлопців звільнили, і я був радий за них. Чмеликові залишилося три роки, Маґасові — чотири, мені ж зосталося перебувати в неволі ще десять років.

66
{"b":"118585","o":1}