Нашу ватагу вантажівка притарабанила до сусуманської в’язниці. Перед тюремною брамою ми запротестували. «Пообіцяли загальний режим — давайте. Чому привезли до в’язниці?» Тісно, спинами один до другого, поставали в кузові і дружно відбиваємося фанерними валізками, не дозволяємо стягнути себе на землю. Не один конвоїр «заробив» тоді по голові. В’язниця в центрі містечка. А на той час у Сусумані було вже чимало наших хлопців, які позвільнялися з таборів, були й «безконвойники». Побачили, як ми завзято відбиваємось від конвоїрів, і поспішили на підмогу. Через якоїсь півгодини машину оточила маса народу, здебільшого вчорашні політв’язні-українці. Скандал розгорівся на весь районний центр. Аж приходить начальник управління таборів. Голосно, щоби почув весь натовп, оголошує: «Злазьте, заходіть до камер і ночуйте. Постанова стосовно вас відмінена. Але в містечку вас, окрім в’язниці, немає де перетримати ніч. Завтра вас розвезуть по таборах загального режиму». Ми чудово розуміли, що це брехня, але опиратися далі не було сенсу.

Зранку нас повезли в Магадан на пересилку. У в’язниці очікував звичний карцер з водою, що хлюпотіла аж через поріг. З порога до нарів треба було добиратись хисткою дошкою, інакше втрапиш в крижану воду, що сягала вище колін. Нас, вісімнадцятеро політв’язнів, загнали до «водяної» камери, де ми змогли трохи перевести подих після безкінечних етапів-доріг. Поруч камера з побутовиками, які також чекають відправки до материкових в’язниць. Вияснилося, що вони сидять тут уже понад три місяці. Борсаються в студеній воді, мов водяні щурі, і мовчать. Через два тижні вимагаємо, щоби відправили нас далі по етапу. Тюремне начальство ніяк не реагує, тому оголошуємо голодовку. Вимагаємо прокурора, який спромігся прийти аж на шостий день. Пообіцяв невдовзі вивезти нас. На голодовку ми підбили дві камери побутовиків. Вони погодились, але протрималися лише три дні й здалися. Проте на етап потрапили швидше, скориставшись результатами нашої затяжної голодовки. Щоправда, нашу компанію також незабаром відправили до Хабаровська.

Якось Петро Кобилянський, повертаючись до камери з прогулянки, зустрів Михайла Антоновича, дід якого, Володимир, професор Київського університету, написав багато наукових праць з української історії, археології, етнографії, створив київську школу в історіографії, вивчав козаччину і гайдамаччину. Внук славетного історика сидів у камері з побутовиками. Його разом з іншими політв’язнями везли з табору на Матросова, де була золота шахта. Машину пустили з високого обриву. Водій з конвоїрами повистрибували, а в’язні загриміли в провалля. Майже всі загинули, Антонович якимось дивом уцілів. З розтрощеним черепом потрапив на етап. Голова постійно кровоточила і нестерпно боліла. Кобилянський знав вченого-історика ще по Норильську. Ми негайно здійняли шум. «Чому політичного в’язня утримують в камері з побутовиками?!» Прибулі начальник в’язниці і оперупов-новажений запевнили, що переведуть Антоновича до нашої камери. Так воно і трапилося невдовзі — відомий історик став нашим співкамерником.

У мене був новий підручник з історії УРСР. Антонович читав ту книжечку і неймовірно сердився, бо майже все написане було суцільною брехнею і страшною фальсифікацією історії України, яку він знав досконало. Одного ранку Антонович всівся на сусідніх нарах, спав він поруч зі мною, і гортав сторінки дратівливої книги. Раптом підручник випав йому з рук, він зробив глибокий вдих, другий… Впав на бік і затих. Я прожогом кинувся до дверей, загамселив щосили кулаками, вимагаючи лікаря. Поки той причвалав, Антонович уже не дихав. Лікар константував смерть, і ми винесли тіло з камери. Трапилася ця трагічна подія в двадцятих числах січня 1956 року в камері номер двадцять магаданської в’язниці. Більшовики заарештували вченого в Австрії або Чехо-Словаччині і запроторили до магаданських таборів, щоби погубити там. Так загинув український вчений, історик, революціонер. На одинадцять років пережив Михайло Антонович свого батька Дмитра — українського історика, політичного діяча. Дмитро Антонович стояв біля витоків Революційної української партії, був членом Української Центральної Ради, очолював морське міністерство України, був міністром мистецтва. Організовував Український Вільний Університет у Відні й Празі, працював його ректором, підготував багато фахівців, які брали активну участь в українських визвольних змаганнях.

Шість до зубів озброєних конвоїрів загнали нашу «вісімнадцятку» в тісних наручниках до салону «дугласа». Солдати не спускали з нас ока, боячись, либонь, щоб ми не накинулися на екіпаж літака. Розбезпечені автомати конвоїрів додавали їм впевненості, проте не страхували від поломки літака. Гуркітливий «птах» почав все більше й більше втрачати висоту. Під нами холодне Охотське море. Летимо з Магадана на Хабаровськ. Пілоти з пацьорками поту на чолі знервовано перемовляються, часто встають, ходять салоном літака. Проте нам нічого ніхто не каже. «Гепнемось тут, — думаю собі, — з височини та ще й пірнемо глибоко». Приємного, звичайно, в тому мало. Проте нам, в’язням, втрачати особливо нічого, окрім двадцяти п’яти років тяжкої неволі. Смерть в більшовицьких концтаборах невідступно чигає на кожного невільника. А ось пикастим червонопогонникам пожити ще хочеться, ой хочеться. Сидять зблідлі, пониклі, стискають тремтячими руками непотрібну за даної ситуації зброю, шепочуть щось, сараки, безкровними губами. Не знаю, молять Бога чи згадують свого батька-Сталіна. Мені навіть шкода стало здоровецьких, до отупіння переляканих, червонопогонних солдатів. Чомусь уявилося тоді, як літак має пробити крижану товщу і піти на дно. Але до того, на щастя, не дійшло. Чмихаючи й трясучись на повітряних ямах, мов віз на бакаюватій дорозі, літак якось нехотя, але дотягнув до Комсомольська-на-Амурі.

Традиційний на всьому совітському обширі «воронок» відвіз наш закайданований гурт до місцевої в’язниці. Через три дні під охороною того ж конвою «дуглас» підняв нас знову в небо. Був то новий літак, а чи налагодили той самий — не беруся сказати. Але він благополучно вже цього разу приземлився вночі в Хабаровському аеропорту. Знову «воронок». В’язниця. Камера…

Вранці сніданок. Наглядачка роздає щі. За вісім років Колими жоден з нас не бачив у їжі ні капусти, ні картоплини. Лише каша ячмінна, чумиза, овес. Навіть вільнонаймані працівники споживали картоплю тільки в засушеному вигляді. Зголодженим нам щі видалися найсмачнішою на світі стравою. Повертаємо наглядачці порожні тарілки. Вона аж очі округлила від здивування. «Рєбята! Ви што, всьо сьєлі? Сматрі-ка! А наші носи варотят от щєй». Звичайно, «материковим» в’язням гнилувата капуста давно проїлася. Дає нам того варева ще по дві миски на брата. Ми по мисці з’їли, а решту залишили про запас. Наглядачка те завважила і авторитетно заявила, що такого добра як щі з гнилої капусти у цій в’язниці нам даватимуть достатньо, тому запас створювати не варто. Я тоді пошкодував, що швидше не потрапив з Колими на материкову частину «нєоб’ятной».

Згадалася чомусь смерть Сталіна, яка застала мене в Магадані у пересильному таборі. Кілька днів табірний гучномовець жалісливо повідомляв про важкий стан хворого «вождя» Сталіна. Котрийсь в’язень-відчайдух наслухався тих квилінь та й каже: «Та най вже вмирає, як такий слабий». А наступного дня «брехунець» жалібним голосом повістує, що ґенералісимус вже відійшов. Скільки разів у своїх партизанських мріях-снах я стріляв у ненависного гнобителя України, скільки виносив йому смертний присуд… Солдати ледь не позлітали з вишок від громоподібного зеківського «ура!» Невільники обіймалися, підстрибували, галасували, затягували пісні… Мабуть, тіло мертвого «вождя» підстрибувало в Кремлі від загального тріумфу задротованого люду на всьому імперському просторі. Табірна адміністрація десь щезла, наче корова язиком злизала всіх офіцерів. Смерть тирана принесла велике збудження пообіч колючих дротів — одні раділи, інші тужили. Байдужим не зостався ніхто…

До смерті «вождя всіх народів» дозволялося писати з табору одного листа на півріччя, після — щомісячно. Правда, лист мусив адресуватися одній особі, інакше цензор його не пропускав. Я писав листи здебільшого мамі. Одного разу мого листа зуміла передати на пошту Слава Веретко, яка вела картотеку на складі. Завідував усією базою вільнонайманий єврей Бродер. На просьбу нашої краянки він вкидав листи у місті до поштової скриньки. Людяний чоловік часто надавав політв’язням посильну допомогу. Відправив Бродер і мого листа з «Берлаґу». Зворотню адресу на конверті я написав першу ліпшу. «Місто Магадан, вулиця Сталіна, 15». Місяців через три на вигадану адресу прибуває посилка від мами. Старенька не зуміла розгадати моєї «конспірації», тим паче, що до частої зміни мною адреси вже звикла. Доля розпорядилася так, що за тією адресою знаходився театр. Актори швидко змикитили, якому «артистові» адресована фанерна пака з далеких Карпат, і зуміли знайти майстра, що працював на будові з в’язнями. Ним передали попередньо записку-запит, яка потрапила до рук моїх знайомих. Поступово вміст посилки невеликими частинами перекочував з театру на вулиці Сталіна почерез майстра до моїх хлопців, а від них — до мене. Отака приключка. Порядні й чесні люди бувають скрізь.