Хмару я мимоволі порівнював із попереднім командиром тактичного відтинку Козаком — Миколою Яворським. Добрий, чуйний, глибоко ерудований Козак скидався на вчителя-інтеліґента. Ходив у цивільному. Чорний костюм, краватка, штани «райтки» заправлені в наґлянцовані чоботи. Лише автомат на плечі, на поясі пістолет і незмінний наплічник з набоями видавали в цьому блідуватому, середнього зросту чоловікові військовика. Від спокійного, виваженого, тактовного командира тактичного відтинку завжди віяло впевненістю. Очі його світилися з-під високого, широкого чола добротою. Ходив без особливого почету, як на свій ранг, — з одним-двома стрільцями охорони. З вигляду мав років за тридцять. Спілкуватися з Козаком для мене було неабияким задоволенням. Подумки я називав його міністром освіти. Зустрічалися ми досить часто. І в старшинській школі, і в сотні. Здавалося, не було теми, якою б не володів командир.

Командиром тактичного відтинку «Гуцульський» Козак став десь на початку 1945 року. До того була служба в українському леґіоні. Відтак командував сотнею у вишкільному таборі УНС на Гуцульщині. 1943-44 роки командир сотні Козак провів у безперервних боях з німцями та мадярами. А також встиг побувати командиром куреня, загону. Повстанці любили його за справедливість, хоробрість, організаторський талант. Головний військовий штаб УПА нагородив визначного командира Срібним Хрестом бойової заслуги 2-ої кляси. Загинув Козак наприкінці січня сорок шостого. Переходив з Космача на Микуличин зі своїм ад’ютантом. Напоролися на засідку з тридцяти енкаведистів. У нерівному бою обидва геройськи загинули. Повстанці спорудили на могилі свого командира височезний березовий хрест. Головним військовим штабом поручник Козак посмертно підвищений до сотника. Пізніше Головна Визвольна Рада надала героєві чин майора.

У порівнянні з Козаком Хмара в моїх очах програвав. Пояснюю собі це тим, що дуже вже високо, як на мене, молодого, стояв загартований життям військовик-інтеліґент Козак. Втім, думка моя про нового командира відтинку невдовзі змінилася в кращий бік. Командиром Хмара виявився грамотним, відважним, вольовим. Ну а «козаків» на всіх не настарчиш. Невисокий, чорнявий, кремезний Хмара мав на обличчі відмітину від фаустпатрона. Такі вугільні вкраплини мають шахтарі. Зодягнений Хмара був у військовий однострій з чорного сукна.

Хмара — Петро Мельник народився 1910 року в селі Камінна Надвірнянського району в селянській родині. Закінчив Станіславську гімназію. Служив у кавалерії в польському війську. На польсько-німецькій війні дістав тяжке поранення. Побував Мельник і в леґіоні «Ролянд». Від 1943 року воює проти фашистів в лавах УНС, вишколює стрільців у Чорному лісі. В УПА Хмара побував і командиром сотні, і курінним. Його курінь «Дзвони» в тактичному відтинку «Чорний ліс» звів багато переможних боїв з енкаведистами, часто рейдували тереном. Крайовий військовий штаб УПА нагородив курінного Хмару за хоробрість Бронзовим Хрестом бойової заслуги. Після загибелі Козака поручник Хмара стає командиром тактичного відтинку «Гуцульщина». В скорому часі головний військовий штаб підвищує командира відтинку до сотника. Хмару нагороджують Срібним Хрестом бойової заслуги 1-ої кляси за хоробрість та вміле командування. Влітку 1949 відділи УПА Коломийщини під орудою Хмари рейдують в Румунію. В тому ж часі Хмара розформовує останній відділ в окрузі, а стрільців скеровує для поповнення теренової сітки. Йому ж самому провід доручає пост надрайонного провідника ОУН Надвірнянщини. У серпні 1951 Хмара потрапив до чекістської «бочки». Провокативна боївка МГБ підступно захоплює його. Більшовики настирливо схиляють до співпраці. Проте у квітні наступного року Хмарі вдається втекти. У квітні п’ятдесят третього командир зводить свій останній бій. Біля села Лоєва розгорілася шалена перестрілка з оперативною групою МГБ. Важко поранений Хмара до останнього набою прикриває відступ друзів. Більшовики довго глумилися над тілом героя. Боялися й мертвого.

Весна сорок шостого. Всі гірські і підгірські села наглухо блоковані більшовиками. В кожному стоїть добре озброєний гарнізон енкаведистів — від роти до батальйону. Виникла нагальна потреба в розвідці. Вирішую сходити сам, аби на власні очі перевірити обстановку. У формі не пройти, тому перевдягаюся в цивільну вберю. Зі сторони Текучі зайшов до крайньої хати у своєму рідному Вижньому Березові. Розрахунок був простий – гарнізони в обох селах стоять в центрі, а це півтора кілометра з одного і з другого боків від облюбованої мною старенької дерев’яної хатини під ґонтою. Розпитую ґаздиню про новини. Слухаю і позиркую крізь вікно на втоптану стежку. Глядь, а нею чимчикує офіцер-енкаведист. Підходить ближче, розрізняю по три зірочки на погонах — старший лейтенант. При боці портупея з пістолетом, на плечі автомат. Зиркає з-під дашка червоного кашкета навсебіч, мов вовк на полюванні. Маю з собою дві гранати-«репанки» і пістолет Токарєва. Стежина провадить повз вікна хати. Офіцер уже на подвір’ї. Застрелити його з такої відстані можна із заплющеними очима. Проте не стріляю, щоби не наражати на небезпеку мирну жінку. Про себе вирішую, що порішу енкаведиста в сінях, якщо заходитиме до хати. Той побачив мене крізь відчинене вікно. Зупинився враз. Права рука забігала по паскові автомата, опустилася на кобуру. А у мене пістолет уже розбезпечений і напоготові. Я навіть вибрав точку на переніссі для стрільби. Чекіст завмер, не рухається ні взад, ні вперед. Гукаю йому байдуже: «Товаришу старший лейтенант, чому стоїте? Заходьте до хати!» «Я до хати нє пойду» — спромігся той на слово. «Чому?» — розбирає мене раптовий сміх. «Ти нєхароший чєловек!» Я зодягнений у березівську кожушину, шапку-клапачку з лисячого хутра. Як він розпізнав у мені повстанця? Повернувся і почимчикував хутко назад. А я сміявся енкаведистові в спину.

Повернувся старший лейтенант в скорому часі. Та не самий, а з цілою зграєю розжоханих солдатів. Але за мною і слід простив. Навчена мною жінка-ткачка твердила енкаведистам, що то хлопець із сусіднього села приносив пряжу для ткання верети. Не повірили. Позривали підлоги, поперевертали все в хаті догори дном, навіть купу гною розкидали в пошуках бункера. До самого ранку бушували, але жінка не зважала ні на побої, ні на погрози і не видала мене.

Цікаві стосунки зав’язалися в мене з іншим енкаведистським офіцером. Лейтенант Дунаєв був командиром опергрупи, яка діяла в Березовах. Щоденно налітали енкаведисти на безборонні гірські села. Але несе вовк, понесуть і вовка. Якось під вечір ми з політвиховником сотні і кількома стрільцями завітали у Вижньому Березові до хати Кривульчинки, в якої квартирували прислані зі Східної України молоденькі вчительки. Прийшли не на вечорниці до дівчат, а з виховною метою. Бесіди зі східними українцями ми проводили часто, відкривали людям очі на більшовизм, після чого вони ставали, здебільшого, нашими щирими друзями. Але зараз мова не про те. Не встиг я переступити поріг хати, як побачив, що в ній щось діється неладне, дівчата були якісь скуті, навіть перелякані. Одна всілася на віко просторої скрині і не дихала. Я зметикував, що під нею принишк Дунаєв, проте виду не подав. Подумав собі, що зумію вполювати енкаведиста в іншому місці, щоби не наражати на небезпеку господиню і квартиранток. Незабаром до мене дійшло, що лейтенант Дунаєв за чаркою вихвалявся, що ходить з Кривоносом до однієї «баби», хоча я туди йшов не на оглядини. Але цікавіша історія чекала попереду. Мама Дунаєва якимось чином зуміла знайти в котромусь із Березовів мою маму і слізно просила, щоби я не чіпав її сина. Натомість він не чинитиме зла ні мені, ні іншим повстанцям. Так воно й було. Приходячи з опергрупою до котрогось з Березовів, лейтенант Дунаєв робив два одиночні вистріли в небо і повстанці знали, що можна особливо не остерігатися. За час своєї служби Дунаєв не вбив жодної людини, тому залишався жити й сам. Мамині винахідливість і, очевидно, молитва оберігали молодого офіцера аж до 1949 року. Але… Більшовики дізналися про «діяльність» свого офіцера і вбили його руками підісланого аґента в Мишині. Здається, то був Будурович. Невдовзі Служба безпеки виловила більшовицького аґента і засудила до розстрілу. Есбісти чудово знали про лейтенанта Дунаєва, бо про нього я доповів після зустрічі наших матерів Крукові — заступникові окружного провідника СБ. Ось така печальна повість…