Начальник інформації стежив за діями розвідників, не кажучи ні слова. Втім, втручання його було зайве, бо він не мав ніякого сумніву щодо наслідків операції. Спочатку ще можна було помітити деякі відхилення від оригіналу, але потім чотирнадцять розвідників вже нічим не відрізнялися од людини, що лежала перед ними. Либонь, коли б вона могла подивитися на них, то побачила б чотирнадцять своїх подоб, наче відбитих у безлічі дзеркал.

З майстерень принесли чотирнадцять однаковісіньких купальних трусів. Начальник інформації задоволено відкашлявся: навіть мати цієї нерухомої людини тепер не відрізнила б, де копії, а де оригінал! Він дав останні вказівки:

— Увага! Зараз ви вирушите в експедицію. Прямуватимете до селища людей по двоє, з інтервалами п’ять-шість хвилин. Так ви увійдете в селище, не привертаючи уваги, і змішаєтеся з іншими людьми. Ваше завдання: зібрати якнайдокладнішу інформацію про побут цих істот, яких, очевидно, потім доведеться знищити, бо нам потрібен життєвий простір. Розмовляти з людьми ви, звісно, не зможете, бо не знаєте їхньої мови. Тому вам доведеться — якщо виникне потреба — удавати представників іншого, чужого племені людей. Порозумієтеся, коли що, на мигах. Не маю сумніву, що все буде гаразд. Ці дикуни, звісно, вважатимуть вас за таких самих, як і вони. Але майте на увазі — краще уникати будь-яких ускладнень. Ви мусите покладатися тільки на вміння тонко й правильно поводитися, як і належить високоорганізованим істотам нашої планети, розумовий і культурний рівень яких незмірно вищий, ніж у так званих людей. І запам’ятайте ще: будь-яке ускладнення, суперечка з людьми може призвести до загину цілої експедиції, бо в разі поранення чи смерті когось з вас — ви це добре знаєте! — розвідник, як і кожен інший Молюск, набирає свого звичного, колишнього вигляду. Не забувайте про це — і вперед, хоробрі Великі Молюски!

Розвідники, відсалютувавши, по двоє виходили з корабля. Провівши їх поглядом, начальник інформації повернувся до Капітана:

— Експедиція розвідників-копій вирушила, Капітане.

— Гаразд, — відповів той. — Викиньте оригінал з корабля, як і всі інші зразки. Вони вже нам не знадобляться. Ввімкніть індикатор!

На широкому екрані слабо світилося мініатюрне зображення навколишнього пейзажу. Видно було, як повільно пересувалися яскраво-червоні цятки, попарно, одна за одною. Це були розвідники, що вирушили в свою експедицію.

Капітан стежив за ними. Цього разу він непокоївся більше, ніж під час інших подібних експедицій, і над його круглими очима раз у раз збиралися глибокі зморшки.

Зображення на широкому екрані весь час змінювалося. Постійними були тільки яскраво-червоні рухливі цятки — то розвідники один за одним простували до селища. Капітан гукнув:

— Офіцери! Номере Три і Номере Чотири! До мене!

Начальник розвідки й начальник інформації виструнчилися перед ним. Їхні очі насторожено виблискували на верхній частині напівпрозорого зморшкуватого тіла.

— Ви добре проінструктували розвідників, Номере Чотири? Їм усе ясно?

— Так точно, Капітане.

— Ви підібрали до цієї групи тямущих розвідників, Номере Три?

— Так точно, Капітане. Найкращий загін, Капітане!

Яскраво-червоні цятки перетнули вже межу селища. На кілька секунд перша пара чомусь затрималася, потім рушила далі.

— Вони вже дійшли до цих людей, ви бачите, Номере Три? Інакше б вони не затримувалися. Ах, як шкода, що індикатор показує тільки розвідників! — пробурмотів Капітан.

Ось уже й друга пара розвідників підійшла до селища. Ще через кілька хвилин — третя. А потім усі розвідники з’єдналися в одну групу…

— Це порушення інструкції, Номере Чотири! Що там трапилося з ними? — вигукнув Капітан.

Ще мить — і одна яскраво-червона цятка згасла.

— А це що таке?.. — стривожено вигукнув Капітан. Згасла і друга цятка. Потім третя. Офіцери мовчки перезирнулися. Це означало, що розвідники опинилися в якомусь дуже скрутному становищі. Вони поранені, а може, навіть хтось із них загинув.

Капітан повільно випростався. З хвилину він міркував, а потім рішуче промовив:

— Наказую підняти вхідні трапи! Головній групі розвідників і бійців зайняти оборону. Механікам готуватися до старту корабля! Я побоююсь нападу, офіцери!

Він ще раз поглянув на екран. Решта цяток метушилася, кидалася навсібіч, немов шукала порятунку в безладній втечі. Капітан одвернувся від екрана, наче втратив до нього цікавість.

— Ми мусимо відлітати назад, — глухо сказав він. — Ми, Великі Молюски, мусимо відступати!.. Яка ганьба!..

“Дорогий мій друже Андрію!

Думаю, що коли ти одержиш цього листа, то в основному вже знатимеш, як і що сталося в далекому сибірському селищі Грізному, де я ось уже другий місяць керую геолого-розвідувальною партією. Ти в газетах, мабуть, уже читав про неймовірну, дивну і навіть страшну подію, в правдоподібність якої я не повірив би, коли б… коли б сам не брав у ній найактивнішої участі. Власне кажучи, я й пишу тобі тому, що мені хочеться дати лад своїм, досить переплутаним цією подією, думкам… Ну, а коли ти захочеш приїхати й написати цікавий нарис про цю подію, — я до твоїх послуг. Приїжджай. Мені здається, що цей лист не вичерпає теми, особливо для такого досвідченого журналіста, як ти. Проте досить відступів…

Так от, у моїй партії працюють переважно студенти. Три дні тому, коли у нас був вихідний, двоє симпатичних хлопців, Стьопа Лозніков і Петро Селін, запропонували мені:

— А чому б, Захаре Івановичу, нам не поїхати на риболовлю? Адже ви також приємно провели б день на річці. Їдьмо, Захаре Івановичу, на березі й заночуємо, а вдосвіта повернемося!..

Я погодився. І ми вирушили кілометра за два на лісову галявину, де річка утворювала велику заводь. Ну, скажу тобі, і клювала ж там рибка!

Більше як півдня ми провели на річці. І вже надвечір, коли я збирався їхати, бо не міг лишатися на ніч, ми побачили у небі великий метеорит. Він пролетів з заходу і впав, мабуть, не так далеко від нашої галявини. Видовище було дуже красиве. Проте нас здивував сильний гуркіт, немов громові перекоти, що водночас пролунав у небі. Мій Стьопа тут-таки припустив (правда, жартома), що це не метеорит, а космічний корабель з якоїсь іншої планети. Дивний збіг обставин!

Ми ще раз викупалися. Хлопці вдосталь побавилися у воді з моєю вівчаркою Джоєм (ти, мабуть, пам’ятаєш його?). Згодом я залишив їх на березі, взявши категоричну обіцянку, що вони повернуться вранці, до початку роботи. Я поїхав на своєму велосипеді майже вночі. Джоя покинув хлопцям. От і все, чим ознаменувався цей день, якщо говорити про те, що я бачив сам.

Рано-вранці я вийшов з хати, виглядаючи Стьопу й Петра. Роботи в нашій партії було багато, отож кожна пара рук була на обліку. Але хлопці чомусь затримувалися, і я, чесно кажучи, навіть почав сердитися. Хатинка, де розташувалася наша партія, стояла на краю селища. І я раз у раз виходив, поглядав на ліс, що починався відразу за селищем, чи не йдуть Степан з Петром, і злився. У сусідньому дворі бригада рибалок готувала сітки й снасті — збиралася на річку.

І раптом я помітив, як з-за дерев вийшли двоє хлопців. Сумніву не було, це поверталися Стьопа і Петро. Але чому вони голі, тільки в трусах? І де їхні вудочки й інші речі? Я гукнув:

— У чому річ, хлопці? Збожеволіли ви, чи що? Вас же засміють колгоспники!

Та вони, на мій превеликий подив, нічого не відповіли. Я дивився на них, і мені здавалося, що я марю.

До мене підходили двоє Стьоп Лознікових — обидва невисокі на зріст, обидва підстрижені бобриком і зодягнені тільки в купальні труси. І обидва Стьопи, що йшли разом, дивилися на мене якимсь дивним поглядом, немов вивчали мене, — ну, начебто вони бачили мене вперше! Це було так дико і безглуздо, що мені хотілося вщипнути себе, чи не сплю я часом. Ти тільки уяви собі, Андрію: ясний, безхмарий літній ранок, усе цілком реальне, десь гавкає собака, долинають голоси колгоспників — і два Степани, що нічим не відрізняються один від одного!