— Ага, і ти тут, голубе! Так от, слухайте разом мої висновки. І майте на увазі, вони цілком рішучі!

А що Петро здивовано на нього подивився — які, мовляв, висновки, та ще й рішучі? — то директор зразу ж узяв бика за роги.

— Ви, друзі мої, надто запальні. Вам обов’язково як дослід, так у широкому, найширшому масштабі! Як опромінювати, то все підряд. Нема того, щоб як слід перевірити, а отак — нашвидку, хап-хап, і готово! Досить! Досить, я вам кажу! Он, корови ніяк не заспокояться, ллють молоко як очманілі. Ми з секретарем партбюро і головою місцевкому все обговорили. Коли б не лист шановного Івана Петровича Антохіна, то ми заборонили б усі ваші дослідження. Але, зважаючи на той лист, вирішили остаточно: надалі ніяких експериментів без мого дозволу! Бо я так без худоби залишусь, ось що! І ніяких заперечень! Зрозуміло?

Сашко винувато опустив голову. Сперечатися було марно. Це відчув і Петро: справді, захопилися… Він чесно відповів, не виправдуючись:

— Зрозуміло. Так і буде, Даниле Яковичу. Тільки.

— Що?

— Тільки згодом ви побачите, що все буде як слід.

— Доки сонце зійде, роса очі виїсть. Я й сам не знаю, що буде згодом. Ач, Америку відкрив! Ні, ти, будь ласка, роби мені все за планом, як у програмі, і без усяких непорозумінь, помилок чи як там ти, Сашко, казав? Без непередбачених наслідків! І вислів який вигадали — “непередбачені наслідки”! Ні, прошу, щоб усе було передбачено і за планом! А ти куди це сунеш? — підозріливо глянув він на Петра.

— Та діло одне є, — ухильно відповів той.

— Знову щось опромінювати? — Брови директора загрозливо зсунулися.

— Ні, ні, — заспокоїв його Олд-Бой, — ви ж наказали!

— Ну, то гляди мені. А Іванові Петровичу я сьогодні ж напишу листа, — погрозив Данило Якович.

Втім, Олд-Бой уже входив до клубу разом з Ганною, яка до цього часу перелякано ховалася за його спиною, щоб, боронь боже, не звернути на себе уваги розгніваного директора.

Зрештою, Андрій Антонович погодився. Він довго слухав свого співбесідника, старого Потаповича, радгоспного сторожа. Того самого Потаповича, що вже не один раз заздрісно поглядав на чудове волосся Андрія Антоновича й уважно слухав авторитетні тривалі пояснення щасливого власника незрівнянного кучерявого чуба, і не один раз гірко хитав головою, з смутком відчуваючи, що ніяк не збагне всієї отієї наукової премудрості. Але ж чуб Андрія Антоновича, попри всю неясність і туманність пояснень, був незаперечний факт. Чому ж тоді не наслідувати його приклад і старому Потаповичу? Про що саме просив Потапович Андрія Антоновича, ми, звісно, не знаємо, бо розмови ці відбувалися, як то кажуть, при закритих дверях. Відомо тільки, що Андрій Антонович уперто відмовлявся, вже не раз і не два. Проте Потапович наполегливо просив його. Нарешті, відбулася така розмова.

— Піди попроси когось із них, якщо тобі вже так кортить, — порадив Андрій Антонович.

— Бач, мені якось соромно… я ж бо не так знаю їх, як ти, — заперечив Потапович, ніяково погладжуючи лисину.

— Та вони добрі хлопці.

— Все’дно, не з руки мені просити їх. Тобі легше… Я б ото зразу допоміг приятелеві.

— Ні, не моє це діло, — пручався Андрій Антонович. І хто знає, як би повернулася справа, коли б хитрий Потапович наче між іншим не зауважив:

— А моя стара обіцяє таких вареників сьогодні наварити! І тебе запрошує, їй-богу!

— Та ні… хай йому біс!

Проте Потапович вловив певну зміну інтонації в голосі Андрія Антоновича.

— Вона казала, чуєш, що й горілочка знайдеться для такого випадку… навіть з перцем!

Андрій Антонович замріяно заплющив очі: так, справа серйозна, нічого не скажеш! Чарка горілки з перцем та смачні вареники — це така обставина, що на неї не можна не зважити!

По тому розмова тривала недовго. Андрій Антонович, усе ще не погоджуючись і вдаючи сувору непохитність, все-таки відповів:

— Не знаю, що з тобою й робити, старий! Ходімо, зрештою, побачимо…

Потапович задоволено кивнув головою.

Рівно о п’ятій годині цього дня Андрій Антонович і сторож Потапович ішли рядком по радгоспному подвір’ю і про щось таємничо радилися. Вони простували до лабораторії. Саме тоді їх і побачив Богдан.

— Не знаєте, де Тетяна Гаврилівна, Андрію Антоновичу? — спитав він на ходу.

— Ні. А ти хіба не працюєш у лабораторії? Прибрати треба було б, — мовби ненароком мовив старий.

— Та де там у лабораторії працювати! Хоч би з тим молочним потопом якось покінчити. Можете прибирати! — кинув Богдан уже здаля.

Андрій Антонович повернувся до Потаповича, який чомусь аж сяяв.

— І що мені з тобою робити? Ти ж чуєш, не працюють вони. Як же нам бути?

Потаповича ця звістка наче дуже обрадувала. Він потягнув Андрія Антоновича за рукав:

— Та ходімо вже, ходімо!

Здавалося, він аж тремтів од нетерпіння.

А рудий Богдан тим часом мчав далі. Тетяни Гаврилівни не було ніде!.. Зате попереду Богдан побачив Люку, що йшла з грубою книжкою в руках.

“Може, це той самий підручник англійської мови для дорослих? — подумав Богдан. — А втім, навряд. З Петром у них справи поламались, а Сашкові англійська мова ні до чого…” — подумав і ніби засоромився: якось недобре виходить з цими думками… не можна так!

Він наздогнав Люку й запитав:

— Як справи, Люко? Як п-почуваєте себе? А я з-замотався з цими коровами.

— А, це ви, Богдане? — Люка підвела очі на юнака і відразу голосно розсміялася: — Хто це вас так розмалював, Богданчику?

Вона сміялася голосно й весело, придивляючись до нього зацікавленими очима. Богдан розгубився. Він оглянув свій костюм і непевно пояснив:

— Та я ж кажу, що дуже замотався… от і т-той… залив молоком… б-бідони носив…

— Ні, я не про те, не про те! — Люка ледве стримувала сміх. — Де ви так обличчя собі пофарбували?

Богдан схопився рукою за щоку.

— Хіба?

— Ой, знову не те! Дивіться, один бік обличчя засмаглий, аж коричневий. А другий білий-білий…

Богдан згадав. Так, він устиг опромінити тільки один бік обличчя! А в метушні коло корів зовсім забув про це. І дивно — ніхто в сьогоднішньому сум’ятті не помітив цього, крім Сашка. Треба ж так — потрапити на очі Люки, а вона одразу все помітила! От не щастить!

— Люко, це я т-тоді… ну, коли в-ви опромінювали… т-то й я… тільки не встиг, ті чортові пацюки перешкодили! — збентежено мурмотів Богдан. — Я зараз д-дороблю… Тільки знайду Тетяну Гаврилівну і п-побіжу до лабораторії.

Але Люка вже не слухала, її душив сміх. Вона глянула ще раз на сконфужене двоколірне обличчя рудого Богдана, засміялася ще дужче, махнула рукою і пішла. Плечі її здригалися від сміху.

Богдан сумно дивився услід дівчині. Ну, навіщо він тоді почав опромінювати обличчя? А почавши, чому не закінчив? І тепер остаточно скомпрометував себе в очах золотокосої Люки. Підняв був свої акції, рятуючи Люку від пацюків, — адже тоді вона стала така лагідна! — а тепер знову все втрачено… Ні! Далі так тривати не може! Ось зараз він знайде Тетяну Гаврилівну, скаже їй, що треба, — і відразу помчить до лабораторії, щоб закінчити кляте опромінення! Швидше, швидше…

І, прикриваючи рукою обличчя, Богдан помчав далі, думаючи тільки про остаточну мету своєї біганини — про лабораторію й рятівний генератор.

Так розгорталися події, поки Петро і Ганна влаштовувалися в кімнаті клубу, де стояв телевізор. Був тут і приймач, звідки вечорами технік транслював до зали музику.

— От зараз побачите все, Ганночко! І все зрозумієте, — збуджено говорив Олд-Бой.

Він увімкнув телевізор, старанно перевірив вхід антени. Телевізор нагрівався.

— Дивіться, Ганночко, дивіться!

Петро даремно запрошував дівчину дивитися — вона й так не зводила очей з екрана. Кучеряве пасмо її волосся впало їй на лоб, але вона не помічала цього.

Тіні й неясні обриси на екрані вимальовувалися в чітку картину. Олд-Бой підстроїв телевізор, впиваючись у нього поглядом.