— Т-та ти що, блекоти об’ївся? Куди т-ти побіг?

Петро не слухав його. Так, прилади показували… правда, не міліметрову довжину хвилі, а майже звичайну, близько п’ятдесяти сантиметрів. Але… але потужність генератора, ось у чому річ! Скільки показує амперметр?

Богдан занепокоєно стежив за поривчастими рухами приятеля. Втім, Олд-Бой уже переможно глянув на нього:

— Маєш! Я ж тобі казав. Оце машина, так машина! В чотири рази потужніша від нашого старого!

— В чотири? — перепитав Богдан, не дуже тямлячи, про що мова.

— Ага! Він дає цілий кіловат потужності. Бачиш? Чудовий вийшов генератор! Бьютіфул!

Богдан докірливо поглянув на нього:

— Знову т-ти? Сам очманів, а м-мене знову фуулом лаєш?

— Не фуул, а — бьютіфул, що означає — чарівно. Я ж тобі кілька разів пояснював.

Богдан мовчав, переступаючи з ноги на ногу.

— Так от, бачиш, збудували-таки, — продовжував свою думку Петро, поблискуючи вже ясними щасливими очима. — Це, братику, тобі не жарти! Це — добрий, певний, потужний генератор і варто було його конструювати! Ой, Богдане, Богдане, ми з ним, з цим генератором, такого доб’ємося… — Він раптом спинився й провів рукою по очах. — Такого доб’ємося.

Десь наче в тумані перед ним проплив велетенський вбитий пацюк… Богдан і Сашко метушаться в радгоспному корівнику… Люка з електроскальпелем у руках… і нарешті — Ганна, чорноока красуня Ганна з радгоспу “Перемога”, — невже і вона приснилася йому?.. Шкода, шкода! Він труснув головою, наче хотів звільнитися від сну. Так, шкода, але…

— Гм… ми з тобою, Богдане, зробимо таке… Запевняю, зробимо! Колись я тобі розповім, що мені цієї ночі приснилося, ти й не повіриш одразу. Правда, правда, дуже цікаво! Давай, друже, випробуємо поки що на практиці, що дасть нам новий генератор!..

…Надворі розвиднялося. Починалася робота — завзята дослідницька робота, що розкриває нові й нові обрії, піднімає вище й вище завіси таємничого й невідомого в природі, в науці й техніці. Так, сьогодні вкрай стомленому наполегливою працею дослідникові може примаритися те, до чого він прагне у своїх мріях і пориваннях. А завтра наша сьогоднішня фантастика стає звичайним явищем.

І знову по своїх лабораторіях, по науково-дослідних станціях, по інститутах, на заводах і колгоспних ланах працюють наполегливі дослідники, що перетворюють фантастику на дійсність. Бо фантастика, що стала дійсним фактом, незаперечним фактом нашого чудового, неповторного життя, уже оточує нас.

А попереду — нові безкраї обрії, нові неосяжні перспективи розвитку науки й техніки! І немає їм меж, немає їм краю, як немає меж і краю людській допитливості, великому тяжінню людини до пізнання всього існуючого…

Безумовно, це було яйце. Дивне, величезне, вкрите жовтуватою сухою плівкою, що скидалася на зморщену шкіру.

Поліщук відкинув лопатку і втупився в знахідку. З усіх поглядів це було неймовірно. Звідки на Місяці могло взятися яйце? Самородок чистого золота, алмаз, усе, що завгодно, тільки не яйце… Мертвий світ, застиглий у багатовіковому крижаному оціпенінні, позбавлений усього живого, навіть будь-яких барв, — лише темні плями, що переходили в глибоку чорноту, або світлі відблиски, які яскраво сяяли на тлі навислого над низьким обрієм такого чорного неба, в якому було наче просвердлено білі цятки зірок. І нічого, крім цього: місячний краєвид — то лише чергування світлих і темних сірих тонів між сліпучо-білими зірками й чорним небом.

І Поліщук, і Гарісон — обидва знали, що чекає їх на Місяці. І однаково часом кожному хотілося голосно кричати від страшного почуття самотності, що охоплювало їх, як тільки вони йшли з бази нарізно. Мабуть, тому обидва вважали за краще не розлучатися навіть на півгодини, щоб бути один од одного в безпосередній близькості, бачити крізь запобіжні димчасті фільтри герметичних космошоломів помах руки супутника, відчувати його дихання, то утруднене, то спокійне, коли вони вже поверталися на базу. Так було краще. Певніше. І легше переносити напруження, яке не кидало їх протягом двадцяти восьми днів перебування в безкрайому пустельному світі. Через двадцять вісім днів, які вони відлічували по-земному, мала прибути чергова ракета із зміною. Тут неймовірно довго, чотирнадцять земних днів, панувало безгоміння під сліпучим промінням Сонця, а потім настала нескінченно довга місячна ніч. Місячного дня треба було зробити численну кількість випробувань і вимірювань, відходячи якнайдалі від бази, щоб потім, коли настане ніч, упорядкувати всі аналізи, опрацювати проби до прильоту змінної ракети…

І дослідники Місяця наполегливо працювали, але вони ніколи не передбачали можливості подібної знахідки. Яйце — отож, хтось зніс його?.. Але ж це безглуздя, нісенітниця! Не зводячи очей з яйця, Поліщук нахилився і ще раз помацав його суху зморшкувату плівку пальцями в металевій космічній рукавичці. Звичайно, яйце було наскрізь промерзлим. І важким — навіть в умовах значно полегшеної місячної ваги. Від легенького поштовху руки воно лінькувато, мовби неохоче, покотилося уздовж зернистого базальтового кратера. Поліщук поквапно притримав знахідку обома руками: ще бракувало розбити. Замерзле яйце могло бути дуже крихке. За умови, звісно, коли це справді яйце, а не якесь химерне кам’яне утворення. Він підклав під дивну річ кілька уламків базальту, щоб яйце не скотилося далі по кратеру. І випростався, оглядаючись.

— Джоне! Де ти, Джоне? — гукнув він.

За мить він почув відповідь, чітку й ясну, наче голос Гарісона лунав тут-таки, в його космічному шоломі:

— Я тут, Борисе! За стіною твого кратера, беру пробу: здається, слід криги. Це дуже цікаво, розумієш?

— Облиш усе! Йди сюди!

— А що сталося?

— Мерщій, мерщій!

Постать Гарісона в гофрованому космічному костюмі й прозорому шоломі з опущеним димчастим фільтром з’явилася над стіною кратера. Вона вимальовувалася дивовижно яскраво, як і все на Місяці, й швидко наближалася. Тут майже неможливо було визначати відстань на око, всі речі виразно бачилися будь-де. І тільки збільшення постаті показувало зміну відстані.

Поліщук дивився на незграбну квапливу ходу Гарісона, бачив, як сипалися з-під його ніг дрібні базальтові уламки й котилися вниз, до того місця, де він стояв. Кратер був невеличкий. І саме тут, під оцим природним навісом — брилою вулканічного каменю, Поліщук знайшов яйце. Воно лежало, вгрузнувши наполовину в пил, жовтувате на бурому тлі місячного грунту. Тому Поліщук відразу й звернув на нього увагу.

— Ну то що сталося, Борисе? — спитав Гарісон. Крізь спущені фільтри Поліщук скоріше вгадував, ніж бачив очі, що пильно дивилися на нього. Замість відповіді Поліщук показав йому дивну знахідку.

— Яйце, — промовив він.

Гарісон швидко обернувся. Він побачив овальну річ, що лежала на грунті, і від несподіванки аж свиснув.

— Звідки воно взялося?

Поліщук коротко розповів йому історію свого відкриття. Гарісон став на коліна і обережно торкнувся пальцями сухої зморшкуватої оболонки. Потім трохи підняв яйце, наче зважуючи його, і знову поклав на місце.

— Що скажеш, Джоне?

— Якесь безглуздя. Яйце — на Місяці?..

— Але ж ти згоден, що саме яйце?

— Либонь, страусяче. Зважаючи на розмір. Слухай, а воно було там одне?

Поліщук знизав плечима.

— Не знаю. Розумієш, мене це так вразило, що я не шукав більше. Можливо… А погляньмо ще раз!

Вони обережно розгребли лопатками сухий сипкий пісок під навислою кам’яною брилою. Копати довелося недовго: скоро з’явилися випуклі обриси таких самих яєць.

— Два… три… чотири!

Вириті яйця лежали на піску. Дослідники копали далі, але більше нічого не знайшли.

Гарісон відкинув лопатку:

— Все, Борисе! Врожай — п’ять штук.