— То дзвонив телефон, а він одразу не зрозумів цього, — пояснив Олд-Бой.

Богдан слухав, що йому казали по телефону, і обличчя його дедалі серйознішало. Кілька разів він кивнув головою, потім щось перепитав і знову кивнув. Дослухавши до кінця, кинув трубку на важіль апарата й побіг до столу, до генератора.

— Що це з ним діється? — зацікавлено проговорив Сашко.

Відповісти йому не встигли. Богдан схопився рукою за головний вимикач генератора. І відразу екран телевізора згас. Ганна здивовано глянула на Петра.

— Що сталося, Петре Микитовичу?

— Богдан кудись поспішає з лабораторії і вимкнув генератор, щоб він даремно не працював. Цілком правильно, він же не читав моєї записки. І не знає, що нам потрібна праця генератора для телевізії.

— Але що ж трапилося? Чому він припинив опромінювання і кудись побіг?

— Цього я не знаю так само, як і ви. Проте зараз довідаємось. Ідіть, я наздожену вас, тільки ось вимкну телевізор, — сказав Петро.

Та тільки-но Ганна й Сашко вийшли, він підбіг до вікна. Хотів упевнитися, що… І таки побачив.

Ганна щось весело говорила Сашкові, кокетливо поглядаючи на нього, чарівно всміхалась. А цей віроломний товариш, з яким вони вже кілька років приятелювали, ніжно взяв її під руку, аж ніяк не чекаючи, поки з’явиться Петро. І Ганна, чорноока зрадниця Ганна, не приймала своєї руки. Навпаки, вона весело сміялася й навіть… навіть заглядала в очі Сашкові! Це було нестерпно, жахливо!

Найгірші передчуття Олд-Боя справджувалися. Він повернувся до телевізора, неспроможний терпіти далі таку зраду. Голова йому паморочилася, думки плуталися… Нарешті, він випростався, енергійно вимкнув телевізор і сказав, ні до кого не звертаючись:

— Іф ю вонт, пліз, якщо ви бажаєте, прошу! Фор мі іт із нот інтерестінг, мені це навіть не цікаво. Ол райт, гаразд!

І, випустивши цю зливу англійських висловів та додавши до них за звичкою переклад, Олд-Бой рішуче подався з клубу.

Він дійшов певних висновків щодо красуні Ганни і Сашка.

Рудому Богданові не щастило, в цьому він аніскільки не сумнівався! Ну, скажіть: чому саме він опинився в лабораторії, коли задзвонив телефон? Або точніше, чому телефон задзвонив саме тоді, коли Богдан нарешті міг додатково опромінити себе й тим самим покласти край глузуванню з приводу його різноколірного обличчя? Суцільна загадка, відповіді на яку не міг дати ніхто. Збіг обставин, — відповість один. Випадок, звичайний випадок, — скаже другий. Певна річ, Богдан міг би й погодитися з тим чи іншим тлумаченням. Проте і першого разу, коли він опромінював своє обличчя, йому так само завадили звісткою про пацюків, з того й почалися недвозначні розмови про його різноколірність. Це теж був випадок? Пробачте, як казав скептик-студент, упав один раз із дзвіниці й не розбився — безумовно, випадок. Упав другий раз і не розбився — теж може бути випадок, хоч і дуже дивний. Але коли ти впав третій раз і не розбився, це вже не випадок. Це, пробачте, поєднання системи й досвіду.

Що й казати, Богдан мав великий досвід у тому, що він коротко характеризував двома словами: не таланить!

А втім, хай цими питаннями клопочуться спеціалісти-психологи чи якісь інші вчені. Це не наше діло. Ми ж краще стежитимемо за подіями, які дедалі ширше розгортаються навколо знаменитого генератора Олд-Боя. Скажемо просто: навіть оте, що перешкодило Богданові закінчити опромінення, в основі своїй мало зв’язок з генератором, як ми незабаром побачимо.

Щоправда, ми ще й досі не знаємо, що саме почув у телефонній трубці Богдан і чому він негайно вимкнув генератор, побіг геть з лабораторії. Щоб дізнатися про це, нам доведеться прислухатися до схвильованого голосу Богдана, який, зустрівши на радгоспному подвір’ї Сашка та Ганну, накинувся на них:

— Де ви б-блукаєте? Коли т-треба, т-так нікого й не знайдеш! Д-де Олд-Бой? Т-там дзвонять, дзвонять, шукають його, а в-він зник, н-наче корова язиком злизала!

— Стривай, що трапилося? Скажи нормально, — спробував заспокоїти його Сашко. Ганна зацікавлено дивилася на Богдана: справді, обличчя в нього і досі було двоколірне, хоч тепер це вже не так впадало в очі.

— Н-нічого не трапилося, якщо н-не брати до уваги того, що тільки-но до лабораторії дзвонив сам Іван Петрович Антохін!

— Антохін? Чого? — вкрай здивувався Сашко, але зразу ж прикусив собі язика: невже це з приводу отих неприємностей з опроміненням? Невже Данило Якович і справді поскаржився йому?

Проте Богдан, сказавши це, відразу покинув їх і побіг назустріч Петрові, який повільно йшов з клубу.

— Олд-Бой, Олд-Бой, с-слухай! Щойно дзвонив Антохін!

— Іван Петрович? — здивовано перепитав Петро. Ті ж здогади, що й у Сашка, одразу спали йому на думку.

— Т-так. Я розмовляв з ним з лабораторії. Я там опромінював… кхм… робив д-дослідження, а він подзвонив. Шукав тебе, але ніхто н-не міг сказати йому, д-де ти подівся.

Богдан чомусь ніяково потер собі ліву щоку. Ганна відвернулася, ховаючи посмішку.

— Ну?

— Н-ну, і сказав, що він уже їде сюди, д-до радгоспу. Сказав, що в нього важливі справи — в основному, до тебе. Щоб ти чекав на нього, ось що.

Олд-Бой задумливо схилив голову. Не дуже приємна звістка, міркував він, здається, буде прочуханка. Зрештою, так і мало бути. Іван Петрович, звісно, спуску не дасть. Краще було б, аби він приїхав днів через два, коли все влаштується. Особливо з коровами. Та нічого не поробиш, коли їде, то вже хай їде, філософськи закінчив він. І відповів:

— Ол райт, гаразд. Мабуть, іт віл бі сам ньюс, це будуть якісь новини.

Як бачимо, до славнозвісного винахідника Олд-Боя вже немовби повернувся його звичайний настрій заклопотаної важливими справами людини, для якої все інше не варте уваги. Він навіть не глянув на чорнооку Ганну, хоч та й шукала його погляду. Але Олд-Бой тільки сказав ще Богданові та Сашкові:

— Що ж, ходімо до лабораторії, — і пішов собі навпростець.

Ганна розгублено дивилася йому вслід. Сашко, простуючи за Петром, доторкнувся до її руки:

— Щось він став дуже похмурий. Невже його так вразила звістка про приїзд академіка?

Ганна нічого не відповіла. Вона сумно дивилася туди, де зник за рогом Петро. Ні, певно, тут було щось інше, а не просто звістка про приїзд академіка Антохіна! Але що саме? Вона не розуміла цього і аж ніяк не відчувала себе винною в зміні настроїв Петра Микитовича. Все йшло так добре, він показував їй такі захоплюючі, цікаві речі, був такий веселий, жартівливий. У нього трохи змінився настрій, коли пояснював Сашко. Але ж він сам наполягав на тих поясненнях, це Ганна добре пам’ятала! І раптом така зміна, таке холодне, байдуже ставлення до неї. Що сталося, чому?..

Академік Антохін машиною мчав тим часом до радгоспу “Перемога”. Він тримав у руках свою незмінну паличку з товстою ручкою і напружено думав. Олд-Бой і Сашко помилялися, гадаючи, що Іван Петрович їхав, щоб дати їм якогось прочухана, тим більше, що Данилові Яковичу не пощастило переговорити з ним телефоном, розповісти про неприємності, які трапилися в радгоспі. Але тоді про що ж думав академік Антохін, чим він був так заклопотаний, що всю дорогу мовчав, навіть не обізвавшись до шофера?

Нарешті шофер вигукнув:

— Ось він, радгосп!

Першим, кого побачив Іван Петрович, був його давній приятель Андрій Антонович. Він стояв біля воріт без шапки, і вітер куйовдив його кучері. Іван Петрович протер очі. Машина спинилася. Академік Антохін усе ще не виходив з неї, дивлячись на старого. Поважний академік не вірив у чудеса, це так; але тут було щось нечуване, і Іван Петрович намагався знайти у своєму мозку обгрунтування подібної метаморфози. Може, це не Андрій Антонович, а його двійник? Та ні, безумовно, це він, хоч і усміхається якось трохи соромливо. То відкіля ж тоді кучеряве волосся замість лисини, яку Іван Петрович звик бачити вже стільки років?..

— Здрастуйте, Іване Петровичу, — чемно вклонився старий. З обличчя його не сходила та сама трохи сором’язлива усмішка.