— Якщо… якщо, по-перше, воно не зіпсується: там значно тепліше, ніж на поверхні. І, по-друге… ну, пам’ятаєш, із Землі казали: приготуватися до можливих несподіванок. Розумієш? — стурбовано закінчив Гарісон.

— Усе, усе розумію, Джоне! — відмахнувся Поліщук. — Ось уже шість земних діб яйце лежить у шлюзовій камері — і нічого… А несподіванки — на те вони й несподіванки, щоб над ними не дуже міркували… Дивися, Земля! — обірвав він свою річ, зазираючи в ілюмінатор.

На чорному глибокому, наче затягнутому оксамитом, небосхилі пливла осяяна зеленкуватим світлом Земля. Вона немовби пригасила своїм сяйвом розцвічене зірками небо над Місяцем і радісно нагадувала про ліси, луки, моря й річки, — все те, що людина по-справжньому з гострою тугою відчуває тільки в безкраїх просторах космосу, в міжпланетній ракеті або тут… де невпинно спалахують і гаснуть вогняні метеоритні фонтани місячного піску… Вони стали вже звичайними, ці червоні й білі вогники. І все ж таки до них не можна було звикнути: так раптово вони виникали по всій, скільки сягало око, поверхні Місяця, поцяткованій кільцями малих кратерів, що лишалися після тих фонтанів. І ось — Земля на місячному небосхилі!

— Східна півкуля… — мрійно прошепотів Поліщук.

Там, під цим скупченням хмар, схожим на шматки білої вати, простяглася його країна, велика країна. Там вулицями маленького містечка він блукав ще школярем, сидів на лаві в саду, дивлячись на голубий диск Місяця, що котився серед хмар, і нестримно фантазував. Він — космонавт, він побуває на далеких планетах, на Марсі, на Венері, де, мабуть, вільно бродять доісторичні тварини, величезні ігуанодони, літають ящери-птеродактилі… Але спочатку він вирушить на срібну кулю Місяця. Він буде тим сміливцем, який у скафандрі відважно пройде його морями і кратерами… Милі дитячі мрії! Але вони збулися: він тут, на Місяці, разом із своїм супутником, американцем Гарісоном, — і як же тоскно, самотньо почуває себе, дивлячись на далеку Землю в безкрайому океані космосу, у тісній базі станції, де тільки міцний купол відділяє його від шаленства космічної стихії!.. Мабуть, щось подібне відчуває й Джон, — на його обличчі застиг замислений вираз людини, яка забула про все, крім далекого, примарного лика Землі.

Але що то за дивне ритмічне постукування в дверях шлюзової камери. Поліщук насторожився.

— Джоне! Ти чуєш? — уривчасто спитав він.

— Так… Що це? — блідий Гарісон повернув голову до шлюзової камери.

Постукування не припинялося. Наче хтось намагався відчинити двері камери й стукотів у них зовні.

— Шоломи, Джоне! — Поліщук хутко закрив свій космічний шолом. Те саме зробив і Гарісон.

Двері в шлюзову камеру повільно відчинялися. Обидва дослідники напружено вдивлялися в темний простір між ними.

У цьому просторі з’явилися люті очі, що блиснули червоними вогниками, і під ними — величезний дзьоб, де стирчали сліпучо-білі зуби.

Ще мить — і перед остовпілими Поліщуком і Гарісоном з’явилася довга гадюча шия, що підтримувала хижу голову істоти. Залопотіли перетинчасті крила, немов ширше відчиняючи двері.

— Це… це виплодок пекла! — пробурмотів побілілими губами Гарісон, відступаючи назад, до столу.

— Ні. Це — птеродактиль! — відповів йому Поліщук.

— Не знаю… не знаю, — все ще здавлено бурмотів Гарісон; він опинився уже позаду столу, шукаючи в ньому хоч якогось захистку. — Це якась страшна химера… мов у середньовічних художників, таке я бачив тільки на малюнках! Будь воно прокляте! Я летів сюди не для цього… Дивися, дивися, Борисе!

Потвора, нарешті, вилізла з дверей камери і всунулася в кімнату бази. Вона змахнула ще раз перетинчастими крилами й склала їх, притиснувши до боків, і тепер стала схожа на стару жінку, що закуталася в сіру запилену шаль. Істота застигла на підлозі справді як огидна химера з паризького собору Нотр-Дам чи з картин Гойї. Вона сиділа нерухомо, наче не знаючи ще, як їй поводитися. Тільки неспокійно блимали налиті кров’ю очі та зрідка загрозливо клацав дзьоб, показуючи два ряди гострих зубів. І наче підняті плечі ховалися в бганках усе тієї ж старечої шалі кольору павутиння.

Поліщук забув про свій страх, який спочатку охопив його. Він стояв біля столу і, не відводячи очей, дивився на потвору. Вона була не така вже й велика; враження гігантського розміру справляли, мабуть, величезні перетинчасті, мов у летючої миші, крила. Тулуб з головою на довгій шиї був не більше як півметра або близько цього.

“Так, звичайно, це птеродактиль, літаюча рептилія… здається, з верхньоюрських відкладень Землі”, — стрибали в мозку Поліщука безладні думки. Птеродактиль — на Місяці?.. Допотопна рептилія — на місячній базі?.. Ні, це не дорослий птеродактиль, а, мабуть, дитинча, дорослі були, слід думати, значно більші… Але який лютий, хижий погляд у цього малятка!

— І, хай йому біс, у нас немає ніякої зброї! — злісно вигукнув Гарісон. — Був би хоч пістолет! А коли ця штука допадеться до нас, що тоді?

— Птеродактилі, наскільки я пам’ятаю, живилися комахами, — зауважив Поліщук, усе ще не обертаючись.

— З такою лютою пикою, з такими зубами? Та він може відхопити мені цілу руку… Ха, комахи! Огидна мерзота, звідки вона взялася на наше нещастя!

— Очевидно, з яйця, Джоне.

— І треба ж було тобі принести його! Бач, у холоді шлюзової камери, і все ж таки вилупився. Шалений світ! — знову із люттю кинув Гарісон.

— Мабуть, після тривалого заморожування яйцю навіть і там було тепло. І в нього дуже скоротився інкубаційний період, — міркував Поліщук.

— У тебе, Борисе, на все є пояснення. А що нам тепер з оцим твоїм птеродактилем робити?

Поліщук розвів руками:

— В усякому разі, моє припущення про те, як тут, на Місяці, опинилися яйця, виправдалося, — сказав він по паузі. — І крім того, тепер можна сміливо твердити, що Місяць, чи, вірніше, величезний шмат Землі, наша планета викинула саме у верхньоюрському періоді, коли на ній ще водилися птеродактилі та інші допотопні тварини. Згода, Джоне?

— До біса твій верхньоюрський період! Мені це байдуже. Розумієш, ні до чого! У мене інший фах, інші завдання. І, коли ти командир, то, будь ласка, вирішуй, як нам позбутися цього страховища, щоб я міг взятися до своєї справи!

Птеродактиль, який сидів до того нерухомо, раптом з сухим шелестінням підняв крила й змахнув ними. Порив вітру від цього різкого руху вдарив у шоломи Поліщука й Гарісона й примусив обох похитнутися. Зі столу впала скинута вітром склянка, впав зошит, що лежав скраю.

— Диявол! — пробурмотів Гарісон, лише скоса подивившися на склянку й зошит, що лежали на підлозі.

Птеродактиль змахнув крилами ще раз — і злетів. Він незграбно зробив уздовж кімнати широке коло. Гарісон сховався за стіл, коли потвора, здіймаючи вітер, пролинула над ним. Хижий її дзьоб на ходу схопив з полиці блискучу пробірку із зразками грунту на Місяці, і вона вмить зникла у горлі потвори. Уздовж довгої шиї страхіття пройшла хвиля ковтального руху, немов під сухою шкірою перекотився великий жмут. А тоді птеродактиль приземлився біля самих шлюзових дверей. Він склав крила і, перевалюючись, незадоволено поглядаючи на людей червоними очима, зник у шлюзовій камері. Гарісон полегшено зітхнув:

— Нарешті! Прикрити б його там… інакше він проковтне всі наші проби, якщо не накоїть чогось гіршого… Зачинимо двері в камеру, Борисе, доки малятко ніжиться в холодку!

— А потім? Коли нам треба буде вийти з бази?

— Поки сиплються метеорити, ми вийти однаково не можемо. А згодом щось придумаємо. Головне — убезпечитися від нього тепер.

Гарісон мав слушність. Обережно, ледь ступаючи, вони підійшли до дверей камери.

І цієї миті сильний гуркітливий удар потряс купол бази. Поліщук і Гарісон завмерли.

Сліпуча блискавка вибухнула в темному доти просторі шлюзової камери. Раптовим спалахом вона яскраво освітила її простір, в якому, наче в уповільненому кінокадрі, майнули безформні шматки перетинчастих крил, білі блискучі дрібні зуби, уривки сухої зморшкуватої шкіри, — все те, що було секунду тому лютою, дикою, але все ж таки живою істотою. Потім усе знову оповив морок. У шлюзовій камері щось валилося, падали кріплення. Сповнюючи все навколо пронизливим свистом, крізь відчинені двері камери виходило повітря, висмоктуване вакуумом Місяця.