З води, метрів за двадцять від берега, чорним кутом стирчав ніс напівзатопленої баржі, на якій роботи припливли на острів. Ось де можна сховатися. Аліса зайшла у воду, піднявши високо над головою сумку з мієлофоном, і, як тільки вода сягнула грудей, попливла, підгрібаючи однією рукою і намагаючись не створювати ніякого шуму.

Сумка виявилася важкою, і дуже хотілось кинути її у воду, та Аліса знала, що мієлофон — цінний апарат і треба його обов’язково зберегти.

Плавала Аліса непогано і навіть зараз, стомлена й побита, дісталася до чорного носа хвилини за три, перебралась через борт і всілася на краєчок рубки, що опускалася в воду.

На березі шум бою втухав. Залізні роботи доламували своїх пластикових суперників. Усе-таки їх було як-не-як десять штук, і вони були спеціально пристосовані для того, щоб убивати. Пластикові ж роботи добре вміли готувати їжу й носити речі.

Тільки-но бій закінчився, біганина залізних роботів поновилася. Вони виявили, що бранка зникла, і знову загупали по острову, розшукуючи її. Ось один підбіг аж до берега навпроти баржі й освітив фарою пісок, щоб знайти сліди. Алісі було холодно й хотілося пострибати, аби зігрітися, а доводилось сидіти й не рухатися.

Стрекотіння флаєра почулося майже над головою. Флаєр запалив прожектор і нишпорив ним по острову. Роботи завмерли і замовкли. Промінь ковзнув по берегу, по баржі, та Аліса не посміла ворухнутися й привернути увагу льотчика до себе. Раптом тоді роботи здогадаються, що вона ховається так близько від них, і заберуться на баржу раніше, ніж надійде допомога!

Тепер Аліса не мала сумніву, що флаєр було послано її друзями. Її розшукують. І неодмінно знайдуть. Але зараз важливіше було інше — треба попередити людей на березі, що роботи збираються от-от почати наступ. А люди ж там, туристи й відпочивальники, навіть не підозрюють, що роботи можуть нападати на людей. І роботи захоплять їх зненацька й можуть кого-небудь убити або поранити. Шкода, що не пощастило знайти, де у них схований човен. Хоча човен вони, як сказав шеф, охороняють. “Доведеться, мабуть, пливти до берега, — вирішила Аліса. — Можливо, я не втону і тоді встигну раніше за роботів. Тільки треба це зробити непомітно. Зачекати, аж поки вони перестануть шукати”.

Флаєр полетів, і роботи, увімкнувши прожектори, нишпорили променями по воді, гадаючи, напевно, що Аліса спробувала попливти з острова і не встигла відпливти далеко.

— Людина могла сховатися на баржі, — озвався раптом виразно скрипучий голос на березі.

— Але ми гаємо час. Пора в похід.

— Спочатку вб’ємо людину. Перевірте баржу.

Кроки робота стали віддалятися по березі.

Аліса зрозуміла, що більше чекати не можна. Вона сховала сумку з мієлофоном у заглиблення на палубі баржі, сподіваючись, що роботи в поспіху не знайдуть апарата. Потім вона спустила ноги за борт, повисла на руках і, відірвавшись од борту, відразу пішла вглиб. Випірнула й попливла до берега.

Аліса ще не встигла висохнути, на вітрі було холодно, і вода через те здалася їй у першу мить теплою, ніби її спеціально нагріли.

Аліса пливла, і їй здавалося, що от-от повинен пролунати ззаду крик: “Он вона!” — промінь прожектора має наздогнати її…

І коли промінь прожектора справді настиг її і, спіймавши в світляне коло мокре ясне волосся, поплив поряд із нею, вона навіть не здивувалася і не дуже злякалась. Вона просто попливла швидше, хоч і розуміла або, принаймні, мусила розуміти, що так їй довго не протриматися”.

— Он вона! — догнав її голос шефа-робота. — Зброю до бою!

Аліса не оберталася, але й без того вона відчувала, як роботи напинають великі луки. “Вз-з!” — просвистіла збоку стріла. Друга плюснулась у воду далеко попереду.

Аліса відчула, що стомлюється. “Ще трішки, — говорила вона собі, — зовсім трішки, берег близько”. Але вона обманювала себе.

До берега було ще дуже далеко.

— Спускайте човен! — наказав шеф-робот. — Шкода, нема в мене мого вірного пістолета. Я б’ю з нього без промаху на тисячу метрів.

Аліса навіть здивувалася, як добре вона чула слова робота, хоч серце її стукало так гучно, що здавалося, молоточки б’ють по скронях.

— Заводь! — доганяв її невблаганний голос. — Уперед!

Все загинуло, збагнула Аліса, і їй стало дуже жаль себе, бо тепер вона ніколи не полетить у Париж на свята, і ніколи не прийде знову до школи, і ніколи не проїде доріжкою, яка веде туди, куди ти захочеш.

Вода стала раптом ненадійною й холодною, як повітря, і перестала тримати її, затягувала вглиб, і руки відмовлялися гребти, і ноги повисли, як неживі, і теж потягли вниз. І Аліса подумала, що все одно ні Герман, ні тато ніколи не дізнаються, що з нею сталося…

Вона побачила, відкинувши назад голову, востаннє зорі, й цієї миті щось тверде легенько вдарило її знизу і виштовхнуло на поверхню.

Аліса спробувала вирватись, не розуміючи ще, що з нею трапилося, але пругка поверхня, яка виштовхнула Алісу, не піддавалася й далі несла Алісу вперед, до гір.

Якби не було так темно, Аліса відразу здогадалася б, що її підхопили дельфіни, проте вона так стомилася й погано розуміла, в чім річ, що минуло, напевно, з півхвилини, перш ніж до неї дійшло, що вона вже не пливе сама, а мчить до берега на своєрідному кораблі — на спинах двох дельфінів, що притулилися боком один до одного. Їхні спинні плавники були стінками люльки, і простягнуті вперед Алісині руки лежали на їхніх випуклих лобах.

Аліса не сміла підвестись і подивитися, що відбувається ззаду, — а раптом дельфіни розпливуться і вона впаде знов у воду. А вона ж чудово знала, що у воді їй не протриматися й хвилини — ноги й руки були як ватяні.

Ззаду почулося легке стрекотіння човнового мотора. Отже, роботи й далі переслідували її.

— Скоріше! — прошепотіла Аліса дельфінам. — Нам треба якнайшвидше встигнути до берега, а то вони почнуть убивати людей.

— Добре, — промовив раптом один із дельфінів. Він говорив через силу, ледве вимовляючи людські слова. — Не бійся. Ми хутко.

— А всі думають, що ви не вмієте розмовляти! — зраділа Аліса.

— Ми вчимося, — сказав дельфін.

Смуга світла наздогнала дельфінів і освітила їхні блискучі спини й Алісу, що лежала між плавниками.

— Уперед, мерщій! — кричав шеф-робот. — Вони не втечуть!

Дельфіни попливли ще швидше, але все-таки Аліса відчувала, що берег наближається повільніше, хоч ледь-ледь, але повільніше, ніж човен із роботами. Прожектор із човна вже не відпускав дельфінів і впевнено йшов за ними, коли вони намагалися повертати, щоб вийти з світляного кола.

Поряд у воду впилася важка стріла — роботи обстрілювали дельфінів.

— Дуже лихі, — сказав дельфін і пирхнув. — Лихі люди, таких не знаємо.

— Це не люди, — озвалась Аліса. — Це божевільні роботи. Вони хочуть убивати всіх людей. Їх треба негайно зупинити і попередити людей, а то вони можуть такого накоїти…

— Роботи, — мовив дельфін, — машини. Машини роблять люди.

— Це, напевно, давні машини, і вони попали у воду й зламалися. Скоріше.

Човен був уже зовсім близько, й Аліса, огледівшись, побачила, що ніс човна й білі бурунці з його боків ясно видно на тлі чорної води.

— Вони нас доженуть! — вигукнула Аліса.

Це було вже зовсім страшно.

Дельфін хрюкнув гучно й сердито.

Поряд — Аліса скорше відчула, ніж побачила, — з’явилися над водою спини інших дельфінів. Один із них й пішов назустріч човну.

— Дивися! — раптом крикнув шеф-робот. — Торпеда! Стріляй!

Біла стріла, яку було видно здалеку, просвистіла і впилася в дельфіна.

Все це відбувалося дуже близько.

Вона назавжди запам’ятала що сцену — непевні метушливі промені прожекторів, чорні спини дельфінів, бурунці, піна й короткий окрик умирущого дельфіна,

Аліса поглянула вперед. Миготливий промінь прожектора висвітив скелю попереду, і вона зрозуміла, що берег уже близько. Зовсім близько. Але дістатися до нього дельфіни не встигнуть.