— Меле, — почав він. — Я…

Слова застигли в нього на вустах. Невідомо як, дівчина опинилася в його обіймах.

— О Меле!

— Хедвеле! — пригорнулась вона до нього.

Та раптом вивільнилася, дивлячись стривоженими очима.

— Що трапилось, радість моя?

— Хедвеле, ти можеш щось іще зробити для нашого селища? Хоч що-небудь? Мій народ буде тобі вдячний.

— Звісно. Не хвилюйся. Та я думав спочатку відпочити.

— Ні! Будь ласка! — благала вона. — Ти можеш одразу ж зайнятись отими іригаційними каналами, про які розповідав?

— Якщо ти так хочеш, — відповів він. — Але…

— О любий! — скочила вона на ноги.

Хедвел потягся до неї, та Меле відступила назад:

— Часу обмаль! Треба швидше повідомити селище!

І подалася геть. А Хедвел лишився розмірковувати над дивною поведінкою тубільців, особливо жінок.

Прибігши до села, Меле застала священика в храмі, де він молив у Бога мудрості й поради. Сквапно переповила вона Лагові нові посланцеві плани.

Старий поважно кивнув:

— Тоді церемонію доведеться відстрочити. Але скажи мені, дочко, тобі яке діло?

Меле зашарілась і не відповіла.

Священик посміхнувся. Та враз його обличчя посуворішало:

— Розумію. Однак послухай мене, дочко. Не дозволяй коханню відвернути тебе від ревного поклоніння Тангукарі й дотримання давніх звичаїв нашого селища.

— Та ж ні! — вигукнула Меле. — Я тільки відчуваю, що для Хедвела не досить смерті Посвяченого. Він заслуговує на більше. Він гідний… Найвищої!

— Ніхто протягом останніх шестисот років не удостоювався такої смерті. З часів В’ктата, героя і напівбога, який врятував ігатійський народ від жахливих Гуельвських звірів.

— Але ж і Хедвел мало не герой! Дайте йому час, нехай спробує. Він доведе, що гідний її!

— Може, й так, — розмірковував священик. — Для селища це стало б великою подією. Однак зваж, Меле! Хедвелу, можливо, все життя доведеться витратити, аби це довести.

— Хіба він не вартий нашого чекання?

Лаг узявся за патерицю й задумливо наморщив чоло. Зненацька випростався й уп’явся в дівчину очима:

— Скажи мені правду, Меле. Чи й справді ти хочеш зберегти його для Найвищої? Або просто намагаєшся залишити посланця для себе.

— Він повинен померти так, як на це заслуговує, — відповіла вона. Але очі її уникали погляду священика.

— Цікаво… — сказав старий. — Цікаво, що ти думаєш насправді. Гадаю, ти надто близька до єресі, Меле. Ти, яка завжди виступала за чистоту віри.

Дівчина саме зібралася відповісти, як до храму заскочив торговець Вассі.

— Ходімо швидше! — заволав він. — Городник Іглаї! Він порушив табу!

Огрядний веселий городник помер жахливою смертю. Як завжди, дорогою від своєї хати до майдану він проходив повз старе колюче дерево. Ні з того ні з сього воно впало на Іглаї. Колючки прохромили його тіло наскрізь. Очевидці розповідали, що перш ніж спустити дух, він більше години карлючився й стогнав.

Але помер з усмішкою на вустах.

Священик оглянув юрбу, що скупчилася навколо тіла. Дехто з селян затуляв обличчя руками, ховаючи глузливі посмішки. Наблизившись до дерева, Лаг уважно оглянув його й побачив ледь помітні сліди від пилки, які, щоб не дуже вирізнялися, були позамазувані глеєм. Старий обернувся до натовпу:

— Часто Іглаї бував біля цього дерева?

— Авжеж. Він завжди під ним обідав.

Тепер, уже не криючись, люди глузливо посміхалися з витівки Іглаї. Почулися вигуки:

— А я дивувався, чого це він завжди тут обідає!

— Повсякчас уникав компанії. Казав, що любить їсти на самоті.

— Ха! Мабуть, весь той час пиляв.

— І не кажи! Якийсь городник, ще й не дуже набожний, а от запопав собі до біса гарної смерті..

— Слухайте, люди добрі! — вигукнув Лаг. — Іглаї вчинив святотатство. Болісною смертю може нагородити лише священик.

— Нехай священиків не обходить те, чого вони не бачили, — буркнув хтось із натовпу.

— Атож, святотатство, — насміхався інший. — Іглаї помер чудовою смертю. І це головне.

Старий спохмурнів. Тут він нічим не міг зарадити. Якби свого часу він спіймав Іглаї на гарячому, то суворо покарав би його за це, так, що той уже ніколи б не наважився зробити повторну спробу і, певне, тихо йіспо1 кійно помер би в похилому віці. Однак зараз було надто пізно. Марно просити Бога покарати Іглаї на тому світі, бо городникові, який уже там опинився, нічого не варто буде самому виправдатись перед ним.

— Бачив хто, як він пиляв дерево? — запитав Лагг.

Коли б хтось і бачив, однаково не зізнався б. Усі вони заодно. Незважаючи на релігійні заборони, які втовкмачувались в їхні голови змалку, селяни затято намагалися перехитрувати священиків.

Коли вже вони усвідомлять, що недозволена смерть ніколи не дасть тієї насолоди, яку одержуєш, дотримавшись ритуалу, і заради якої працюєш усе життя!

Він зітхнув. Іноді життя стає справжнім тягарем.

А через місяць Хедвел записував у щоденнику: “Зроду не зустрічав такої раси, як ці ігатійці. Я серед них живу, їм і п’ю разом із ними, спостерігаю їхні звичаї. Я знаю й розумію їх. І от що мене страшенно вразило.

Річ у тім, що ігатійці не знають війни! Поміркуй над цим, цивілізована людино! Ніколи протягом усієї їхньої історії ні в легендах, ні в літописах не було жодної згадки про війну. Вони просто нездатні збагнути, що воно таке. Можу навести такий приклад.

Я намагався пояснити, що таке війна, Катазі, батькові незрівнянної Меле. Старий почухав потилицю й поцікавився: “Ти кажеш, багато людей убивають одне одного? І це зветься “війна”?”

“То лише один її бік, — відповів я. — Тисячі знищують тисячі”.

“У такому разі, — зауважив Катага, — багато помирають водночас в один і той самий спосіб?”

“Правильно”.

Він довго міркував, а тоді, обернувшись до мене, промовив: “Погано, коли багато вмирає одночасно однаковою смертю. Таке нікого не задовольнить. Кожна людина повинна помирати своєю власною смертю”.

Ігатійці ніколи не сваряться між собою, в них немає родової ворожнечі, злочинів, убивств через ревнощі.

І от якого висновку я дійшов: цим людям невідома насильницька смерть, за винятком, звісно, нещасних випадків. На жаль, вони трапляються тут надто часто. Та це я приписую примітивному способу життя тубільців і їхній веселій відчайдушній вдачі. Одначе навіть нещасні випадки не лишаються поза увагою й розслідуються. Такий високий рівень смертності засмучує священика, з яким ми заприятелювали, і він щоразу закликає людей до обережності.

Він гарна людина.

А тепер остання, найголовніша, новина. Меле погодилася стати моєю дружиною! Я — найщасливіша людина в світі, бо Меле прекрасна жінка. І найнезвичайніша також.

У неї дуже розвинене почуття відповідальності перед своїм народом. Може, навіть трохи надміру. Вона постійно примушувала мене робити щось для селища. І я таки багато зробив. Закінчив спорудження іригаційної системи, запровадив вирощування кількох швидкоростучих зернових культур, навчив, ігатійців обробляти метали. А вона вимагала від мене іде більшого.

Але тут уже я затявся. Маю я право відпочити чи ні? Я мрію про довгий сповнений любовної знемоги медовий місяць, а тоді десь із рік хочу побайдикувати, завершуючи роботу над книгою.

А Меле не може цього зрозуміти. Вона все намагається мені пояснити, що я повинен і далі працювати. І постійно згадує якусь церемонію “Найвищої” (якщо я правильно її переклав).

Та годі, я вже напрацювався. І більше нічого не робитиму, принаймні протягом одного чи двох років.

“Найвища” має відбутися зразу після нашого одруження. Сподіваюсь, то має бути якась велика, честь, котрої ці прості люди хочуть мене удостоїти. Я дав зрозуміти, що з радістю прийму її.

Мабуть, буде цікаво”.

На весілля все село на чолі зі старим сдящеником вирушило до Вершини, де укладалися всі ігатіиські шлюби. Чоловіки повдягали ритуальне пір’я, жінки поначіплювали прикраси з черепашок та різнобарвних камінців. Четверо кремезних селян у середині процесії несли якесь дивне з вигляду приладдя. Хедвел устиг лише скинути на нього оком, але знав напевне, що його було врочисто винесено з однієї вкритої чорним очеретом хати — начебто якогось храму.