Укуси та подряпини загоїв океан. Йому було байдуже — вбити мене чи вилікувати.

На Андаманах я передихнув від роздумів про історичні долі народів. Після міст Індії “столиця” острова, маленький провінційний Порт-Блер, не справив на мене ніякого враження. Щоправда, я завважив, що в^ місті немає нетрищ, є гарні дерев’яні будинки, строкатий торговий центр та храм, куди жрець приїжджає на моторолері. Хіба що місцева школа розчулила: в ній вчаться галасливі та дружні малюки від двох з половиною до шести років, які носять біло-рожеву форму. Довідавшись про жахливий землетрус у Вірменії, вони принесли гроші, аби ми відправили їх потерпілим, — кожен малюк гір одній рупії, всього триста, менше вісімнадцяти карбованців… Не дуже зацікавила й екскурсія до колишньт англійської колоніальної в’язниці, де, пам’ятається, був ув’язнений один із героїв оповідання Конан Дойля “Знак чотирьох”. Привертає увагу лише сама споруда, виконана у формі семипроменевої зірки із довгих цегляних корпусів: п’ять корпусів зруйновано, в одному з уцілілих сидять повії та наркомани з усього архіпелагу, там же — спеціально для лоскотання нервів туристів — відтворена кімнатка, де страчували…

Куди більше враження справила на мене, наприклад, прогулянка берегом, в якій супроводжував мене бродячий дворняга з хвостом-бубликом; я не переставав дивуватися, звідки на Андаманах міг узятися такий безсумнівний Сірко. Ми з Сірком простували через камінний хаос, блукали серед поточених морем брил. Каміння було наче обтягнуте горбкуватою шкурою носорога; інше ж, розколовшись на вертикальні смуги, утворювало бар’єри, схожі на підмурки довгих зруйнованих стін — спокуса для довірливих атлантологів, котрі постійно знаходять “руїни” на дні океану… Ноги мої сковзали на зеленій твані у прогрітих сонцем калюжках. Вишукуючи порожні черепашки, я намагався уявити собі, що немає на світі ні готелю, ні взагалі цивілізації; а є Сірко і я, що перенесені машиною часу на край первісного океану…

І зовсім уже видається фантасмагорією подорожування на тихохідному катері звивистими бірюзовими протоками, серед вкритих джунглями мисів та островів, на безлюдний кораловий острівець Джолі-Бой. Це — шапка непролазної, буйної зелені в кільці білосніжного пляжу. На пісок схиляється гілля магнолій, падають мертві стовбури, полозом виповзає коріння. Під чорними скелями в тихій бухті бігають величезні краби.

Добувши у проводиря із місцевих маску та трубку від акваланга, я пірнув у царство коралів живих. Під водою вони постають у своєму справжньому вигляді: химерні гроти та сади з грою сонячних полисків просто зачаровують. Рифи, обліплені морськими їжаками та зірками, — у хащах водоростей, а навкруги в’ються незліченні зграйки риб. Так, скажуть мені, це ми бачили на телеекрані. Відповім: різниця, напевне, така ж, як між ігровим автоматом за 15 копійок та справжнім польотом у космос…

Хоч би що казали про близьку екологічну катастрофу, на Андаманах мало в неї віриться. Природа чинить могутній опір. Іноді здається, що океан, джунглі, гірські масиви нас просто терплять… до часу. А коли ми їм набриднемо остаточно, ворухнуться, здригнуться всепланетною конвульсією — згадуй лише про людство… Котяться байдужі хвилі над Атлантидою, над Лемурією.

Ми довідались, що є на Андаманському архіпелазі один острів, куди й досі не ступала нога цивілізованої людини. Життя тамтешніх племен недосяжне для спостереження згори — джунглі… А якщо до берега наближається катер, з лісу виходить ланцюг зовсім голих молодиків з напнутими тятивами луків. Вони стають по коліна у воду й чекають, звівши стріли на рівень грудей. Звісно, можна було б у відповідь прицілитись із “томпсона” чи “узі”. Але ми все-таки стали мудрішими. Катери повертають геть; плем’я й далі живе як йому заманеться. Може, саме воно й вийде в фінал…

Не буду оповідати хронологічно про те, що бачив у Малайзії та Сінгапурі. Розповім лише про свої, власні враження.

Міста жовтої раси, навченої англійцями, зразу приголомшують небосягами — із суцільного дзеркально-чорного скла (чи пластику?) або ж білі, мережані, побудовані в маврітанському стилі, на зразок вишуканих медресе, тільки витягнутих на сотню метрів угору… На широких, ідеально чистих проспектах не побачиш деренчливих, огорнутих чадом “амбасадор” чи торохтливих моторикш, тут плинуть сяючі “тойоти”, “вольво”, “мерседеси” останніх моделей. Чистота така, що здається, ніби вулиці не підмітали, а мили зубними щітками. Про чистоту тут дбають: тому, хто викине на асфальт недопалок, загрожує штраф — кількасот доларів… Ось чому досить кумедно звучить переклад назви столиці — Куала-Лумпур — місто на брудній воді, Брудноводськ. Серед пальм та орхідей на тлі лазурового неба особливо святковий вигляд мають і сорокаповерхові вежі, і добре доглянута стародавня архітектура.

Наближалось Різдво, і малайські міста вбирались у відповідні прикраси, символіку, які серед такої спеки та квітів сприймалися щонайменше дивно. Багаті люди, малайці виготовляють ялинки і прикраси не з якогось там картону та фольги за щербаті копійки, а з дорогих синтетичних матеріалів: тут і північні олені, запряжені в сани Діда Мороза, й іскристі бурульки, і штучні золотаві ялинки… Забігаючи наперед, скажу, що в Сінгапурі, наприклад, був оголошений конкурс: хто краще прикрасить свій будинок до Різдва. І з’явилися вздовж розкішної вулиці Орчард крижані замки, рицарські фортеці, незвичайні печери та пагоди…

Якщо хочеш побачити справжнє обличчя малайського міста, зайди до великої крамниці. Товарів сила-силенна: від косметики найгучніших світових фірм та японської радіоапаратури до дешевої біжутерії, від елегантного посуду до іграшок, над якими радянські діти просто шаленіли б од захоплення: досить натурального вигляду і розміру пухнасті коти, пінгвіни, казкові істоти, солдати в десантних комбінезонах завбільшки з пацюка, вони доволі спритно плазують, займають позицію для стрільби і цокотять із невеличких автоматів… Тут же на полівідеоекрані крутять фільм про Джеймса Бонда. А поряд — кав’ярня на півповерху, і наїдки такі, що не знаєш, як до них і підступитись: щось рибне, креветкове, овочеве загортається в м’яке варене листя, поливається пахучими потравками, посилається спеціями… ні, не нашому братові там трапезувати!

Так, в універмаги Куала-Лумпура можна ходити, як у музеї. Зате музеї більше схожі на наші універмаги. Вони справді бідні. Національний музей Малайзії не багатший від краєзнавчого де-небудь в обласному центрі, України: кілька народних костюмів, трохи археології, будинок із циновок з різьбленими рамами; меблі, начиння, оздоби, камінь з арабським надписом тринадцятого сторіччя, кольорові фото верховних правителів… ось, либонь, і все!

Коли за добробутом та комфортом Малайзія і Сінгапур випередили Індію незмірно, то в плані національної самобутності та духовної культури лишились далеко позаду… Саронги я бачив лише на стюардесах. Щодо релігійних та інших традицій, то вони, здається, зводяться до двох іпостасей. Перша — занесене арабами мусульманство. Це офіційна, державна релігія. Досить часті телевізійні виступи ісламських діячів. Вплив релігії на побут проявляється головним чином у поведінці жінок: багато з них навіть в океані купаються вдягненими, а манекенниці виходять на поміст, загорнувши голову в хустку. Все це мало нагадує зворушливе тепло індуїзму… Друга іпостась — язичеські традиції, і, на мій погляд, досить-таки огидні. Під Куала-Лумпуром є печери Бату. Майже триста сходинок ведуть до цих гігантських порожнин у гірському схилі, що нагадують нефи собору; стіни списані іменами відвідувачів — в Індії такого неподобства не побачиш… Так ось, раз на рік під цими сходами розгортається дійство, під час якого люди калічать себе — встромляють у шкіру сталеві гаки, до яких припасовані важкі кулі, а затим видираються в печерне святилище…

Я не хочу сказати нічого кривдного про духовно-моральне обличчя малайців — не буває рас чи народів кращих або гірших — але вони видались мені більш відлюдкуватими, суворими й жорсткими у порівнянні з усміхненими “циганами”, майстрами “чейнджу”… В Куала-Лумпурі та Малацці не те, що не лежать на вулицях, — либонь, навіть і не гуляють увечері. Лише потік машин несеться вдовж вулиць та торгують незліченні крамнички. Схоже, що духовний пафос цих людей — не в релігії, не в мистецтві, а в торгівлі.