— Ми прийшли до вас не найматись на роботу, а навпаки, — як замовники. Нам треба розшукати одну особу.

Тищенко, який приготувався слухати, після останніх слів відвідувача раптом знову розслабився. Він витягнув із шухляди столу карточку й подав літньому.

— Це візитка кооперативу “Детектив”, — пояснив. — Там спеціалісти найвищого класу. Добудуть вашу особу хоч із того світу.

— З того світу? — В очах відвідувача з’явився холодок. Такий самий холодок Тищенко завважив і в чорних, з дивним блиском, очах молодого чоловіка. Повагавшись, літній сказав: — Ні, з того світу там не добудуть.

Бажання спекатись відвідувачів стало танути. Господар раптом помітив, що в обличчях обох чоловіків не вгадувалося жодної спільної риси. Зате їх поєднувало щось значно більше… Він зауважив, тамуючи посмішку:

— Але ж “Експарка” не має досвіду проникнення в потойбічний світ.

— Нас не цікавить весь кооператив, — мовив літній чоловік. — Нас цікавить лише один із йото членів, а саме — ви.

— Я-а!? — здивувався Тищенко. — Але ж мені пізно вже займатись оперативною роботою. Вік… А чому, власне, я?

Відвідувач мить повагався.

— Чому ви?.. З усіх, кого ми знаємо, ви єдиний, хто розробляв і особисто здійснював ризикові операції на землі, під водою й у космосі. Ви пройшли апробацію ризиком, а головне — незвичайністю ситуацій. Ми вивчили всю пресу про “Експарку”, включаючи й відео. Ви наділені талантом не втрачати самовладання за будь-яких обставин.

Тищенко не був про себе такої високої думки. Він добре пам’ятав, як похололо всередині, коли він, услід за всюдиходами, скинутими на парашутах, і сам стрибнув у білу безодню. Це був перший експорт в Арктику, який і дав назву кооперативу. Тим часом слова відвідувача, що прозвучали не як лестощі, а як формальна констатація, зняли офіціоз.

— Не знаю, на що ви мене сватаєте, — мовив господар, — але судячи з суворого добору, це мас бути щось над…

— Надзідповідальне, — підказав літній.

— Але ж для виконання серйозних операцій самото тільки досвіду мало. Потрібні ще особливі якості, що їх природа дарує людині лише в молодості. Це і зір, і слух, і реакція… В “Експарці” пенсійний вік-тридцять п’ять років. А мені, як вам, мабуть, відомо, тридцять сім.

Відвідувач по-доброму посміхнувся. Мовляв, мені б твій клопіт.

— Для справи, на яку ми вас запрошуємо, ці якості зовсім не обов’язкові… Ну, то як — по руках?

Тищенка не бентежило те, що чоловік не поспішав розкривати карти. Він давно завважив, що замовник має особливість зволікати, коли наставав час втаємничувати в справу. Чи фаталізмом, а чи потайливістю якоюсь те можна було пояснити…

— Але ж я не знаю, про що йдеться… — нагадав господар.

Літній збентежено посміхнувся:

— Авжеж, авжеж… Але перед тим, як розказати вам, про що йдеться, нам потрібні гарантії, шо у випадку, коли ми з вами не дійдемо згоди, таємницю замовлення не буде розголошено.

“І таке вже було”, — подумав Тищенко, а вголос сказав:

— У цьому немає потреби. Збереження таємниці замовника — одне з основних правил “Експарки”.

— Але ж ми наймаємо не всю “Експарку”, а вас, — наполягав літній. Він витяг із нагрудної кишені згорнутий вчетверо аркуш і, розрівнявши, простягнув його Тищенкові. — Ось…

На папері було витиснуто друкарським способом, що він — Тищенко (прізвище надруковане на машинці) зобов’язується зберігати таємницю, яку йому довірили працівники асоціації “Порядок”. Гарантія нерозголошення — життя.

“А ось такого ще не було”, — знову подумав господар контори, тамуючи в собі почуття протесту.

Тим часом старший відвідувач, напевне, вловивши зміну в настрої Тищенка, поспішив зауважити:

— Природна річ, документ цей ви підпишете після узгодження суми винагороди за проведену роботу.

— Дивний діалог у нас з вами виходить, — усміхнувся господар. — Ви збираєтесь узгоджувати зі мною суму винагороди за роботу, про яку повідомите пізніше…

— Дивний, — погодився представник “Порядку”, — але тільки на перший погляд. До того ж дивність компенсується тим, що суму винагороди називатимете ви, а не ми.

— Хотів би я знати, як це можна-назвати розмір винагороди, не знаючи ні обсягу, ні виду роботи. Та я вам заломлю таку ціну!

— Оті заломіть, — заохотив відвідувач.

— Скажіть хоч де виконуватиметься робота: на землі, під водою, в космосі? — став благати; Тищенко і тієї ж миті відчув, як “представник замовника” відмежувався від нього невидимою стіною. Опустив очі й молодий чоловік. Вони перезирнулися. — Не треба мені вашої таємниці, — вів своєї господар. — Але про навколишнє середовище, в якому виконуватиметься завдання, я знати зобов’язаний. Інакше пошукайте іншого.

— Гаразд. Ви працюватимете не в матеріальному, в нашому розумінні слова матерія, а в іншому, скажемо умовно, голографічному світі.

— Туманно якось, — зауважив Тищенко.

— Іншими словами — вам належить здійснити відрядження у світ, де мешкають людські душі.

Лідера “Експарки” при цих словах пройняло легке тремтіння; це була хвиля страху, що прокотилася по тілу. Він вимушено посміхнувсь і якомога природніше поклав руку на висунуту шухляду столу, де лежав газовий пістолет.

— Чи не збираєтесь ви запроторити мене на той світ? — поцікавився.

— Саме так, — підтвердив “представник замовника”. — Ви вирушите у світ Вселенського Духу, розшукаєте там одну особу і допоможете їй повернутися в наш світ.

— Поступившись їй своєю плоттю? — зауважив Тищенко не без іронії в голосі.

— Ні, — сказав серйозно відвідувач. — Вона скористається тілом цього молодого чоловіка.

— Он як… — Тищенко подивився на хлопця. — А як вони збираються здійснити це технічно, га, синку? Ну, відправити нас з тобою в світ Вселенського Духу? Чи не звичайним робом?

Молодика, вочевидь, збентежив тон засновника “Експарки”. Він звернувся поглядом за допомогою до старшого товариша.

— Ні, — відказав літній. — Традиційний спосіб тут не підходить. Нам потрібен двосторонній зв’язок.

І тут у Тищенка сяйнула думка. Адже це і є та ідея, що надасть “Експарці” нового дихання. Він не знав, що таке світ Вселенського Духу, але будучи за освітою фізиком, не мав сумніву, що все живе “збирається” за невидимими програмами, котрі існують у вигляді гравітаційних, електромагнітних, акустичних, світлових та інших коливань. І оскільки кожна жива істота виказує дивовижну схожість із такими в безлічі поколінь, то напрошується думка, що вони — істоти “монтуються” за тими самими польовими програмами — “матрицями”. “Матриця” — вічна, її матеріальне вираження-тлінне. “Матриця” може перебувати як в об’єкті, що є матеріальним її вираженням, так і за його межами. І отже, існує світ, куди вони відлітають після зупинки чергової “біологічної машини”. Представники “Порядку” і пропонують йому проникнути в середовище, де перебувають “матриці”, а по-людському — душі, відшукати одну і в особі скромного молодого чоловіка з чорними очима повернути її в матеріальний світ. Тищенко ковзнув поглядом по портретах загиблих товаришів, що суцільною смугою опоясували всі чотири стіни. На мить йому здалося, що він побачив там і своє фото. “А що, брати, скористуємося відрядженням “Порядку” для зустрічі на тому березі?” — запитав він подумки своїх товаришів.

В непоказному триповерховому будинку на околиці міста, куди привезли Тищенка “представники замовника”, про наслідки переговорів уже знали. Один із півтора десятка чоловіків, які сиділи за великим столом, з порога поцікавився, чи пам’ятає керівник “Експарки” номер телефону свого банку і, почувши ствердну відповідь, запропонував потелефонувати туди.

…Голос директора банку зривався від розгубленості:

— Астрономічна сума!.. Якась асоціація “Порядок”… — белькотав той. — На твій особистий рахунок. Не маю жодного уявлення, що це за “Порядок”…

“Телепати вони, чи що?” — подумав Тищенко, кладучи трубку. — Інакше чим пояснити таку оперативність?” Та раптом, пригадавши дві в’язки рибальських снастей, що стояли біля дверей його кабінету, усе збагнув.