— Варяги, на поміч! — гукнув до них Ольг. — Порятуйте від кочівників!.. Захистіть, родовичі!

Воїни кинулися до нього, заступили, виставили поперед себе списи, в очах рішучість і холодна відвага. Вершники, зупинившись, пасли очима Ольга за їхніми спинами, але відбивати не наважилися. Разом ударили нагаями коней, розвернулся й вилетіли з брами.

Молодий ярл знеможено притулився до нахололої за ніч стіни, підвів голову, знайшов поглядом ту вежу, через яку до міста входило сонце, і посміхнувся. Тільки тепер він повірив у свій порятунок…

Весняна повінь несла річку між глинистими високими берегами. Тісно воді, тому й нуртує, пирскає пііицо^ рудою, мов кров. Та це тільки зір воїна так її сприймав, бо давно вже тут, під стінами Новгорода, не лунав гук бойовиська, не кресалися мечі, не вихоплювався з грудей конаючого воїна передсмертний зойк. Ольг у задумі дивився на нестримний плин ріки, могутні сосни, які суцільною стіною заступали півнеба. Час від часу зиркав угору, сподіваючись угледіти журавлів, які мають саме о цій порі вертатися з далеких країв додому. Так, саме додому, бо вже не одне літо живе Ольг на цій землі, називаючи себе за руським звичаєм Олегом. Не мечем відчинив браму града, а обіцянками бути тут заступником і тримати у граді лад. Уже й Рурик помер, з яким вони прийшли княжити сюди, залишивши йому свого сина Ігоря…

Чиясь тінь лягла поруч, довга й чорна. Тривожне передчуття стисло серце. Рвучко обернувся: назустріч із глибоких западин — темний вогонь очей. Перед ним стояв худий, високий чоловік, довга борода посічена сивиною. Щось у погляді, постаті знайоме, але далеке-далеке. І раптом у пам’яті сплинуло: зблиск меча над головою Елза, Скольдові вибалушені очі… Безрукий раб.

— Монь?!. Ти?! — вигукнув і рушив до нього, охопив за гострі плечі. — Я знав, що ти прийдеш до мене, знав, — замовк, бо стисло в горлі. Та прибулець відхилився, суворо мовив:

— Насилу добився до тебе, князю. Скільки літ виглядав тебе у Киян-граді. Не вірив, що згинув у полоні. А ти тут лад чиниш. Пощо до нас не йдеш із своєю силою? Аскольд зовсім розперезався, торгових людей до нитки оббирає, дань тяжку з усіх бере. Ремствує люд київський…

— Аскольд?… Про кого мовиш? Такого імені не чув.

— Не чув? — хитренько так поглянув на Ольга, докірливо й недобре, аж кольнуло того в серце. — Хіба вже забув про Елза, про свою помсту?

Шаленим вогнем, як і замолоду, спалахнули очі варяга, схопив Моня за плече, аж каптан затріщав, затіпалося в дужих руках худе тіло, але не злякався колишній раб.

— Даремно витрачаєш силу й гнів свій на мене. Я лиха тобі не чинив. Прийшов сказати, що ворог твій прибрав собі ім’я Аскольда й уже нічого не остерігається, гадає, що з твого роду нікого не лишилося, — вивільнився з княжих рук і трохи відступив про всяк випадок.

Та Ольг швидко вгамував свою варязьку знавіснілість, хоч груди ще високо випиналися. Далі запитав розважливо:

— Кажи, чого до мене прийшов? Пристану на твою думку…

Монь знову присунувся, бородою прилип до вуха, зашепотів втаємничено, хоча нікого поблизу й не було:

— Бери воїнів і йди до мого града. В Аскольда дружина сита й лінькувата. Легко його візьмеш, цього разу не вислизне від тебе. А я люд київський супроти нього підніму, підмовлю. Ніхто за ним не стоятиме. Чуєш? Я до Аскольдових вух донесу, що купці варязькі до нього йдуть з багатими товарами. Мовляв, можна їх буде хитрістю до града заманити, а там усе й повідбирати. Він потрапить на цей гачечок, бо ласий на чуже добро. О-о-о, мені це затямилось на усеньке життя, — сказав і виставив поперед себе безпалі руки. — Через місяць чекатиму тебе щовечора на тій галявині, де угорський шлях пролягає. Пам’ятаєш? Зозулею кричатиму…

Отак і вийшло, що знову Ольг плив на човнах по розгойданих весняними водами ріках, тільки цього разу мав за собою велику і сильну дружину. А ще йшли з ним не лише варяги, а й новгородці, воїни веселі та сміливі. Чого вони подалися за ним? Не відає. Щоправда, той кучерявий гусляр Братко сказав, що хочуть поглянути на місцину, де середина землі руської є. До них хилиться Ольгове серце, а не до варягів, які місця собі ніде не нагріють, хапають усе, що чуже, за сувій полотна людське життя відбирають, тому й прокльонами звідусіль їх обкладають. Настане час, і розсіються вони по землі, згинуть безвісти, бо не мають коріння. Ні, він діятиме інакше, прийде туди, куди покличе його меч. Набере з русів дружину, між ними варягів поставить, щоб своєю люттю їх згуртовували. А себе варягом не називатиме, Олегом для всіх стане. Отак розмірковує ярл, але нікому своїх потаємних задумів не виказує. З Монем міг би мову вести відверту, бо гой теж не лише помсту справити шукає, а й захисту своїй землі.

Цього разу Олег вів дружину швидко й мирно. На перепочинок зупинялися в місцях тихих і безлюдних. Попереду пустили кілька човнів з товарами, воїни за купців себе видавали, з поселянами торгувалися, ві мечі не хапалися. Нехай звістка котиться від хижі до хижі, що пливуть рікою торгові люди, намірів злих не мають. Отак донесуть її до Киян-града, де сидить у безпеці його ворог Скольд. Чекатиме він на них, пастку лаштуватиме, вигадуватиме, а потрапить до неї сам.

Воїни не мали часу роззиратися, бо щосили гнали веслами важкі човни вниз, обганяючи течію: князь велить поспішати. Сам же він пильно вдивляється у береги, примічаючи вже колись бачене. Виявляється, що пам’ять чіпко тримала скільки літ не тільки бойовиська, смерть дядька Олафа, віще марення в тій затоці, а й якісь незначні прикмети. Отам, на пагорбі, дерево височіло, — мабуть, буря звалила його, тепер біліє в густій траві стовбур, ніби корчиться дивовижна істота, що ніяк не може доповзти до води. А ось там мусить бути острівець, біля якого заскочили зненацька рибалку. Він куняв у човнику, певен у своїй безпеці. Варяги зачепили човника гаком і потягли за собою. Рибалка прокинувся, очманіло водячи очима по бородатих лютих обличчях, а потім шубовсь у воду — і хвиля накрила те місце. Випірнув далеченько, але все ж котрийсь хотів дістати стрілою. Та ярл тоді не дозволив, нехай пливе, сказав, човника ми в нього забрали, а сам нам не потрібен, нічого зідрати, одне лахміття на ньому.

Пагорби Киян-града, як і минулого разу, з’явилися несподівано, перепиняючи шлях річці, відтискаючи її від берега, а вона бурунилася, вимивала в ньому глибокі вирви. Князь звелів згорнути вітрила з чорним сонцем, а на пащеки дерев’яних драконів, що вистромлювалися над носами човнів, накинути в’язанки трави. А ще загадав співати руських пісень, нехай вивідувачі Аскольда гадають, що це пливуть люди мирні, не вдатні до битви.

Сховалися за тим самим острівцем, що й колись. Олег узяв із собою зо два десятки воїнів і поплив до берега. Мечі тримали напоготові, але остерігання були даремними, ніхто не став їм на заваді. Якийсь час почекали, а потім, коли почало сутеніти, повів їх Олег крутим схилом. Добре пам’ятає шлях, який долав тоді, але тепер за ним важко посопували воїни, щитами розсовуючи густе віття дерев. І ось знову та галявина, облямована липами, заквітчана травами під ногами. Десь ніби голос тоненький озвався; рвучко обернувся — нікого, тільки останній сонячний промінь перебіг галявиною і згас.

Ось та дорога, якою погнали його в полон. Якою ж довгою і кривавою виявилася вона для нього. Скільки рззів здавалося, що от-от урветься… Обвела вона його і.лвколо світу і врешті знову прибила до цієї місцини… Два роки мусив він із мечем вартувати отой град біля моря, ходив з дружиною і в степ відганяти кочівників.

Чимало їх смерть прийняло від його меча, бо й серед своїх родовичів вирізнявся силою та вмінням битися. Прозвали за це його Січовиком, як і дядька Олафа. А потім спокусив його візантійський цар золотом, до своєї дружини прийняв. Далі вимірював довгими ногами пустелі Аравії, де воїни, смагляві й окаті, не витримують тривалого запеклого бою, швидко тікають на прудконогих конях; видирався по скелях Вірменії; бився з албанами, які нацьковували на варягів величезних собак.