Широко розплющеними очима дивився Ольг на те, що сталося. Зникло все: сонце, гори, струмок, квиління якоїсь вечорової птахи. Усе ввібрав у себе крик Елза. Нічого на світі не лишилося. Тільки гостре, пекуче лезо, яке входило в тіло його брата, пронизуючи наскрізь. З горлянки Ольга вихопилося жахливе ревіння, двома величезними стрибками він опинився біля Елза, з такою силою ввігнав списа в груди його вбивці, що вістря вийшло з спини.

А далі Ольг лише встиг схопити Елзову палицю й відбивати оскаженілі наскоки Скольда і його напарника. Кружляв навколо тіла брата, мовби в нього було лише одне на думці — затулити Елза від мечів. Іноді Ольгові й справді ввижалося, що той тільки приліг, смертельно знесилений, не в змозі навіть ворухнути рукою. Ось відпочине й підведеться, випростає плечі. Й Ольг почує його войовничий клич. Йому навіть хотілося гукнути: “Швидше підводься, брате, бо мені сутужно! Ось уже й шолом збили з мене… та й палиця твоя завелика…”

Ольгові й справді було непереливки: без щита, з непокритою головою, двічі його вже діставали мечем, один раз у плече, а другий — вістря дряпонуло за вухом. Хоч рана й не глибока, але кров юшить, розбризкується червоними краплями на каміння, на одяг, на супротивників. Жах смерті витав над ним, щоразу все ближче й зловісніше висвистували мечі, тільки встигай підставляти палицю. Як йому вдавалося відбивати напади з обох боків, ухилятися від двох свистючих лез, тільки боги могли відповісти. Але це було саме так, на маленькому клаптику землі, поміж двома валунами молодий ярл відбивав усі удари розлютованих, оскаженілих від вигляду крові нападників. Скольд інколи зупинявся, хапав широко розкритим ротом повітря, хрипів:

— Все одно вб’ємо тебе… все одно. Ляжеш поруч із ним…

Ольг не відповідав, тільки облизував пошерхлі губи й час від часу прикладав долоню до рани за вухом. Вона непокоїла й лякала найбільше, знав, якщо кров не зупиниться, то з нею виточиться і його сила. “Якби вдалося до списа дістатися, висмикнути його з убитого. Де ж це мої родаки, чому не поспішають? Хто це на мене так дивиться, аж ніби пропікає?” — Ольг уже давно відчував на собі чийсь погляд. Він не дратував, не обплутував невидимим, знесилюючим павутинням, навпаки, то ніби руку підштовхне, щоб відбити удар, то плечі притисне, щоб умить ухилитися від небезпеки. Може, то лісовий бог до нього приглядається, свою прихильність виказує? Недарма ж Ольг під час лісових мандрів завжди виділяв йому дещицю від своїх харчів. Де ж він може ховатися? Чи не серед тих сосен, навколо яких уже туляться вечорові присмерки? Ні, нікого. Навіть тінь не ворухнеться.

Повернув трохи голову й зустрівся з поглядом… отого Скольдового раба безрукого. Лише мить очі в очі глянули, та Ольг устиг відчути спопеляючу силу ненависті й жадобу помсти. Проте не до нього. На виснаженому, бородатому обличчі очі аж палахкотіли. “Ось хто достеменно зрадів би, якби я відтяв голову його хазяїнові”, — Ольг ледь не гукнув до нього, щоб прийшов на поміч. Та відразу й отямився, бо не годиться рабові втручатися у герць варягів. Він і сам впорається, один спритний випад, один міцний удар…

Поки суперники відсапувалися, поволеньки, непомітно намагався наблизитися до спщ: а, щоб несподівано висмикнути з тіла вбитого. Скольд виявився здогадливим, бо рушив навперейми, розмахуючи мечем:

— Не вдасться тобі його вхопити, не підкрадайся! Ось я його так… — замірявся й перерубав ратище навпіл, ще й ногою відкинув цурпалок: — Досить, давай кінчати з ним! Заходь збоку, відтісняй від скелі! — наказав напарнику.

Той скрадливо, виставивши плече, рушив до Ольга. Та хода була непевною, добряче-таки вимордував його Елз, полічив ребра — тепер похитується, остерігається. Скольд, вочевидь, не дуже й покладався на нього, хотів лише, щоб відволікав увагу Ольга. Шпиняв їдко, зневажливо, страхав карою:

— Ближче підходь, злидню! Не бійся за свою товсту шкуру, заросте… Він мусить умерти… Якщо залишимо живим, — збере всіх родаків, то тікатимемо аж на край світу… А так ніхто й не довідається. Мертві мовчать… Ну ж бо, нападай… відробляй мої харчі…

Ольг же, поки нападники розпалювали себе, вчинив те, чого вони аж ніяк не очікували. Та й самому ця рятівна думка спала лише останньої миті, коли вже здавалося, що потрапив у безвихідь. А може, погляд отого безрукого раба підштовхнув його, ковзнувши по валуну? Хтозна, але Ольг, несподівано для суперників, повернувся до них спиною, а потім розігнався й якимсь дивним вистрибом опинився на камені. Вони з лютими вигуками кинулися за ним, гадаючи, мабуть, що він вирішив рятуватися ганебною втечею.

— Тримай його, боягуза!… Переймай!.. — аж захлинався Скольд.

Та вже наступної миті обидва зрозуміли, що пошились у дурні. Їхній супротивник, який на очах знесилювався від втрати крові, а тому видавався легкою здобиччю, тепер вивищувався над ними, згори стежачи за кожним рухом і грізно вимахуючи палицею. Зопалу Скольд погнався за ним, теж хотів вистрибнути на валун, але Ольг, хижо вишкіривши зуби, мов загнаний вовк, так огрів його по голові, що міцний ремінець тріснув на скроні й шолом тільки брязкнувся об камінь, покотився кудись у траву.

Скольда врятувало те, що палиця зачепила його лише краєчком, та й Ольг не встиг широко розмахнутися. І все ж Скольд довгенько стояв похитуючись біля валуна, крутив головою, стогнучи й клянучи Ольга, всіх його родаків, які не мають добрячих штанів, а пишаються на півсвіту, вважаючи всіх інших за ніщо.

Удар, звичайно, спонукав його до більшої остороги, але не притлумив люті й зненависті. Кресонув мечем по каменю:

— Нікуди ти від нас не подінешся! Ніч стерегтиму, день чатуватиму тут, а не відступлю…

Ольг тільки зневажливо скривив губи, кивнув головою на постать, що нерухомо бовваніла неподалік:

— Це ти його міг позбавити рук, зробити рабом, а я варяг… Зі мною тобі не впоратись!

День повільно згасав, тільки над горами витикалися білі мечі останніх сонячних променів. Ущухали звуки весняного дня, здавалося, з нього витікав лише струмок із своїм безугавним дзюркотінням. І байдуже було йому до того, що діється на його березі, до людей, які тупцюють навколо уламка скелі, намагаючись проломити один одному череп. А може, так воно й мусить бути, бо тече струмок по варязькій землі, де все холодне й похмуре— грізне, ввібравши від її людей нещадність та вседолаючу несамовитість.

Ольг витанцьовував на валуні виснажуючий танець, глядачем якого була смерть. Він то підстрибував, то завмирав на місці, то падав, майже розпластуючися на камені. А мечі все ближче й зловісніше висвистували біля нього. І кров усе цебеніла… і камінь ніби хитнувся під ногами. Може, ніч і справді має вагу, бо чому ж тоді чорні брили тиснуть і лягають тягарем на плечі? Ольг уже збирався піти на ризик: вибравши мить, коли Скольд наблизиться, з силою пожбурити палицю йому в голову, завдавши смертельного удару. Хоч і позбудеться зброї, але не чекатиме, коли йому дістануть по ногах.

І в цей час здалеку, з ущелини під перевалом, долинули звуки рогу, протяжні й погрозливі. Скольд і його напарник ураз завмерли, повернувши голови в той бік, а потім, навіть не перемовившись кинулися до коней, що ЇХ увесь час тримав неподалік раб Монь.

А тут із темного мороку сосен вигулькнули собаки, яких, мабуть, послали по слідах Ольга й Елза. Вони клубком закрутилися довкола коней, які хвицалися й не слухалися вершників. Нарешті чужинці погнали коней до струмка, тільки загуділа земля від тупоту копит, а за ними покотився собачий гавкіт.

Ольг знеможено опустився на камінь, хотів погрозити своєю палицею вслід, але вона раптом вислизнула з руки і з глухим брязкотом покотилася з брили. У нього лише вистачило сили промовити:

— Пам’ятай, Скольде, я тобі помщуся за смерть брата… Знайду скрізь… шукатиму, на край світу дійду… — й упав без пам’яті.

Пізно вночі під усіяним зірками небом рід Ольга ховав Елза. За давнім варязьким звичаєм його тіло поклали в човен і, підсуваючи кругляки, покотили на вершину похилої гори, що височіла над хутором. Дорога вже була добряче вичовгана сотнями ніг, бо не одне покоління варягів цього клану войовників і морських розбишак знайшло тут своє останнє пристановище. Звідси було видно море, скелясті острови; вітри з півдня приносили запах далеких країв, де їхні мечі змушували схиляти голови найбундючніших володарів, упокорювали найзапекліших сміливців. Без страху й вагання йшли вони у невідомі землі, певні, що жодна сила не зупинить їхньої варязької несамовитості.