Там, де ми перше приземлилися, лежала ціла гора всякого причандалля, але ми не звернули на це уваги і, підбігши до самої Цяці, стали гупати в її металеві боки.

— Відкрийся! — кричали ми. — Пусти нас всередину!

Цяця зробила ще одну спробу злетіти. Вона підскочила на якихось сто футів, тоді хлюпнулася вниз, може, кроків за тридцять від нас.

Ми сполохано відсахнулися. Вона ж любісінько могла сісти просто нам на голови!

Потім ми стали й почали дивитись на неї, але вона більше не рухалась.

— Цяцю! — закричав я. Вона не озвалася.

— Зовсім глузду рішилася, — сказав Джіммі.

— Колись це мало статися, — констатував Бен. — Рано чи пізно мали сконструювати такого робота, який би вирвався з-під контролю.

Ми поволі відходили далі від Цяці, не спускаючи з неї ока. Не те щоб ми її боялися, але якось і не дуже їй довіряли.

Ступаючи так, ми повернулися до тієї купи причандалля, що його вивантажила й склала Цяця, і побачили там цілу піраміду припасів, дбайливо спакованих у ящики з відповідними наліпками. А поруч з пірамідою був устромлений напис по трафарету:

ТЕПЕР ПРАЦЮЙТЕ, ХАЙ ВАМ ЧОРТ!

Бен сказав:

— Вона таки взяла близько до серця нашу нездалість.

Джіммі пробурмотів мало не з плачем:

— Але вона ж хотіла нас покинути!

Бен поклав руку йому на плече й злегка, по-дружньому струсонув.

— Якщо ми не зможемо влізти всередину й привести її в дію, то ми все одно звідси не виберемось, хоч їй і не вдалося втекти, — зауважив я.

— Але через що вона так? — скімлющим тоном промовив Джіммі. — Адже роботи не запрограмовані…

— Я знаю, — погодився Бен. — Вони не запрограмовані, щоб чинити шкоду людині. Але ж Цяця нічого такого й не зробила. Вона не виганяла нас. Ми самі від неї втекли.

— Це все словесна казуїстика, — заперечив я.

— Цяця якраз і має такі казуїстичні пристрої, — сказав Бен. — Отож і заморока, що їй надто багато надали людських властивостей. В неї, мабуть, і цих логічних вивертів повно напхали — так само, як і інформації з літератури, фізики й усякого іншого.

— Тоді чого ж вона не втекла? Якщо вона здатна переконати себе, що сумління у неї чисте, чому вона досі тут?

Бен похитав головою:

— Цього я не знаю.

— Таке враження, наче вона хоче злетіти й не може, немов якась сила тримає її за полу.

— А в цьому щось є, — сказав Бен. — Можливо, вона могла б відлетіти, якби ми зникли з поля зору. Але от коли ми показалися, знову спрацював той пристрій, що забороняє роботові чинити людині шкоду. Як ото у прислів’ї: як з очей, так і з серця.

Цяця тим часом де приземлилася, там і стояла. Більше вона не пробувала злетіти. Дивлячись на неї, я подумав, що Бен, мабуть, правильно міркує. Коли так, то нам просто поталанило, що ми повернулися в слушну хвилину.

Ми стали переглядати припаси, які Цяця виклала для нас. Вона поставилася до цієї справи дуже сумлінно. Не тільки нічого не забула з того, що ми потребували, а ще й на багатьох ящиках видрукувала по трафарету докладні інструкції та поради.

Трохи осторонь біля того самого оголошення лежало два ящики. Один, з написом “ІНСТРУМЕНТИ”, був закритий, але так, щоб нам не важко було розпакувати. На другому був напис “ЗБРОЯ” і далі ще порада: “НЕГАЙНО РОЗКРИЙТЕ Й ЗАВЖДИ ТРИМАЙТЕ НАПОХВАТІ”.

Ми розкрили обидва ящики. У тому, де зброя, знайшли новісіньку модель суперзброї для космічних подорожей — свого роду універсальний автомат, оснащений чим хочете, від звичайних куль до різноманітних бронебійних зарядів. Окрім цих двох крайніх видів, він міг стріляти вогнем, кислотою, газом, отруєними стрілами, вибухівкою, а також снодійними капсулами. Щоб вибрати бажаний варіант, досить було крутнути набірний диск. Зброя ця була важка й незручна у вжитку, але діяла безвідмовно і для незнайомої планети, де будь-чого можеш сподіватися, це було саме те, що треба.

Потім ми стали перебирати й сортувати решту припасів. Були там ящики з харчами, що містили протеїн та вуглеводи. Були там коробки з вітамінами й мінеральними солями. Далі ще одяг, намет, ліхтарі, посуд — коротше, все необхідне для добре спорядженої туристської виправи.

Цяця не забула жодної дрібниці!

— Вона все це добре розрахувала, — гірко зауважив Джіммі. — І так багато часу в неї пішло на підготовку! Це ж усе довелося синтезувати. Їй тільки єдиного бракувало — такої планети, де людина може жити. Знайти її — теж добрий шмат роботи.

— Вона ще хитріше це продумала, ніж тобі здається, — докинув я. — Адже треба було знайти не просто планету, на якій людина може жити, а саме таку, яка й пахне, мов Земля, і вигляд має такий самий, і всі фізичні умови. Бо ж, побачивши її, ми мали з своєї доброї волі втекти від Цяці. Якби ми самі цього не зробили, вона б не могла нас покинути. У неї був же клопіт з власним сумлінням і…

Бен сплюнув зі злістю.

— Покинуті! Покинуті закоханим роботом!

— Може, не зовсім-таки роботом, — зауважив я, ділячись із ними своєю гіпотезою про стару діву. Вони вислухали, всмак нареготалися з мене, і всім нам полегшало.

Проте Бен визнав, що моя ідея, може, не зовсім і безглузда.

— Її ж будували цілих двадцять років і за цей час встигли хтозна-яких дивацтв у неї понапихати.

Почало світати, і оце тільки зараз ми по-справжньому роздивилися довколишній краєвид. Місцевість гарна, така, що кращої годі й бажати, хоч нам було не до її принад.

Море своєю синявою викликало в пам’яті образ синьоокої дівчини, берег був білий і рівний, оддалеки він переходив у хвилясті пагорби, а на крайобрії видніли покриті снігом гори.

Ми з Джіммі пішли на берег назбирати плавнику на багаття, а Бен лишився готувати сніданок.

Ми вже мали повні руки цурпалля і рушали назад, коли раптом щось таке перевалило через пагорб і посунуло на наш табір. Розміром з носорога й обрисами схоже на жука страховище тьмяно полискувало в ранковому світлі. Рухалось воно беззвучно й швидко, і таке враження справляло, наче його ледве чи й зупиниш.

Зброю свою ми, звичайно ж, залишили в таборі.

Я кинув хмиз, гукнув щось Бенові й побіг угору по схилу. Бен уже побачив, що суне страховище, і схопив автомата. Тварюка звернула просто до нього, і Бен приклав автомат до плеча. Зблиснув вогонь, яскраво фахнула вибухівка, і на хвильку сцену покрило густим димом і хмарою пилюги, та ще розкотився скрегіт металу.

Було точнісінько як у кіно, коли раптом на мить зникає зображення. Тільки-но був спалах полум’я, а ось уже та штуковина пронеслася повз Бена й посунула схилом униз, прямуючи тепер на нас із Джіммі.

— Хто куди! — вереснув я Джіммі, і тільки згодом збагнув, яким безглуздим був мій вигук, що стосувався лише нас двох.

Але тоді було не до аналізу тонкощів слововжитку, та й Джіммі зрозумів мене. Він подався в один бік уздовж берега, а я в другий, і страховище крутнулося туди-сюди, на мить завагавшись, кого ж із нас ловити.

Ну і, звісно, воно вирішило кинутися за мною.

Я побачив, що мені капець. Берег був рівний і голий, ніде ніякого сховку, і я розумів, що не маю найменшої надії втекти від переслідувача. Я міг виграти трохи часу, петляючи вправо-вліво, але та тварюка була досить жвава на поворотах і кінець кінцем настигла б таки мене.

Крайчиком ока я помітив, що Бен біжить по схилу навперейми тварюці. Він щось прокричав до мене, та я не розчув.

Потім повітря враз стряслося від другого вибуху, і я нишком зиркнув назад.

Бен біг схилом, а та страховина гналася за ним, отож я обернувся й щодуху рвонув до табору. Джіммі був уже майже там, і я ще дужче наддав ходи. Якщо в нас у руках буде три автомати — ми врятовані!

Бен мчав навпрошки до Цяці, очевидно, розраховуючи забігти за її корпус і таким чином урятуватись від погоні. Я бачив, що він жене щодуху.

Джіммі вже був у таборі й схопив автомата. Ще й не піднісши його до плеча, він пальнув, і тварюку всю оббризкало рідиною.

Я хотів крикнути Джіммі, але був надто захеканий, — адже цей дурень стріляв снодійними капсулами, які тільки вдарялись у товстошкуру тварюку і зовсім не проникали всередину.