Коли Марія провела Сергія й за кілька хвилин повернулася, академіка в пультовому приміщенні вже не було. Вона цим навіть втішилася; їй хотілося побути на самоті. Вперше за останні роки Марія так близько й разюче відчула почуття розгубленості, яке огорнуло її ще до того, як Сергій переступив поріг цієї кімнати. Через ту розгубленість перші хвилини спілкування з гостем із минулого століття, до яких вона стільки готувалась подумки, вийшли зовсім не такими, якими уявлялися, й тепер вона картала себе за них, за своє невміння приборкати емоції в потрібний момент.

Власне, оте підступне, зовсім не бажане в такі відповідальні хвилини збентеження Марія відчула ще тоді, коли Сергій, пробудившись зі сну, встав не одразу, а ще лежав якийсь час і всупереч будь-якій логіці раптом почав згадувати минуле. З допомогою пристрою, що трансформував імпульси головного мозку прибульця в зображення на одному з додаткових екранів, вона мала змогу спостерігати об’єкти Сергієвих думок. Їй тоді здалося дивним, що із свого минулого й минулого всього людства Коваль вибрав такі невідповідні до його тодішнього стану речі, як війна, ядерна зброя, смертельна загроза над самим життям на Землі. Невже в ті далекі роки це так запеклося в його єстві, що й через сто років він не міг відігнати страшних примар?

Пізніше Сергієва поведінка і його спогади розвіяли це Маріїне припущення, проте збентежили її іншим. І коли він, подумки повертаючись у день свого двадцятип’ятиліття, бачив перед собою й забороняв собі бачити дівчину в березовому гаї, Марія збагнула, що тоді, сто років тому, комісія взяла до уваги суто анкетні дані, не піддавши Сергія психологічному тестуванню, яке, звісно ж, виявило б у його стані не готовність прислужитися, науці й людству, а відчайдушну спробу піти з життя без самогубства і взагалі без думки про смерть.

І Марія по-людському пожаліла Сергія і в перші хвилини зустрічі з ним геть-чисто забула, що вона — науковець, а він — об’єкт її наукового дослідження.

Науковою фантастикою Коваль не захоплювався. Коли траплялися до рук твори про зорельоти й далекі планети — читав, не обтяжуючи мозок усіма тими космічними подорожами й неземними цивілізаціями; не траплялися — спокійно обходився без них. Тепер, ідучи слідом за Марією довгими коридорами, він сам якоюсь мірою перебував у ролі фантаста, бо силкувався уявити своє нове житло. Воно бачилось йому розкішними апартаментами з розсувними стінами й дахом, меблями незвичних форм, безліччю найрізноманітніших апаратів та пристроїв, з допомогою яких можна створити ілюзію перебування на березі океану чи високо в горах, не покидаючи приміщення. Скрізь йому ввижалися кнопки. Захотів погойдатися в гамаку — натискай кнопку, й зі стелі опуститься гамак. Натискаєш другу — гамак швидко й безшумно зникає вгорі, вивільняючи місце для тенісного столу, що випливає звідкись із-за стіни за велінням ще однієї кнопки. Захотів по телевізору подивитись футбол — натискаєш кнопку, мовиш слово “футбол”.

Всупереч Сергієвим фантазуванням, вони зайшли у звичайнісіньку двокімнатну квартиру, схожу на ту, в якій після смерті батька й матері залишився жити він сам-один. Умеблювання тут було простим, звичйим для Ковалевого ока, й Марія, помітивши, що Сергієві тут до вподоби, сказала задоволено:

— Вам тут має бути добре. Обживайтеся, звикайте. Я обізвусь до вас через дві години. По відеотелефону. Він там, у другій кімнаті. Бажаю доброго відпочинку.

Марія пішла, а Сергій ще довго стояв посеред кімнати, не знаючи, що йому робити, з чого починати життя, яке повернулося до нього через прірву років. У голові знову, як і одразу після виходу з анабіозу, снувалася плутанина думок, спогадів, передбачень. Адже так логічно було припустити, що на нього, прибульця з давнини, негайно накинуться наукові світила, які давно вже запрограмували його подальші дії, розписали до хвилини й секунди кожен його крок. Замість того з ним якось непевно поговорили й привели сюди, полишивши майже напризволяще. Звісно, за ним стежать, фіксують кожен порух його тіла й думки, занотовують усе те на магнітній стрічці й відеофоні, забивають тією інформацією електронні мізки всіляких машин. Але якщо він їм так потрібен, то чому вділяють зараз так мало уваги, примушують його вигадувати собі заняття чи дозвілля? А що коли вони чекали зовсім не такого об’єкта? Або, діждавшись, виявили, що їхні сподівання на можливості анабіозу не виправдалися, й тепер йому, Сергієві, дають можливість просто дожити скільки вже там випаде?

Сергій відчув у тілі тремтіння. Колись раніше тіло так тремтіло або з голоду, або з утоми. Голоду він не відчував. Утоми теж. Але невідома дрож охопила його всього; захотілося сісти. Побачивши в глибині кімнати низьке плетене крісло біля журнального столика, Сергій пройшов по м’якому килимку й сів. Не одразу привернув його увагу невеличкий згорток, що лежав на столику. Машинально потягся до нього рукою, думаючи ще про щось інше, і тільки взявши згорток у руку, зосередив на ньому увагу.

Розгорнувши шарудкий папір, він побачив прямокутну платівку завбільшки з кишенькове дзеркальце. Одна її сторона матово зблискувала проти вікна, на другій рівним рядком розташувалися різноколірні панельки. Він натиснув на зелену і не помилився: на матовій стороні з’явилося зображення. “Телевізор”, — майнуло в голові. Натиснув на червону — зображення зникло. Над панельками дрібніли літери якогось напису. Піднісши платівку ближче до очей, Сергій прочитав: “Вітаємо з днем народження. Марія, Строкач”.

Подарунок на стодвадцятип’ятиліття, подумав Коваль, і раптом, ще раніше, аніж він устиг щось збагнути, у нього страшенно закалатало серце.

Подарунок! Софійчин подарунок! Вона тоді привітала його з днем народження, а подарунок поклала десь так, щоб не впадав у вічі, й запропонувала поїхати на природу. А коли він проводжав її, Софійка сказала: “йди додому. Там на тебе чекає доля”. Це ж у Софійчиному подарунку крилася розгадка його долі! Вона тоді не відмовила йому, лиш хотіла, щоб свято тривало для нього й далі, після того, як вони попрощаються. Щоб він, повернувшись додому, розгорнув подарунок і знайшов там слова, яких чекав од неї давно. А він, не збагнувши геть нічого, запанікував, заметушився, впав у відчай, прокляв усе на світі й саме життя, урвавши кого для себе на сто років, а для Софійки — назавжди. Ідіот! Йолоп! Телепень!

Цієї миті в другій кімнаті почувся голос. Сергій пішов туди. На стіні світився екран, з якого йому усміхалася Марія.

— Сергію, увімкніть ваш телевізор і натисніть на оранжеву панельку. Будете свідком цікавої події.

Зображення Марії зникло. Сергій увімкнув телевізор. Показували мамонта, якого вдалося оживити, видобувши з льодовикової брили, де він пролежав кілька тисяч років. “Ну, якщо оживили мамонта — зі мною тим більше впораються”, — кисло усміхнувся Сергій. Він вимкнув телевізор, здогадавшись, що Марія не мамонта хотіла йому показати. Вона злякалася за нього, коли вій отак себе катував, що не збагнув таємниці Софійчиного подарунка, який залишився там, у його колишній квартирі, в минулому столітті, взагалі — в минулому, якого не повернеш. Йому захотілося в березовий гай, і коли він підвів голову на якийсь шум, схожий на шелест листя, — не було вже в кімнаті протилежної стіни, не було самої кімнати, а стояв він посеред білявих березових стовбурів, і над головою про щось стиха перешіптувалось листя.

Сергій простяг руку, щоб спертися на стовбур, — рука провалилася, мовби в порожнечу.

Марія, хоч академік і не підтримував її в цьому, не відмовилась від свого задуму зібрати разом усіх анабіозників, на чиє пробудження чекали в ЦЛА. По-перше, таким чином можна буде порівняти функціональні параметри організмів після різної тривалості анабіозу, а на цій основі розширити уявлення про межі анабіозної тривалості, допустимої для людського організму. По-друге, не менш цікаво зіставити людей з різних епох суто в психологічному плані. Отож Марія, розбудивши Сергія, чекала пробудження решти об’єктів.